То неправда, що в часі розчиниться все,
Що забуте - уже незворотне...
Понад берегом шугою кригу несе,
На кризі – щастя.
Розігнатись,
шубовснути - не доплисти,
Але є в серці інша хоробрість;
По рухоблих уламках та крізь льодохід,
Поки повінь.
Руки вихоплять з виру холодної мли
Волохату тремтячу тваринку.
Ось вже берег...
По плечі в крижану кипінь!
Ні, не спиниш!
Десь вже бачив
я очі таких от створінь.
Будь на що, та на щастя не схоже!
Хто ти? Серце від болю бринить:
- Совість божа.