Вольный перевод
стихотворения
Шона Маклеха «Стiни, печаль i плащ»*
http://www.proza.ru/2014/02/26/285
СТЕНЫ, ПЕЧАЛЬ И ПЛАЩ
«Печаль надену в плащ цветной.»
(Уильям Батлер Йейтс)
Когда усталостью полна уже корзина ночи,
Когда не пишутся стихи, в которых дух пророчит,
И на бумагу тень моя убогая легла,
Разочарованья, а не лень, лишают дух тепла.
И даже кажется Луна — мой бледный друг Сократ,
Забыл меня и не зашёл, мне ж вечер стал в стократ
Столь одиноким среди книг —
Средь прошлого вериг.
Мой кот затих — не хочет он продолжить разговор
О сути жизни и весне, кошачий прочий вздор,
Средь стен пустых, он что-то нёс, наверное, спросонку,
Как ощущение беды, мурлыкал потихоньку.
А тьмой прожитого давно и мраком пустоты
И тошнотою к жизни я доведён до немоты...
Касаюсь старых я вещей уже в который раз,
Вот плед, вот килт, очки для глаз,
А вот зелёный плащ, что обветшал со всех сторон,
Он цветом будто остров наш, весной расцветший клён,
Такой же цвет и у травы, где, помню, Слайне холм,
Цвет моря августовских волн, легенд великих сонм,
Как луч, застрявший где-то там, уставши в небесах**,
Как мох, что видом иногда напоминает прах.
То сущность мира. Под плащом я, как бы поневоле,
Всё вспоминаю и затем... порыв щемящей боли,
Который жизнью мы зовём, о Боге, месте, где Тартар...
Что осчастливлен я Судьбой: покой — бесценный дар —
Быть одиноким и грустить средь чуда из чудес —
Извечной жизни суеты под куполом небес.
Примечание:
** — иногда как смотреть из скал Донеголу в даль океана, когда у него падает уставшее Солнце, то можно увидеть зелёный луч – прощание Солнца.
________________________________________
*«Стiни, печаль i плаща»
Шон Маклех
http://www.proza.ru/2014/02/26/285
«У плащ кольоровий вдягну я печаль…»
(В. Б. Єтс)
Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,
І на папір лягає лише вбога тінь,
Коли в душі зневіра, а не лінь,
І навіть Місяць – цей блідий Сократ
Цей друг - забув і не заходить, і стократ
Мій вечір став самотнішим між книг,
Серед минулого – серед його вериг.
Мій кіт мовчить – свої старі розмови
Про суть життя, весну й котячі змови
Не хоче муркати мені на вухо стиха.
І серед пустки стін, серед мовчання лиха
Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
Посеред забуття, відрази до життя і німоти
Торкаюся рукою я старих своїх речей:
Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня, як легенд слова,
Як промінь, що втомився в небесах***,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес.
Примітка:
*** - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.
Остальные мои переводы Шона Маклеха можно найти здесь:
http://www.stihi.ru/avtor/rubystein&book=6#6
____________________________________________________________