Смерть - это всего лишь другая жизнь

Джэл Тин
За вікном та у відблисках дзеркал шепотить таємничі слова останній день жовтня, на диво сонячний і теплий, ще навіть де-не-де літає павутиння. На вулиці багато дітей, адже потрібно добряче вибігатися перед початком нової чверті в школі, набратися нових сил та ідей, як напакостити вчителям. З хати вийшов хлопчина так років шістнадцяти, одягнений у довге пальто, під яким була лише футболка з написом на мові телуґу «Смерть – це лише інше життя». Варто сказати, що він до нестями любить цю футболку, хоча й не знає, що цей запис означає. Здавалося б, це перше й останнє його кохання. Футболка взялась наче з неба впала. Хоча й на це йому байдуже, головне, що має. Услід хлопець чує вигуки якоїсь знайомої йому жінки, але так і не може пригадати, де чув такий пронизливий до кісток голос.
- Синку, ти забув свою шапку!
«Можна подумати, я хотів її одягати»
- Кинь, мамо, її через вікно.
Шапка вдало приземлилась на щойно народжені на світ фекалії сусідського собаки. Та хлопець навіть цьому зрадів, а мати лише пробурмотіла собі під ніс нерозбірливу лайку. Так він і пішов без шапки. Піднявшись уверх по сходах на вулицю Довженка, молодий чоловік (так його називали бабусі, що на ринку) витягнув з кишені пальта свій паспорт, обминаючи  фото, хоча не був страшком, і прочитав: Прадеш Олександр Тарунович. Сашко не розпитував у матері, хто і де його батько. Він його не потребував, та й жінка нічого не згадувала про чоловіка. А дивні прізвище та по батькові приваблювали дівчат, називаючи хлопця Алексом. Сашко не хотів іти, куди йому нібито треба було, не хотів мати справи із тими людьми, що тільки вміють пожирати кремові тістечка і ставити підписи своїми пальцями-ковбасками з виключно невдоволеним виразом обличчя, тому вирішив піти на кладовище. Він часто туди ходить. Спочатку не знав навіщо, а за рік до сьогоднішнього дня знайшов одну могилку, до якої ніхто ніколи не приходив, окрім нього. На брилі каменя немає ніякої таблички, яка б вказувала на особу, що там захована. Хлопця це трохи непокоїло першим часом, а потім звик. Так навіть краще. Прадеш позабирав усе сміття, повиривав непотрібну траву, розповів , що в нього сталося за останній час. Втомившись, сів на лавку і закурив цигарку фірми Winston. Відкинувся на спинку, заплющив очі та почув сильний порив вітру, від якого згасла сигарета, але очей все-таки не відкриває. Коли вже щось загриміло та зблиснуло, то підстрибнув на лавці, як колись на ямах, на автошляху Н-13. Дивиться й очам своїм не вірить: йде дівчина у самій лише білій сорочці, струнка, невисокого зросту. Усе те добре, та в неї ніби є очі, а ніби й немає. «От чудасія», - думає Прадеш. А дівчина все ближче й ближче, очі починають не витримувати такого сліпучого світла, здається, от-от зірвуться. Хлопець уже хотів утікати, та це створіння перенеслося в повітрі й хутко опинилося поруч з бідолашним, торкаючись його коліна рукою.
- Правда ж тут гарно?
- Щщ… що ти? Иии… Хто ти?
Сашко Прадеш труситься так, наче на дворі мінус 30, а на ньому лише те, у чому мати народила. Так ще й ця сволота витягує паузу, наче оголошує переможця реаліті-шоу.
- Ти сам усе зрозумієш. Якби в людей постійно все було б добре, то вони б і не знали, що таке щастя. Але якщо «все погано» давно затягнулося, то можна не помітити того щастя, яке так і крутиться біля тебе. Це і є духовна смерть.
- Ти.. ти хочеш сказати, що я мертвий? Це безглуздя! Адже я навчаюся, читаю книжки, допомагаю мамі, іноді зустрічаюся з дівчиною. Я живу!
- Хіба ти не бажаєш постійно померти, Олександре? Ти живий фізично, але мертвий у душі.
- Що?! Звідки тобі відомо моє ім’я? Йди геть, я тебе не кликав!
Прадеш миттю скочив з лавки та почав лаяти дівчину. Вона лише спокійно посміхається, а він від цього ще більше біситься. Заспокоївшись, Прадеш зауважив, що колір дівочих очей є синім-синім, у таких запросто можна втопитися, що й не помітиш як. А ще побачив тавро на її лівій руці. Десь він уже бачив схоже… Точно! На футболці такий самий напис. Хлопець замислився, через декілька хвилин запитав:
- Це твоя могила?
- Ні, моя роль значно мізерніша, ніж цієї людини. Я твій провідник між світом, де ми зараз є, і світом, де ти насправді повинен бути.
- Отже, я загубився… Якщо ти проводиш загублені душі, то сама повинна бути загубленою. Цікаво, ти зможеш колись віднайти власне місце?
- Іноді щоб віднайти себе, потрібно іншому надати його втрачене місце.
- То як тебе звати?
- Ти не знаєш хто ти, то й не треба знати, як мене звуть. Гм, людям дуже важливо знати імена, але чомусь не хочуть знати, як звуть їх усередині. Просто зви мене Мія.
- Добре, Мія. Ти маєш на увазі, що люди не хочуть пізнавати себе? Це зрозуміло. Самопізнання – марудна справа. Вона вимагає терпіння, самопожертви, міцного духу, здатності до роздумів.
Прадеш настільки заглибився в себе, що й не помітив, як зникла Мія. Він засмутився. Він заплакав. Він впав у себе. Подумавши про всю трагічність маминих криків, пішов одразу на вокзал. Купив квитка до Львова, їде в автобусі, а з голови ніяк не може вилізти дивна дівчина. На щастя, Прадеш добре малює. Вийняв із внутрішньої кишені пальта невеличкий блокнот і ручку і зайшовся малювати Мію. Дівчина на папері швидко з’явилася, так що він має достатньо часу, аби послухати музику. Прадеш заснув, а прокинувся від штовхання водієм у його плече:
- Вставай, синку, ми приїхали. Твій день ще не закінчився, а мій добігає кінця. Вже ніч, але у тебе вона ще довго не наставатиме.
Сашко Прадеш відкриває рота на відповідь, але зразу же замовкає, бо горло сильно почало пекти, наче туди насипали з десяток жарин. Спам’ятався, коли вже ступив на бруківку знайомого провулку, де знімає квартиру разом з двома хлопцями. Але тут йому також не довелося довго бути при свідомості. На хлопця у дворі чекає бус з одним лише переднім вікном, розмальований, як 13-річна дівчина, і на даху стоїть малесенький слоник. Людей не видно.
- Знову хіпаблуди не даватимуть спати, - буркнув Прадеш. Раптом відчуває, як ноги його підкосилися, в очах потемніло і сам відлітає кудись далеко-далеко.


- Пане Олександр, пане! Пане! Вам уже краще? Куди ж ви? Ей, не втрачайте свідомості!
Прадеш лише встигає побачити білі холодні стіни, білий халат, біле простирадло. А, ні, ще він чує таке:
- Лікарю, лоботомія тут зайва, це зрозуміло. Йому залишилось жити не більше тижня.
- Так, перевезіть пацієнта до іншої палати. Ви знаєте, що я маю на увазі. Він ще нам пригодиться. Ви ж розумієте унікальність його мозку?
- Звісно. Документи про смерть пацієнта № 156 будуть готові в середу.
- Чудово, приступайте до роботи.


Прадеш прокидається у просторій кімнаті, вікон немає, хоча всюди світло та затишно. Хлопчина встає з ліжка, оглядається навкруги: багато полиць, на яких ще більше книжок, багато свічок, годинників різних розмірів, великий стіл, завалений паперами, і величезний слон посеред кімнати. Рожевий слон. Такий рожевий, як мамині рукавички. Йде, перечепився за пачку книг і думає собі: «Дивно, я нічого не відчуваю: ні страху, ні голоду, ні болю, ні будь-яких людських потреб. Чи я справді помер?» Підійшовши до столу, бачить записку: «Олександре, йдіть туди, де Ви бачите не очима, а серцем. Йдіть туди, де Ви відчуваєте не серцем, а розумом».
Та й пішов собі, а виходить у дивовижний сад. Може для інших цей сад видасться звичайним з найзвичніших, але не для нього. Прадеш є його творцем. Не варто описувати сад, бо кожен вже його бачив. Сашко ступає, а перед ним зразу же народжуються птахи та інша живність, десь дзюркотить вода у фонтанах, а десь чути постріли. Здається, так іде він вже годину, народжуючи світ та куштуючи плоди з дерев, а сліду людей ще зовсім не видно. Раптово для всіх вух Прадеш закричав:
- Я тут один, хоча й знаю, що зовсім не самотній, що десь ви є, я знаю, що ви сидите на цих лавках. Так покажіть свою сутність!
Прислухується, нюхає повітря – нічого! Схиляє голову, сідає на лавку і розуміє, що щось не дає йому вільно цього зробити. Встає, розуміючи втрату пальта, і виймає свій блокнот.
- Дивно, як я не помітив цього раніше?! Я ж свій портрет намалював. Але як це може бути? Нічого не розумію!
Та й пожбурив блокнот зі злості в кущі.
Спить, сниться йому сон:


- Лікарю, пацієнт №156 прийшов до тями. Що робитимемо? – сказала жінка середніх літ з таким скривленим обличчям, наче з’їла 10 лимонів і 20 грейпфрутів за раз.
- Він нікуди не дінеться, а мені цікаво за ним поспостерігати. Тільки уявіть, який потужний його мозок! Скільки всього витерпів, а все ще живе.
- Ну, так, ми тоді багато вольт вгатили, думали, що здохне на місці. Але ж ні, живучий, скотина!
- Ха-ха, розумію вашу злість. Мені говорили, що цей пацієнт якось вдарив вас по голові підсвічником, то ви тепер не пам’ятаєте, як зашнуровувати взуття. Ги-ги.
- Це не смішно! Була б моя воля, я б на місці його на хресті розіп’яла.
- Ого, яка ви грізна. Сподіваюсь, ви про мене так не думаєте? Ги-ги.
- Та ні. О, дивіться, він щось каже.
- Ссс… Смерть – це лише інше…. – прохрипів пацієнт.
- Що інше? – одночасно вигукнули лікар та його помічниця.
- Смерть – це лише інше життя, - твердіше промовив хворий.
- Дайте йому скоріше снодійного! Бо голова від нього почала боліти.
Помічниця дає у вену, яка вже на стадії омертвіння, пацієнтові снодійного і задоволено дивиться на лікаря.
- Ходіть до мене, моя люба.
- Скільки ми вже років разом працюємо, а все ніяк не перейдемо на ти.
- А мені так більше подобається, - обійняв жінчину талію і поцілував. Та так смачно, що вона втратила рівновагу.



- Смерть – це лише інше життя, - звідкілясь Прадеш почув ці слова замість «Доброго ранку».
Хлопець роззирнувся і бачить, що він не знаходиться в саду, як перед сном, а в кімнаті з рожевим слоном.
- Це переклад слів, що на твоїй футболці, - вигулькнув зі стіни високий чоловік років сорока. Щось у цьому чоловікові нагадує Сашкові, але що? Ніяк не зрозуміє.
- Бачу, тобі тут дуже добре спиться. Це зрозуміло, зрозуміло. Всюди добре, а вдома найкраще, як то кажуть.
- Що??? Якого біса? Хто ти? – Прадеш перенісся через усю кімнату і тепер сидить за столом. А сидить наче побачив Бога власною персоною.
- Ну, може вже й не такого біса, бо в кожній людині немає чистого зла або чистого добра. Ми завжди будемо такими собі гібридами.
- Емм, то що ти говорив про мою футболку? – хлопець став дещо спокійнішим, переглядає ті купи паперу. Виявляється, кожний папірець чистий-чистий, навіть обкладинки книжок… Та які обкладинки? Звичайний папір, щойно народжений на світ.
- Цей напис з мови телугу означає: «Смерть – це лише інше життя». Бачу, ти замислився над його трактуванням. Що ж, давай спробуємо пояснити, - раптово перед чоловіком з’явився кальян. Він запропонував Прадешу пустити кільця диму, той погодився. Хлопчині надзвичайно подобається це заняття. Уявляє собі, що ті кільця і є він сам, що зникає і зразу же народжується. Одразу пригадує, як на першому курсі курив гашиш. Та це не порівняти з цим чудодійним кальяном. Він чув про відчуття нірвани, але ніколи не вірив у нього, а тепер йому здається, що він не є носієм, а саме цим відчуттям. Що він і є нірвана, що вдихає в себе якусь святість, прислану від Бога. – Ми зробили так, аби ти помер у всіх світах, крім цього, де зараз є. Звісно, твоє тіло ще є десь там, але тамтешні люди вже привласнюють собі твої органи. Не лякайся. Інколи щоб відродитися духовно, потрібно померти фізично. Або всіх без винятку в цьому переконати. Вільний дух сильніший за кайдани на руках, бо ж саме свобода у душі звільняє нас від фізичних пут. Але не всім дано знайти ту єдину мить, яка триває менше ніж секунда, щоб повернутися назад. Гм, навіть не назад, а перескочити в часі ззаду наперед. Я веду до того, що смерть надає інше життя. Це наче шанс почати все з нуля. Не забувай про те, що ми говоримо не про вічну смерть, а про тимчасову.
Чоловік дав час Прадешу осмислити сказане. Як він і сподівався, хлопець те зрозумів швидко і промовив наступне, дещо схвильовано:
- Це схоже на реінкарнацію під час клінічної смерті, тільки я залишусь у тому ж тілі, але з іншою душею. Я божевільний?
- Не всі божевільні є божевільними, не всі здорові є здоровими.
- Що це означає? І хто ти?
- Скоро ти зрозумієш багато всього. Я той, кому ти найбільше довіряєш, бо ніколи не бачив мене. Підсвідомо ти  потребував мене, але не хотів цього визнавати. Я - твій батько.
- Ммм… як? Чорт.. Але як я можу тебе уявляти, якщо ніколи не бачив? – здивуванню Сашка немає меж. А як побачив фотокартки на стінах, на підлозі, на стелі, то й взагалі падає, по щоках течуть сльози.
- Ти особливий, сину. Тобі не потрібні очі, щоб бачити, не потрібні вуха, щоб чути, не потрібні пальці, щоб доторкатися. Ти робиш це за допомогою свого нутра, своєї духовності.
- Мені сняться дивні сни… Це і є реальна дійсність?
- На жаль, так. Хочеш я розповім, що сталось? – Прадеш кивнув головою. – Ти молодий письменник і журналіст, маєш однорічну донечку, перед тим, як лягти в психіатричну лікарню, ти захоплювався біографією Адольфа Гітлера. Твої вітчим і мама загинули в автокатастрофі, коли їхали на твоє весілля. А я помер від вогнепального поранення, коли тобі було 7 місяців. Я не помер смертю героя, а навпаки. У тебе, сину, виявили рак головного мозку, через що «шарики за ролики заїхали». І так до раку додалася шизофренія.
Сашко Прадеш усе те уважно вислухав, знову добряче обмізкував. Що стосується внутрішніх переживань, то йому абсолютно не дивно й не тривожно. Пізніше видає таке:
- А перед діагнозом я захопився індійською культурою та її народом? Бо я нічим іншим не можу пояснити присутність величезного рожевого слона з порцеляни, - засміявся хлопець.
- Та-а-к. Ги-ги. Варто тобі сказати, що дружина декілька місяців тебе не навідує після того, як ти накинувся на неї. Бідний, подумав, що вона – це конкуренти, які хочуть забрати твої праці. А ти молодець! Добрався майже до істини!
- До якої такої істини?! Що ти мелеш? Мені потрібно негайно повертатися! Мене там скоро не буде, я помру!
- Рано ще, заспокойся. Якщо поспішиш, то знищиш обидва світи.
- Стоп, стоп. Припини! Я не вірю, просто не вірю… Ти можеш навмисне мене заплутувати… Ти.. ти можеш спотворювати мою реальність, ти навмисне не відпускаєш, хочеш моєї смерті. Це ти! Тільки ти…
Прадеш сильно розлючений, стіни гудуть, трощаться, батько зникає, і сам він летить у пащу вогнистого лева.




Біль, різке світло, шум, чорна лампа над головою і рябіння білих халатів. Суцільна неволя. Знову ті дві морди. Знову вода. Холод. Трупний сморід.
- Ще два дні вистави, а тоді нарешті приступаємо до написання нової п’єси. Потерпіть, люба, - сказав лікар своїй помічниці, проводячи пальцями по її волоссю.
Вони хотіли виходити, та почули стогін пацієнта, майже трупа:
- А-а-а… Чорти.. Чорти б вас узяли. Нічого я не скажу. Нічого й нікому, жодній душі до моєї інформації не добратися. Ніякої карти ви не отримаєте!
Очевидно тіло пацієнта не витримало такого напруження, тому він знову полинув у небуття.
- А, що? Про що це він?! – відкрила рота жінка.
- Так-так, пригадую... Пацієнт №156 займався над розшифруванням текстів такого собі австріяки на ім’я… ну як його…. На ім’я Еліас Сладек, ось. Ну, і він там щось писав про можливість захоронення Гітлера та його найбільшого скарбу під бруківкою Львова. Але рейхсканцлера не похоронили назавжди, його ще можна розморозити. А наш пацієнт нібито розшифрував карту того Сладека. Звісно, це все вигадки хворого. Ну який Гітлер у Львові? – засміявся лікар.
- Ну-у, не знаю… Може все-таки варто його допитати? Я недавно читала, що багато письменників, науковців були божевільними. І завдяки цьому створили геніальні твори та відкриття. Я от знаю одну жіночку…
- Досить! Ви що з глузду з’їхали? – невдоволено перебив її чоловік. – Ходімо вже звідси.
Помічниця нехотячи скорилася, та все одно ще раз глянула на пацієнта.



- Синку, все минулося. Ти тут зі мною, не бійся. Там час недосконалий, там він керує тобою, а тут ти його господар. Коротше кажучи, встигнеш ти і повернутися, і дати їм всім по мордякам.
Сашко Прадеш прокинувся від тепла батькової руки, яка лагідно гладила його по голові. Саме такого моменту хлопцю не вистачало все життя. І так йому добре, наче їсть львівські смаколики, запиваючи запашною кавою, на даху власного дому, але це приємне відчуття збільшене у два десятки разів.
Прадеш встає, батько просто спостерігає за ним, вмивається, бере зі столу всілякі фрукти, морепродукти, горіхи й ще щось таке, що він сам на місці вигадав.
- Ходімо в сад, тт… тат-у….. Там добре….
Вони просто йшли та говорили, а може й не говорили, а читали думки один одного.
- А на чию могилу я приходив і хто ця дівчина?
- Це твоя, а дівчина – твоя донька.
- Ох, красива ж у мене дочка!
- Я б так не радів… - спльовує стишеним голосом тато.
- Що?
- Кажу, потрібно знайти лавку.
- А, ось! – і тут лавка справді з неба впала. Чи що там у Прадеша вгорі є. – Цікаво, чому так багато в нашому житті розчарувань?
- Чим більше ми дізнаємося, тим більше розчаровуємося. Так само чим більше грошей має людина, тим більшу владу вони мають над нею.
- А свобода і самотність це одне і те ж?
- Ні, не думаю. Свобода – це необмеженість у будь-чому, перш за все у часі. Зараз у світі багато самотніх людей, але одиниці справді вільних. Можливо їх уже немає.
Так провів Прадеш з батьком майже рік за мірками місцевого часу. Вони читали, дивилися фотоальбоми, побували всюди, де їм забажалося, робили все, що хотіли, і були ким хотіли.
Та одного дня чи ночі сталося інше. Набагато інше. Розрив свідомості.


Attention! Attention! Danger, danger, danger!!! До долу летить чорна лампа, розбивається на друзки, прохолодні м’які стіни пливуть човнами, ліжка нема. Де ліжко? Руки, що з руками? Attention! Нижній поверх затоплено, виходи перекриті, тиснява. Зберігайте спокій.
Прадеш кидає погляд на двері. Та які там двері! Колючий дріт і все. Що це? Це… це два леви, білі леви, за ними три гієни. З пащ нестерпний сморід, заполоняє все. Прадеш стрибає на лева. Danger! Danger! Гієни підхоплюють його і кидають на землю, роздирають руки, м’ясо летить на ліво і на право. Прадеш мертвий.
- Лікарю, у пацієнта №156 знову стався напад, такого сильного ми ще не бачили. Він зубами вирвав м'ясо з власних рук! Мені захотілося блювати. Зараз пацієнт перебуває в комі.



- Коханий, що з тобою?!
Прадеш розглядається навкруги. Бачить, що він у піжамі з кубами і ромбами, на тумбочці стоять дванадцять рожевих слоників, а жінка, що лежить поруч з ним, є його донькою з дивного сну. Він ледве не закричав до неї: «Згинь, нечисте!»
- Що тобі знову наснилося? Ну-у, любий, не тягни. Я постійно варю їсти, перу, прибираю, за дітьми бігаю туди сюди, а ти… А ти навіть не говориш зі мною. У всіх чоловіки як чоловіки, а в мене.. баран невдячний! Хоч би раз сказав, що мене любиш.
Перестрашений до смерті, Прадеш вибігає з кімнати, там же зачиняє жінку, а сам вибігає на дах. Від висоти його починає нудити, внизу ходять трупи бродяг, десь чути крик. Один крок. Другий. Третій. Годинник вибиває першу годину ночі. Чотири, п’ять, шість. Пацієнт №156. Сім. Вічний політ у бермудський трикутник. Найкращі миті найкоротші. Все найкраще є найкоротшим, але вічне. М’яке приземлення, чути сморід домашнього сміття. Сміттєвий бак розкрив свої обійми і прийняв Прадеша.



З вікна у ґратах, десь на четвертому поверсі психіатричної лікарні, видніється погляд старця,  який лине кудись удалечінь. Скло запотіло, пальці мимовільно виводять: «Смерть – це лише інше життя».
- Тепер я усе згадав, - промовив старий Прадеш.