С украинского http://proza.ru/2014/11/06/1996
Мы падаем.
Солнце печальным бездомным
Ковыляет окольными путями Галактики.
Мы летим в бездну неведомого времени
Навзничь (ведь мы не птицы и не бабочки),
Мы умеем только падать:
Крылья нам опалил пожар -
Времена падений пришли на землю аистов,
Только озера вечности
Зеркалами древнего неба
Отбрасывают солнечные зайчики
Назад - в пространство,
Где плывет лодочка-звезда.
Я тоже опрометчиво попробовал заглянуть
в эту бесконечность зеркала.
Но увидел лишь тень.
Только не черную, а белую.
(Вы видели когда-нибудь белые тени
На стене тумана,
Когда день Откровения
Открыл Дверь Света?)
Времена падений:
Души людские
Как осенние листья
Падают в темный колодец «Ничто».
А хотелось бы
(Не только мне старому),
Чтобы падали они
На гладь озера вечности...
***
Озера вiчностi
«…Озера будуть у вічності. А тут часи
падінь.»
(Р. М. Рільке)
Ми падаємо.
Сонце сумним волоцюгою
Шкандибає манівцями Галактики.
Ми летимо в безодні невідомого часу
Горілиць (бо не птахи ми і не метелики),
Ми вміємо лише падати:
Крила обпалила нам пожежа –
Часи падінь прийшли на землю лелек,
Лише озера вічності
Дзеркалами пристаркуватого неба
Кидають сонячні зайчики
Назад – у простір,
Де пливе човен-зірка.
Я теж у цій дзеркала нескінченності
Спробував зазирнути необачно.
Але побачив лише тінь.
Тільки не чорну, а білу
(Ви бачили колись білі тіні
На стіні туману,
Коли день Одкровення
Відчинив Двері Світла?)
Часи падінь:
Душі людські
Як осінні листя
Падають в темний колодязь «Ніщо».
А хотілось би
(Не тільки мені старому)
Щоб падали вони
На поверхню озера вічності…
© Copyright: Шон Маклех, 2014
Свидетельство о публикации №214110601996