У моєму дірявому капелюсі
Одвічна ніч, де ховаються сни,
Коли день жене їх з поля
Людських кострубатих думок
У закутки невідомого.
Я залишаю свого капелюха
(Щовечора, коли блідий Місяць)
У межичассі: на вішалці,
Де зупиняються всі годинники.
Відвідую щоденно будинок
(З отою вішалкою у закутку)
Зі старими горіховими дверима:
Відчиняю одні –
І знову вертаюся у день «вчора»,
Відчиняю інші –
І потрапляю у день «завтра»,
Минаючи дощавий понеділок «сьогодні».
Отак і мандрую з годинником,
Що сходить з розуму
І показує час: то готичне середньовіччя,
То модернову весну,
То кришталеве бароко.
Цей капелюх
Позичає в мене
Один дивак-джентльмен.
Він зовсім не фокусник,
І навіть не скрипаль.
Йому просто приємно,
Що позичаючи капелюх
Я називаю його джентльменом.
Бо більше не називає його
Джентльменом ніхто.
Ну, зовсім.