***
Ці поля і далі піднебесні
Пам'ятають впевнену ходу.
Поспішав,щоб виконати чесно
Все, що призначалось на роду.
Зрання і до пізньої години
-Де Масельський? Звісно, у трудах.
Треба все зібрати до зернини,
У вдови полагодити дах…
Він про землю дбав з любов'ю сина.
Скільки встиг перевернути справ!
Нині буде з хлібом Харківщина!
Це хазяїн краю добре знав.
Він учив, як треба працювати,
Як долати долі крутизну,
Твердо, переконливо, завзято
Прокладав життєву борозну.
Табунами роки пролетіли.
Зоряна дорога пролягла.
Лиш тепер усі ми зрозуміли,
Ким для нас людина ця була.
Номінант обласного конкурсу ім. О.С. Масельського
на кращий літературний твір 2014 р. Приймак Наталя Василівна
(Саме з цих її віршів почалися урочистості, присячені нагородженню...)
«Із тих, кого не забувають...»
Здавалося б, про О.С.Масельського сказано вже чимало. Купа спогадів, декілька книжок. Але все одно – це ж далеко не все…
Наприклад, так, як його бачив я, не бачив ніхто інший.
Але ж чим більше ракурсів, тим точнішим постає й загальний образ Людини.
; Перші зустрічі та враження
Навіть найперші враження від цієї людини абсолютно нестандартні й, більш того, несподівані.
Я належав до складу депутатського корпусу обласної Ради першого (демократичного) скликання 1990 р. Ми мали повноваження до 1995 р. Але, вочевидь, почали настільки несподіванно для «верхів», що повноваження скоротили на цілий рік!..
А наша перша сесія почалася з того, що ми цілісенький тиждень (!) затверждували Регламент, розроблений нами, так званими «демократами».
Справа в тім, що демократів було близько 10%, інші – партноменклатура КПУ. Але саме за рахунок досесійних наробок нам пощастило перехопити ініціативу.
Комуністи збиралися, на відміну від нас, після сесії. Нам казали, що третій секретар обкому С. панічно вигукував: «Ми програємо, ми програємо!»
Певно, наші досесійні наробки виявилися досить далекоглядними. Доречно пригадати й те, як довго бідкалися наші колеги із ВРУ: у них роками не було належного Регламенту…
Відстоювати норми Регламенту доручили мені.
Цікавий, як на мене, нюанс. Оскільки регламент порівнюють із внутрішньо. Конституцією Ради, а відповідної юридичної освіти на той час я не мав, буквально за спиною у мене стояв професійний юрист Я-ко.
Я запримітив у першому ряду, праворуч від проходу, аж надто помітну людину. Йому було надзвичайно незатишно. Він сидів якось по діагоналі, незручно зігнувшись, - ледь не «в три погибелі», - в явно незвичному для нього кріслі і, здається, неабияк переживав. Мені аж трішки шкода його стало! Він, на відміну від більшості, запитань не задавав, але йому було явно не по собі.
В перерві засідання я запитав про цього чоловіка у своїх колег:
- Хто це?
- Ти що, смієшся? Це ж Масельський, хазяїн області!..
- Ма-сель-ський?! – тільки й міг вимовити я.
До цього я бачив його тільки по телевізору, та й то мимохіть. Наші хляхи були надто різними, та й він не не любив красуватися перед журналістами. До свого останнього дня…
А тоді я подумав, що це він так переживав за свою найвищу посаду на Харківщині. Деякий час я був дещо збенетежений. Адже він здавався, та й був на загальному тлі Велетнем, грізним з виду Господарем області, якогой поважали, й боялись майже всі!..
Але зрештою я знов порадів: гарно ми підготовувалися до сесії!
Тим більше, що після ухвалення Регламенту почалися вибори Голови та інших посадовців у Раді. Серед семи претендентів була і моя кандидатура. Коли хтось із залу вигукнув:
- І хто же тепер буде Головою?!..
- Та він же, напевно, і буде, - якось ще більш похмуро відгунувся Масельський.
Тоді ці слова мене додатково підбадьорили: нам усім потрібні значні зміни, - тут уже не до сантиментів. А гірше вже, здавалося, бути не може…
І ось лишень тепер, через чимало років, я побачив й іншу версію його тодішньої поведінки. Цілком імовірно, що зовсім не за себе самого він так уболівав. Його душу могла свердлити одна найголовніша думка: що станеться, коли оці, городські, - які виросли на асфальті, - таки виграють вибори, що станеться з областю, яку він знав, як свої п'ять пальців, а любив – навіть більше, ніж себе.
Область, у якій він чудово знав усі господарства до найдрібніших хутірців, абсолюно всі шляхи і навіть стежки… Знав по імені не тільки фермерів та доярок, але й корів-рекордисток…
Бо саме робота була до самої смерті сенсом його життя!.. Саме у цій роботі, як це не дивно для когось, він… відпочивав!.. Оце поле надихало його, як найчарівніша музика!..
І раптом одним махом його могли всього цього позбавити!..
Олександр Степанович не мав звички жалітися навіть дружині:
- Дай мені хоч дома помовчати!..
тіли своїй донечці, схожій на нього характером, Ірині, іноді казав:
- Іра, мені так важко!..
Всі ми, навіть ті, хто роками працювали поруч, знали про нього все ж таки аж надто мало, щоб оцінити вповні …
На виборах Голови тоді переміг Т. - представник демократичної платформи із КПУ. Демократи отримали надію, що нарешті почнуться необхідні зрушення. Але з того нічого не вийшло: Т. не мав не тільки команди, а й , схоже, будь-якого устремління, окрім власного успіху. Зрештою «тепленьке» місце він невдовзі й отримав…
А Масельський трохи згодом знов упевнено переміг, очоливши Раду і виконком. А щодо свого невдалого попередника кинув, як на мене, нищівну фразу:
- Він мені, в крайньому разі, не заважав!..
А сам Т., який мав звання доктора наук, обійняв досить хлібну й «довгограючу» посаду… Більше його на політичній арені чутно не було…
Лише тепер я краще розумію, що міг переживати Масельський, коли витрачав на всіх цих виборах і обговореннях Регламенту стільки дорогоцінного хазяйського часу, який буквально відривав і від життя області, і, зрештою, від власного життя!..
А скільки було витрачено нервів!..
Це я тепер розумію, коли знов і знов згадую, хотілося б сказати, одного зі своїх Учителів. Хоча, формально кажучи, ми частенько опинялися начебто по різні боки «барикад». У крайньому разі, так здавалося багатьом, а іноді – й нам самим…
І важко тепер мені не дорікнути собі, що, може, внаслідок й цієї «битви» вже із перших хвилин сесії у Олександра Степановича додалося не тільки сивини, але й відмітин на його, як з'ясувалося, такому вразливому, як у дитини, серці.
Якось, коли я напросився до нього на прийом, він, зустрівши мене ще на підході до Держпрому, встиг поділитися й своїм наболілим:
- О…-ре Івановичу! Я ось уже другий десяток років на досить відповідальних постах. І в районі теж спочатку думав, чи зможу. Зміг… І так – поступово… Тепер – тут… Працюю, ви самі бачите, як – скільки є сил… Але коли якісь негаразди – винен я, а ось коли успіх, то згадували не мене, а … партію!
Одного разу, відбувся такий його діалог з журналісткою «Правды Украины»:
- Вы, человек, тонко чувствующий юмор, и редко смеётесь. Почему?
- Поводов для веселья мало. Бывает так тяжело, что страшно…
Але ж ці його слова прямо перегукуються із рядками мого улюбленого з юності Маяковського:
«Дрянь
пока что
мало поредела.
Дела много -
только поспевать.
Надо
жизнь
сначала переделать,
переделав -
можно воспевать».
Не певен, що Олександр Степанович знав про цей промовистий збіг і про цю мою любов. Адже я йому віршів Маяковського не читав…
Скоріше за все, - на жаль, - не читав…
Бо, напевно, лише такого рівня особистість могла б зрозуміти й допомогти мені здійснити один із проектів, пов'язаних із Маяковським. Це проект світового рівня: виступ єдиної доньки Маяковського в Харкові, з яким у того пов'язано стільки тісних родинних зв'язків!..
Та , на жаль, не судилося…
;«Ви ж – боєць!..»
Наші наступні, коротенькі, але й змістовні, зустрічі були присвячені черговим призначенням в апараті Ради.
Незважаючи на те, що він пережив під час першої сесії, а, можливо, саме й через це, я все ж таки відчув, що моя особа і ті пропозиції, що я висував при своєму балотуванні, зацікавили і його. Зокрема те, що я говорив про ефективність застосування автомобільних каталізаторів, які суттєво поліпшували показники екологічних оцінок вихлопу. Все ж таки, працюючи в Інституті проблем машинобудування АН УРСР, я написав книжку «Водень і енергетика», у співавторстві із Академіком Підгорним А.М. і професором Варшавським І.Л.. В ІПМаші було чимало наробок щодо конвертації автотранспорту на водневі палива та його суміші.
Але, на жаль, згаданими каталізаторами в ІПМаші тоді не займалися. І хоча я запевнив Олександра Степановича, що про все це можна дізнатися, його моя відповідь не задовольнила…
Окрім того, на той час я був лише молодшим науковим співробітником. Вочевидь, це також не зіграло на мою користь…
Ще одну мою пропозицію «запоров» тодішній заступник Масельского по роботі з Радою, - назвемо його ВТ. Так от на мою пропозицію заснувати прямо в сільських районах області виробництва з переробки овочевої та садової продукції, отримав репліку ВТ:
- Теж мені, спеціаліст!
Дійсно, я не був спеціалістом в АПК, але іноді достатньо просто мати нормальну «клепку». І життя знов-таки довело: якби прислухалися до цієї поради, проблем було б суттєво менше, як для селян, так і для жителів міста!..
Та все одно я відчував ще достатній запас сил і бажання працювати. І коли настала пора призначення прес-секретаря облради, я зважився таки піти на прийом до Масельського. Бо мені дійсно дуже подобається ця робота. У мене вже було чимало резонансних публікацій і багато знайомих журналістів.
Тим більше, варто зауважити, що серед конкурентів на посаду прес-секретаря виявилася й така особа, яка вже встигла поміняти цілу купу ідеологічних кольорів і посад… Тож – треба й мені спробувати, - я не гірший!
І ось рано-вранці я зустрічаю Масельського ще на підході до Держпрому…
До речі, якщо хтось запитував, чи не важко потрапити до нього на прийом, він віповідав традиційно:
- До мене потрапити на прийом дужке легко: спати менше треба! Приходьте раніше, - повирішуємо всі ваші питання!
Напевно, цього разу й він зрозумів певну важливість нашої розмови, запросивши продовжити її у його кабінеті.
І ось він зайняв своє місце у робочому кріслі:
- Проходьте, сідайте!
І він звернувся до мене, назвавши ім'я та по батькові:
- Ви тут уперше? Як бачите, - нічого зайвого.
Неабияке враження справляв височенний стоячий годинник із маятником, який поважно колихався за скляним віконечком.
На столі – повний порядок, нічого зайвого.
Запала довга і зовсім нетеатральна пауза.
Великий годинник промовисто й поважно відраховував миті Вічності…
Олександру Степановичу, як мені здалося, було якось ніяково. Він наче збирався з думками. Очі його були зараз заглиблені усередину…
Мені теж було якось незручно. Тим більше, що причиною того був саме я:
- Олександре Степановичу, я ж і сам усе розумію. Бути Вашим прес-секретарем – це ж, майже, як член сім'ї...
Нарешті він підвів очі:
- Ви праві, - дуже довірливо погодився він, - ледь посміхнувшись кутиками губ, а мудрі й утомлені очі його наче чомусь просили в мене вибачення…
- Ви ж боєць… - додав він ніяково і знову відвів очі. - Гаразд, я ще подумаю. Відверто вам скажу: я ще не вирішив остаточно. Є різні варіанти. Про результати ви скоро дізнаєтесь – це я вам точно обіцяю.
Насамкінець коротко поцікавився, чим я зараз займаюся, може, просто із ввічливості. Та й посада, певно, зобов'язувала.
Хоча було помітно, що йому все ж таки неприємно відмовляти людям.
А прес-секрктарем став Олексій Яхно - дуже гарна людина, прекрасний спецаліст, із чудово поставленим голосом і гарним знанням української мови.
Коли ми зустрілися з ним після його призначення, він повівся дуже інтелігентно і навіть просив у мене вибачення:
- Я все знаю! Але ви ж розумієте – ми люди маленькі…
Я щиро побажав йому удачі в його нелегкій і відповідальній роботі.
;Про співдружність та самоокупність
Коли демократам стало зрозуміло, що наш перший голова Ради - фігура тимчасова і несамостійна, ми з Борисом К. – ко вирішили зблизька подивитись, як підходять до вирішення депутатських справ у славетній Галичині, «демократичному П'ємонті України».
Відрядження «батько» нам підписав без проблем:
- Подивіться, повернетесь - розкажете!
Головою Ради на Львівщині тоді був відомий дисидент Вячеслав Чорновіл.
Приймали нас чудово. Показали й розповіли все, що нас цікавило, а нас цікавило абсолютно се.
Ми наживо бачили пленарні засідання Львівської облради, які вів Чорновіл. Бачили, як йому тут дістається: демократія просто зашкалювала!.. Частенько тутешні демократи чинили неабиякий опір самому Чорноволу! Мені навіть здалося, що йому вести сесію набагато важче, ніж у нашому «болоті»…
Познайомилися і ще з однією легендарною особистістю – Сашком Кривенком, депутатом Львівскої облради, і водночас - головним редактором унікальної газети «Пост-Postup». Так і від нього діставалося легендарному Чорноволу. Нам з Борисом К.-ко навіть довелося захищати В'ячеслава Максимовича…
Але найголовніше – ми привезли купу конкретних пропозицій.
І щодо організації так званих народних підприємств, і щодо відродження господаря на землі, і щодо запровадження муніціпальної міліції. Нас ознайомили із абсолютно усіма підрозділами, і практично в кожному з них ми почули і побачили те, що можна застосувати на обопільну користь наших двох областей.
Причому, матеріалу набралося стільки, настільки він був незвичний, а іноді навіть і революційний, що ні одна наша газета не наважилась його надрукувати, навіть та, створення якої ми ж й ініцюювали. Та й недивно: адже головні редактори були із тієї самої партноменклатурної когорти…
Більше того, коли я звітував про результати поїздки, перед О.С.Масельським, він усе вислухав уважно, але ж…зовсім не збирався поспішати щось робити із цими наробками й пропозиціями. Мушу навести тут одне з найулюбленіших його висловів: «Почекаємо!» Саме така реакція була й цього разу. Що по суті могло означати: «Ще подивимося, що у них із цього всього вийде».
Хоча він і не відмовився й від цього вектора співпраці.
Здається , вже після зловісного ГКЧП , коли ще гостріше постала вимога часу щодо рішучих змін, він таки відрядив чисельну делегацію своїх фахівців на Львівщину.
Цьому передував телефоннний дзвінок О.С.Масельського до тодішнього голови державної адміністраціїї Львівщини М.М.Гориня:
- Дядьку Миколо! Давай єднатися!
Тепер уже делегацію О.С.Масельського галичани зустрічали на найвищому рівні. Чи вдалося реально поєднати зусилля найпотужніших областей Заходу і Сходу України, - достеменно не знаю, бо наші депутатські повноваження невблаганно добігали кінця, втім, як і доля самого хазяїна області.
Але була ще одна ідея, яку я запропонував, натхненний поїздкою до Львова. Це була ідея економічної самостійності Харківщини. Справа в тому, що цю ідею вперше висунув В.М.Чорновіл для Галицького регіону. Так звана Галицька Асамблея. Зрозуміло, що ще досить міцна партноменклатура, як могла, протидіяла реалізації цієї ідеї. І реалізувалася певною мірою лише в межах трьох орбластей – Львівської, Тернопільскої, Івано-Франківської…
Але ж, безумовно, що на Харківщині для реаліації цієї ідеї перспективи були набагато кращими. Кілька заводів загальнодержавного значення, розробки наукових установ, які забезпечували всі потреби життя й оборонного захисту. Літаки, трактори, , танки, електро- і загальне машинобудування, легка промисловість… Про сільськогосподарське виробництво годі й казати.
До того ж, Харківщина вирорбляла більше електроенергії, ніж споживала, тобто її залишок можна було продавати!
А ще й унікальні запаси природного газу. Навіть після вичерпання ненаситним апетитом СРСР нашого унікального - найчистішого Шебелинківського газосховища, лишалося ще й Юльївське, яке далекоглядний Олександр Степанович ще й не дуже поспішав афішувати: «Воно й нам самим ще може знадобитися!»
І от, враховуючи це все, а також те, що О.С.Масельський все ж таки вважався вихованцем правлячої КПРС, виходило, що на Харківщині у реалізаціїї ідеї економічної самостійності було набагато більше шансів, ніж на Галичині.
І я, дещо ризикуючи своїм реноме, щоб, не дай Боже, не сплутали вз «федералістами», я запропонував на сесії облради цю ідею (бо на той час навіть В.М.Чорновіл відмовився від «своєї» ідеї федералізації).
Але демократи промовчали: всі розуміли – потрібні кардинальні зміни. Партноменклатура, напевно, була шокована і всі очікували, що скаже Масельський.
Він витримав паузу і сказав щось на зразок такого:
- Пропозиція, безумовно, цікава…Але вона потребує досконального вивчення. Я дам доручення фахівцям все належно обрахувати. І тут же звернувся до керівника Головного планово-економічного управління Байбікова В.М.:
- Володимире Михайловичу! Я Вас прошу, обрахуйте і надайте нам Проект відповідної Програми. Ми її розглянемо і приймемо відповідне рішення.
Інший керівник старого «закалу», може, цим би й обмежився. Але не наш Голова. Оскільки чимале раціональне зерно в цьому Проекті було: актуальні зараз події на Південному Сході України це ще більше акуталізують…
І ось настав час, коли депутатам облради таки роздали такий Проект – поки що для ознайомлення і відповідних пропозицій. Тоді Президентом став Кучма.
Вже в 1995 р., коли багато що змінилося, із обласною Радою включно, з'явилося інтерв'ю О.С.Масельського: мова йшла про надання Харківщині економічної самостійності. Тепер уже Кучма зголосився готувати відповідні матеріали. Але ж у рамках…цілої держави.
Схоже, що на тому ця ідея і зачахла.
А якщо б цей проект був реалізований, то на Харківщині навіть теоретично стали б неможливі ідеї сепаратизму…Тут К.Маркс мав рацію: «Битіє визначає й свідомість!»
Була ще одна аж надто проста, хоча й важлива думка, висловлена мною теж на сесії і, на жаль, ніяк не підтримана Масельським…
Під час свого балотування я зауважив про необхідність вчасного (!) запобігання ВІЛ(СНІД). На це давній знайомий Масельського пан Казмирук кинув репліку:
- Не треба лазити, куди не треба, і все буде гаразд!
Партгоспактив області (більшість) схвально захіхікав.
А результати нехтування цією бідою ми всі відчули дуже швидко: Україна – лідер цієї чуми 20-21 ст.ст. На жаль…
Розумію, що це не вина лише нашого Героя. Але ж я не малюю тут «пасхальної картинки»: що було, то було…
Не сумніваюсь, що тепер й сам Олександр Степанович зовсім інакше поставився б до цієї проблеми…
; ГКЧП на Харківщині
Видно, так треба було розпорядитися долі, що більшість наших з ним контактів приходилося на надзвичайні події.
Одного недоброго ранку мене несподівано рано розбудили донька і дружина:
- Ти спиш, а в країні – ГКЧП! Надзвичайний стан!
Голоси в них були як ніколи стривожені, вони перебивали одна одну:
- Вставай мерщій!
Я принишк біля радіо. Оголошували про прес-конференцію ГКЧП по телебаченню.
Щось нашвидку перехопивши, подивився на ці обличчя. Вочевидь, - профспілкового «отстою» - Янаєв, із руками, які він не міг утримати від алкогольного тримеру. І зовсім непереконливе мовчання генералів.
В цей час зателефонував колега-депутат Віт. Плотніков. Він схвильовано кинув у телефонну слухавку:
- Кидайте все! Їдьте мерщій сюди: обкомівці палять папери, - дим над будівлею до неба! Жах! Швидше! Треба не дати їм спалити всі докази!..
Довкола обкому вже шуміли люди, юрбилася купка депутатів, - переважно з обласної Ради. Ми швидко обрали ініціативну групу. Вирішили опечатати будівлю обкому. Саме наші три-чотирі підписи спочатку красувалися на декількох дверях обкому КПУ, а потім і в декількох газетах…
Ніде правди діти й про таке. Мені повіджомили, що під час поперднього обходу ціїї будівлі, з метою зачинення із середини чиселдьних вікон та дверей, один з депутатів міської ради загріб із обкомівського буфету й тістечка. Коли йому дорікнули, він виправдовувся так:
- А що тут такого? Вони ж все одноб зіпсувалися… А так – хоч якась користь…
Це могло ще якось зійти за випадковість. Але ж ні. Цей «герой», який кричав чи не найбільше від усіх, носив казацькі шаровари, із червоними лампасами, якось звів свою подальшу діяльність майже нанівець. Хіба що знову «прославився», коли незаконно привласнив собі вже ксерокс із громадської організації…
А наша ініціативна група, тим часом, звернулася до О.С.Масельського з вимогою негайно зібрати сесію. І він зібрав, але не сесію, а виконком. А нам передав щось на зразок традиційного:
- Хлопці! Треба почекати. Я слухав, що скаже Київ, пан Кравчук. Так що не хвилюйтеся: я терміново збираю виконком. А про сесію вам вчасно повідомлять. Не хвилюйтеся!
Нам важко було керуватися такими настановами. Та й народ не давав…
Чекали, що скаже Кравчук. Але той щось лопотів про свої аж надто виважені розмови із генералом Варенніковим, що прибув із Москви…
А сесію наш «батько» зібрав аж 10 вересня… Вже сталися всі основні події – і з Горбачовим у Форосі, і з Єльциним – у Москві, якого, безумовно, підтримували тоді всі демократичні сили.
Вже були зібрані беззаперечні докази причетності КПУ в ГКЧП на Львівщині, де відповідну комісію очолив Микола Горинь. Була створена така ж комісія і у нашій міськраді: її очолив тодішній Голова - Кушнарьов.
На нашій сесії О.С.Масельський тримався насторожено: й було від чого: «скільки води спливло».
За нашою вимогою була надана стенограма засідання того самого виконкому. Вона відбила чимало: й цілком зрозумілі побоювання і навіть страхи, і ще багато чого…але нічого кримінального там (вже?) не було.
Ініціативна група була трансформована у тимчасову комісію. Головою обрали мене.
І одразу я почув застереження із обох боків6 бути стійким і не зводити рахунків. Можу відповісти на це словами самого Масельского: «Я старався».
Хоча багато хто давав підстави для досить радикальних пропозицій. Адже, на обласне державне телебачення нас так і не допустили.
А одна з наших обласних газет (колишня обкомівська) в особі насамперед її редактора, робила все, щоб найменше публікувати матеріалів саме від нас – демократів і нашої комісії…
Але її єдиним реальним досягненням було хіба що відсторонення від займаної посади прокурора області Кожевнікова. Правда, чимало зробив для цього Ю.А.Гайсинський, на той час заступник Генерального прокурора України, який очолив аналогічну комісію в Києві.
Відверто визнаю, склалося таке враження, що він, як і Кушнарьов, намагався якнайшвидше закінчити роботу своїх комісій.
Перший з них невдовзі став ВІП-адвокатом… Другий небезпідставно вважав, що більш важливо перходити до питань власності.
Ще б пак! Але до мене, до комісії все йшли листи, які свідчили про факти продовження заколоту старої влади: вони надходили ще не менше року!..
Наша ж партноменклатура й представники «органів», зокрема, вже покійний полковник Несен, неодноразово намагалися зупинити роботу комісії. Якийсь білий порошок хтось у слухавку підсипав… Навіть хотіли позбавити мене окремого кабінета із сейфом. Але Масельський не дав!
Наші місцеві націоналісти, «відсиденти», я вважаю зробили чи не найважливішу помилку. Я намагався переконати їх у необхідності якнайшвидшої ЛЮСТРАЦІЇ, як це робилося, наприклад в Чехії. Вони ж, в ейфорії, ледь не заходилися, особливо З.:
- О… І… -чу, Ви не розумієте: це ж наші «комуняки», ми їх перевиховаємо! Ось побачите…
- Побачимо… Але тоді вже пізно буде! Згадайте світову історію: ще ніколи одна політична сила не поступалася своєю владою добровільно.
- Ви правильно кажете. Але повірте нам: ми ж пройшли табори і боролись, і мріяли про незалежність України - ми її вибороли! Тепер усі разом будем її розбудовувати!
- Між іншим, «розбудовувати» має й негативне значення – псувати вже збудоване…
Більш того, один із них, К.,
…………………………………………………………………………………..
Надто дорого далася ця «Піррова перемога» й мені особисто. Достатньо сказати, що за всі свої зусилля я насильно й незаконно змушений був звільнитися з ІПМаш АН УРСР і жити фактично на матеріальну допомогу в розмірі аж… 100 грн…
Я теж розумів, що треба якнайшвидше займатися економікою, майном, щоб запобітги його «прихватизації». Бо грошей у КПРС було накопичено хтозна-скільки! І якщо станеться так, що тимчасово заборонені комуністи схаменуться, то мало не здасться.
Здавалося б, з'явилися шанси: начальниками обох Фондів: як державного, так і комунального майна області – були призначені особи із табору «демократів, а директором найпристижнішого театру – ХАТОБу самим же його колективом був обраний теж наш колега, юрист…
Але далеко не все складалося так, як гадалося.
Мав таки рацію мій брат, який зауважив:
- Може, воно й на краще, що тебе тільки звільнили: бо мати дірку в голові – оце уже було б непоправно!..
І новітня історія країни такі сценарії стовідсотково підтвердила…
; Чи один у полі воїн?
Життя все більше змушувало думати: як жити далі?..
Один з наших видатних філософів, колишній зав.кафедрою ХДУ Плахотніков висловив якось геніальну думку:
- Об'єктивні реалії – це сукупність суб'єктиних факторів.
Отож про них, про ці фактори…
Саме в той час, коли, з одного боку, моє сумління не давало мені права кинути справи в комісії з ГКЧП, хоча хоч щось тут робив уже я… один, а з іншого, - реальні голод і інші відповідні негаразди недвозначно загрожували моїй сім'ї, до мене звернувся Начальник Фонду комунального майна області – В.:
- Пане О…- е! Я пропоную Вам стати моїм заступником: і буде в нас з Вами «незатопляємий крейсер». - Якщо б навіть мене звільнили, то Вас – ніколи: бо Вас призначає начальник, тобто я!..
Це була пропозиція, від якої я не міг відмовитись.
І ось ми в Фонді почали готувати підприємства як до роздержавлення, так і для передачі їх в аренду. Я став п'ятим співробітником у Фонді комунальної власності. І більше людей нам так і не дали, хоча мій шеф постійно просив про це.
А ось нашому колезі у відділенні державного Фонду – таки дали… Хоч і його начальник демонстративно наголошував, що його роботу теж постійно гальмують старі кадри, все ж таки його контору час від часу поповнювали людьми, й приміщеннями не обділяли…
І тільки через багато років і Інтернеті я зустрів ось такі міркування нашого колеги, екс-депутата облради В.Тирнова :
«Я был в шоке от метаморфозы, произошедшей со скромнягой-инженером в задрипанных “штанцях”, который решением облсовета был назначен председателем областного Фонда госимущества. Мы-то, голосуя за него, ждали, что в нем заговорит государственное мышление, а, оказывается, ждал своего шанса хапнуть, он мгновенно сменил “прикид”, от него запахло дорогим коньяком, и под дверью его кабинета забегали девочки с большими разноцветными коробками…
За что боролись, на то и напоролись. Вот так совершается история – не столько в высоких кабинетах, сколько в поведении людей, волею судьбы оказавшихся на ее острие. Комментируя это событие, тогдашний председатель облисполкома А.С.Масельский сказал автору практически дословно следующее:
– Мои профессионалы, конечно, и взятки берут, и крадут… Но на то они и профессионалы, чтобы знать свое место: где и как ему можно украсть или взять, а где – ни-ни! А ваши “демократы” тянут, что ни попадя, и даже не понимают, что делают. Вот, такой-то продал овощехранилища, а нам они нужны были, чтобы влиять на цены на овощи. Осенью закупишь по низким ценам – зимой влияешь… А теперь дешевых овощей не будет».
Без коментарів.
А ось наш Фонд чимось, видно, одразу не догодив тим, хто надто рвався до власності. І хтозна, - можливо, ми самі, в тому числі й мій безпосередній начальник В., нашкодили собі ж…
Треба віддати належне дотошності В.: ми багато до чого почали докопуватися. Наприклад, з'ясувалося, що дохід від здачі в аренду лише одного кафе у підвалі ХАТОБу міг би зробити беззбитковою всю театральну сферу області!..
Пам'ятаю, коли директор цього театру, охоронець, мій начальник і я з'явилися з перевіркою про порушення умов аренди цього кафе, перед нами розіграли цілу драму. Очільниця дирекції кав'ярні почала рвати на собі спочатку кофточку, а потім і …бюстгальтер, імітуючи… зґвалтування!..
Але нам було не до гумору. Її чоловік вихопив газовий балончик, начинений перцевою сумішшю і спрямував прямо в очі охоронцю: опік першого ступеня!..
Зрештою газета облради опублікувала мою статтю про ці події. А в міліцію надіслали заяви як ми, так і…незґвалтована сторона: «розслідування» тяглося нескінченно – аж до самого нашого звільнення, коли боротися за дрібниці вже не було сенсу…
Смішно, але факт: коли ми запитали Голову міськради, які об'єкти з комплексу ХАТОБу належать міськраді, то отримали таку відповідь: тільки фонтани довкола театру. І лише через пару тижнів реакція міськради була суттєво змінена: вона стверджувала чималу кількість їхньої власності у театрі!..
Так що необхідність якнайшвидшого розмежування загальдержавної і комунальної власності набирала все білшої актуальності. І, оскільки на державному рівні з цим не надто поспішали, ми намагалися, що могли, з'ясувати самі.
Окрім цього, бої місцевого значення за власність, непомітні більшості громадян, розгорталися майже на кожному її клаптику…
Так, бої за крісло директора ХАТОБу призводили буквально до неодноразових штурмів його кабінету, зокрема, кимось явно нацькованими «казачками», - із зломами як дверей, так і сейфу, викраданням печаток тощо… Був навіть певний час, коли ці самі «казачки», ставши на порозі, взагалі не пускали мене – депутата облради – до театру, цинічно порушуючи Закон…
Тобто обстановка, м'яко кажучи, ставала все більш нервовою. І ось, можливо, не без цього впливу, мій начальник В. зважився на ряд акцій, які вже безпосередньо виходили на Масельського…
Спочатку ми звернули увагу на ряд порушень у Статуті так званого підприємства «Держпром». Там був ряд позицій, які суперечили не тільки здоровому глузду, але й діючому законодавству, зокрема, про валютні операції!.. Нас дуже напружував той факт, що затвердив цей Статут сам Масельський!..
Питання було винесено на розгляд сесії. А там мова вже йшла про можливість порушення кримінальної справи! Тоді для цього не вистачило всього декількох голосів для того, щоб це стало фактом!..
Ясна річ, що Голова Адміністрації послався на те, що, скоріш за все, має місце просте непорозуміння. Що «хотіли, як краще», але щось перемудрували, а він не перевірив, довірився спеціалістам і «просто підписав». Та він готовий переробити з урахуванням усіх зауважень тощо…
Якось минулося, але навряд чи забулося. А тут з'явилася ще одна «закавика».
Головою облради на той час уже обрали колишнього заступника Т.: саме в «його районі» колись балотувався і Масельський…
Показово, що навіть після свого обрання Т. не перебрався в новий кабінет, а скромно лишився в старому…
Таким чином, у Масельського, окрім кабінету Голови облради, лишився ще й кабінет в Держпромі, який був за ним ще з часів його головування в Держадміністрації.
Масельський же аж ніяк не хотів переїжджати до колишнього обкому – нинішнього будинку Рад. Бо ще зранку, по путі до Держпрому, встигав багато що і багато з ким повирішувати.
І ось мій начальник В. вирішив надіслати Масельському такий запит:
«Вельмишановний Олександре Степановичу! Просимо Вас визначитись, скільки приміщень, і які саме потрібні Вам для виконання Вами службових обов'язків».
Офіційної відповіді ми не отримали, але невдовзі нам стало відомо, шо Масельський усно резюмував так:
- Теж мені, - «хазяїн»!
Я відчував, що обстановка напружувалась вже до крайньої межі. Та ситуативна більшість, з якою нам вдалося зробити хоч якісь позитивні зрушення (передача обкомівської лікарні та санаторію – чорнобильцям та дітям тощо), почала стрімко руйнуватися. Когось задобрили підходящим постом, позачерговим встановленням телефону або навіть надали квартиру (як нашому колезі із державного Фонду…), чи автомобіль, комусь допомогли будівельними матеріалами…
А ось мій начальник В. стояв, як кремінь:
- Ні, ми все будемо робити по Закону!
Безумовно, я його підтримував. Але пропонував зважити й на розклад сил.
Я наводив йому таке порівняння. Ми все більше нагадували мені аналогічний епізод із фільму «А зори тут тихие». Коли старшина з купкою дівчат намагається створити враження масовості одними лише вигуками: «Оточуй! Підпускай поближче!» тощо. Хоча хоч там, хоч у нас, бійців лишалися одиниці…
Команда Т. і «Со» тепер вже явно працювала на наше усунення – як з окремими деутатами, так і з цілими групами. Мій начальник В. був готовий звітувати за кожну цифру… Хоча всі ці надумані перевірки і відволікали від основної роботи, перенапружували наш крихітний колектив, змушували нервувати, - особливо наших жінок. Вони запитували нас: «Чого очікувати? Може, вже підшукувати іншу роботу?»…
Тим більше, що на той час для певної частини депутатів це вже стало певною фішкою: « Нема диму без вогню, раз копають, - значить, щось там-таки не так…».
Почався відпускний літній період. Ми з В. вирішували, кому йти першим. Моя інтуіція «Риби» підказувала, що відгуляти зможе, дай Боже, лише хтось один. І хоча В. наводив мені начебто заспокоюючі доводи - щодо неможливості мого звільнення, я відчував, що «опоненти» вже здатеі піти навіть і на незаконні дії.
Але знов совість моя не дозволила мені позбавити свого колегу В. відпустки. Адже він почав «пахати» на цій ниві набагато раніше від мене.
отже, я відправив В. у відпустку.
Майже одразу після цього у мене відбулася розмова із Т. І той звапропонував мені очолити Фонд замість В. Я відмовився: бо це б означало зрадити товарища. Але, коли той дізнався, сказав, що дарма я не погодився.
Зрештою, мої предбачення мене не обманули.
І ось саме під час відпустки мого начальника В. у нашому Фонді з'явилася представницька делегація –як із профільних комісій облради, так і облдержадміністрації та, що було особилво гидко, з табору так званих демократів – наших вчорашніх спільників.
Мені ультимативно запропонували поставити підпис про ознайомлення з проектом постанови про перспективу звільнення.
Дехто навіть зловтішно дивився, як я ставив підпис. Хоча мало хто з них розумів, що і їх самих викростовують тут, як простих пішаків.
Сльози підступно виступили у мене на очах. Дехто вочевидь подумав, що це я сумую лише за своєю посадою і незгабно спробував «втішити»: те, - мовляв, воля більшості. Закон був на нашому боці, а от депутатська більшість – вже ні!..
Неймовірно прикро було саме те, що так і не збулася моя найбільша мрія. А саме – підтримати й захистити культурні бастіони – доступні Будинки культури, кінотеатри, театри, бібліотеки, радіо й телебачення… Прощай, чи не найзаповітніша мрія, яку так хотів зреалізувати, – не дали!..
І зовсім не співчуваючі, а волово-туповаті очі декого з підставлених горе-депутатаів додатково свідчили саме про це.
Зрештою саме чергова сесія затвердила звільнення з посади мого начальника В., який знаходився ще в відпустці. Після цього ціла низка судів зайнялася мною. Районний суд лишив мене на посаді. Але потім справу оскаржили в обласному суді, який звільнив мене з посади… яку я ніколи не обіймав!.. Верховний суд затвердив це безглузде рішення.
Більш того, саме той суддя облсуду, який виніс це абсолютно невіглаське рішення, одразу ж був підвищений у ранзі: спочатку до Верховного суду, а потім – і до Конституційного суду…
Вже й тоді декому з виступаючих на тому суді, навіть з боку облради, вже було зрозуміло і навіть заявлено , що ця справа по суті – політична…
Перед тим, як нас кінцево звільнили, - поки йшли апеляційні розгляди в судах, - мій начальник В. ще встиг організувати виїзд до с. Елітного. Там мій начальник В. сфотографував маєтки наших «бонз» і вивісив стіннівку з фотками на сесії облради. Але вже був фактично «фініш»…
Ми героїчно захищали один одного в судах, але сили були нерівні…
Пройшло чимало часу, і до нас докотився слух, що Масельський іорнічно запитував у когось зі свого оточення:
- Ну, і де ж, мовляв, ці?
І він назвав наші з В. прізвища…
- Та де ж? Там, де ви нас послали, з гіркою ж іронією констатував В.
________________________________
Ішли роки. Ситуація змінювалася. Не вічний був земний шлях і в Масельського…
А я ось пишу свої спогади і думки і про нього, і про себе, і про всіх нас.
Історія не має умовного часу…
; «Лишь только жизнь одна…»
Відбувалися в нашому спільному житті, можливо, комусь здасться, і не такі вже важливі події, але ж…
Одного разу я напросився на прийом до Масельського з приводу забезпечення приміщенням комісії з розслідування сприяння ГКЧП на Харківщині. Він усе швидко погодив.
Перед тим він саме повернувся із поїздки до США, де перебував у складі державної делегації. Я не втримався і запитав:
- Олександре Степановичу! Можна пару слів – не для преси?…- Як Вам Америка?!
- О! Америка – це… - очі його несподіванно потеплішали. І він почав захоплено, зовсім по-дружньому, ділитися своїми враженнями. Але більше всього мене вразили такі його слова:
- Зізнаюся Вам, найбільше мене вразили люди. Такі всі стрункі, підтягнуті. Всі займаються спортом.
- Невже й будете тепер, як вони – виділяти час для занять вправами, бігом тощо?
- Так, уявіть собі, дав собі слово!
Я не без задоволення покидав кабінет на такій незвично мажорній ноті…
Адже я тоді не знав, що у молодості він таки був неабияким спортсменом – струнким та підтягнутим…
Але вир нашого реального життя, на жаль, не дав здійснитися цій його «американській» мрії…
І ще був один коротенький, але дуже показовий момент у нашому житті.
На «безриб'ї», вже відсторонений від роботи в Фонді, але ж ще депутат, я вже досить мінорно спостерігав за життям довколо мене…
І саме в той час я став мимовільним свідком наступного. Якось уранці, звично глянувши з балкону квартири в бік Студмістечка, побачив біле простирадло, накинуте на тіло людини, яка нерухомо лежала вздовж траси.
З'ясувалося, що якась машина збила жінку. Може, тому, що тут не було розміченого переходу ...
Самі по собі попливли думки, які одразу ж вилилися у коротеньку замітку про це. Редактор обласної газети С. миттєво здав матеріал до друку.
Треба ж було так статися , що ця замітка потрапила на очі Масельського.
І ось сиджу я собі, думки свої гіркі ковтаю. Раптом - дружина:
- Тебе до телефону. Якась справа про твою публікацію. Кажуть, сам Масельський зацікавився!..
Довелося погодитись із тим, що редакція розкрила мій псевдонім.
Виходить, йому до всього було діло!
А може, й мій заголовок його зачепив: «Лишь только жизнь одна…».
Чужі життя він цінував!
Може, - навіть більше, ніж своє…
Наступного дня дорога на місці ДТП була позначена пішоходним переходом.
; Рost scriptum
Ну ось я й розповів найважливіше з того, що стосувалося в основному як нашого героя, так і мене. Ні, він не був ідеалом, був цілком реальною людиною: зі своїми позитивами і негативами, звичайно ж. Але все ж таки перших було набагато більше. Особливо, якщо порівняти його роль з наступниками…
І мені просто по-людськи не хочеться прощатися з нашим героєм.
І тому ось ще один, як мені здається, цікавий штришок.
Треба зізнатися, він таки мав неабияку харизму. І через це також до нього просто тягнулися, як на вогник, навіть, здавалося б, незламні борці за інше майбутнє… Тоді й виникало просте людське спілкування.
Одного разу хтось поскаржився, що машин стало більше їздити і перейти дорогу до Держпрому іноді стає проблематично. Масельський дещо здивованно підвів очі, подумав і сказав:
- Дивно… Я не помічав ніколи…
Зал тихенько реготнув. Масельський продовжив думку:
- Але, якщо помітите, що хтось уже надто нахабно поводить себе на дорозі, тільки дайте знати – я думаю, його надовго навчать, як треба їздити. Тим більше, тут…
А хтось запитав:
- Олександре Степановичу, а бувало колись таке, щоб вас даішники зупиняли?
Тепер уже Масельський трохи посміхнувся і дуже серйозно додав:
- Та був одного разу такий випадок… Мабуть, він ще надто молодий був, не знав ще моєї машини. Ми спокійно зупинилися, вислухали всі його зауваження…Правда, документи він чогось перевіряти не став. Мабуть, запідозрив, що щось те так…
Ну, а коли я зв'язався з його керівництвом, то вони йому все пояснили. І більше нічого подібного зі мною ніколи вже не траплялося.
І він ще раз повернувся до розпочатої теми:
- Так що, якщо хтось вас образить, тільки зверніться до мене!..
Весь зал, як одна людина, запосміхався…
Ну ось уже і цей симпатичний епізод я вам переповів. І хочеш чи не дуже, а доведеться завершувати цю розповідь.
Але не можу втриматися, щоб насамкінець не сказати ось що.
Давно існують загальновідомі й мудрі аксіоми на всі випадки життя. Серед них така: «Хліба й видовищ!» Так от перше завжди забезпечував харків'янам наш головний герой.
Причому, важливо, що про друге, про видовища, ніколи не забували ще й у часи КПРС: перший секретар обкому завжди був неабияким болільником головної футбольної команди – гри мільйонів… І допомогав не тільки своєю присутністю на матчах.
Прикро, але їх наступники далеко не завжди наслідували ці мудрі принципи. На жаль, ані перша, ані друга максима виконувались далеко не завжди.
З величезним сумом доводиться дивитися зараз, як розвалюється футбольний клуб «Металіст». Причому, важко не відзначити, що чимало заслуга в його відродженні належить саме зятеві Масельського – Ярославському. Більш того, як мені відомо з надійних джерел, й саме фінансування й цього літературного конкурса – теж його заслуга.
А ще й сам Олександр Степанович, і ті, хто з ним працював або хоч одного разу стикався, недарма казали, що цю Людину ми часто будемо згадувати переважно з вдячністю!..
Дипломант обласного конкурсу ім. О.С. Масельського
на кращий літературний твір 2014 р. Приймак Олександр Іванович