В підземних печерах, кратерних озерах, замулених, запробкованих, без сонця тисячі років жив-не згасав, пломенів. Заточений, замурований, позбавлений голосу, на клітини пошматований, вірив, чекав, єдине незабране, сутність палаючу посилав-віддавав, чи марно, чи ні, не знав.
Дивувались, гадали: звідки прояви світла на дні? Шукали, катували, серця вивертали – звідки тепло в кригах одвічних? Де джерело невсихаюче, всевміщаюче, прощаюче? Не знали, не розуміли, скреготіли, скаженіли, напружували всі сили, кам’яні брили накладали, себе не жаліли.
Як знайти, що сказати, чим утішити? Невловиме, незгасиме, що в грудях горить, як віддати тому, кого немає? Хіба самому ним стати, всього себе, сутність свою віддати йому, хай чує, хай знає, горить-не вгасає не марно, не марно, не марно!
XII.2010
(в русском переводе "не марно" в завершении следует читать "не даром, не зря, не напрасно!")