***
Продавчині м'ясо-молочного терміналу вийшли надвір перекурити. Не так перекурити, як погрітися під осіннім сонечком. Мерзлякувато сири, шинки та реберця у велетенських холодильниках продавати. А тут - сонце. Листя падає. Бабське літо.
- Твій тобі дзвонить? Як він там? – питає Марту Наталка, припалюючи сигарету.
- Та як, та ніяк.
- Дзвонить?
- Кожний день дзвонить. Але казати нічого не може, бо заборонено про погане. Тілько каже, шо все гут. Та дай мені вже прикурити, куди запальничку пхнула?
- А він хоч у броніку пішов?
- Певно, шо. Адміністрація зорганізувала, кум з кумоу, коліжанка, ще й однокласниці якісь, шлях би їх трафив –«Для нашого Миросика!». Та я як порахувала на що вийшов му тей строй, то подумала – а що було «перелома» не вкупити, або ще якої холєри, як люди купляють? Та й лишився би вдома, сходи до півниці зробив, яму на яблука викопав. Та то таке, ліріка. Потім собі думаю, та вже нехай мені троха вступиться – віддихну. Капусти якоїсь засолю, підпеньок наберу та намариную.
Марта замовкла. Попіл з цигарки вітром здуло на Наталку. Та обтрусила мовчки, співчуваючи напарниці за чоловіка.
Підбігла дівчинка, років п.яти, і голосно так
-Тцьоця Марта, мама казали, що ви маєте мені сир для неї передати!
- Йой, курва! Я ж забула Славці сиру відкласти! – закричала Марта, втоптала в асфальт недопалок і полетіла до терміналу, змітаючи довгою спідницею листя і павутину бабського літа.