Я потроху зникаю
у цьому гримлячому світі.
Долі, важко, поземно,
розгортаю сувій,
І краплинами серце своє залишаю
На іскристому сяйві
зволожених вій.
Вже музики мій дім із піснями минають.
Швидко крутяться зорі,
крізь марево зим.
Тільки тихо молитва іще долинає,
Світ змінився на пекло,
і ти майже зник.
Я потроху ночами все вище злітаю,
Бавлюсь, наче дитина, змалінням своїм,
Тільки хтось мене знову і знову питає:
- Камо грядеш, людино, із болем своїм?
Перед злетом
каміння внизу висипають,
Щоб родитися знову – спочатку умри!
Але прірва крижаністю жаху чигає,
І любов незабута квилить: - Повернись!
Я потроху зникаю,
крізь стерню проростаю,
Захлинаюсь дощами,
тріщу у вогні,
Крізь страждання і муки,
все ж,
преображаюсь,
Може зродиться ангел,
а може і ні…