Над морем бурхливим,
далеко, далеко,
Низаючи світлом
мереживо хмарне,
Клонилося сонце,
торкаючись легко
Киплячої хвилі
окрайцем багряним.
Душа твоя небом
все вище здіймалась.
І берег у піні,
і гори з лісами,
Від світла червоні,
і чайок кричання.
І селищ відгомін
все нижче лишались.
У теплому вітрі
оддалік ширяли
Орли величаві.
Вже промені гасли
в імлі золотавій.
Вже небо, синіючи,
зоряним стало.
Душа все летіла,
кружляла,
співала,
Незнаного,
дивного чогось чекала.
І сяєвом теплим
міста розсипались,
І щось незбагнене
із них розливалось,
І щастя, і горе,
любов і печалі
Те світло, мов квітку нічну,
оживляли.
Мов дивні метелики,
мрії злітали,
І сипались тихо
дитячими снами
Пелюстки барвисті
по сплячому краю.
Ще темрява стиха
звірино гарчала,
І світ, що відходить
щоночі до раю,
Ще лячно здригався,
бо пекло чигало
Розчахнутим мороком,
жахом, відчаєм.
Та там уже щось
в глибині клекотало,
Мов новонароджений,
билось,
пручалось.
І біль розтікався,
а мука зростала,
І північ над обрієм
світлом черкала.
І ніч та безмежна,
що пила без жалю
Кохання, життя,
що за мить догоряли,
Та туга,
що холодом світ сповивала,
Від першого зблиску на сході
зникали.
І тихо блакитна зоря
підіймалась.
І знову до тебе душа поверталась.
Любов народилась.
Життя починалось.