* * *
- Що незбагненне у світі?
- Любов, поезія, смерть.
Усе це – ключі до істини
Та втрати себе.
* * *
Ти полетіла. Посвистує вітер.
Темно та холодно.
Вікна бряжчать.
Не забудь зачинити,
Вимести розсип зірок.
Що нагадають морозяні квіти,
Неба багряний вогонь
Що навіщує?
Як серце спинити?
В темному світі як істинно жити?
Просто тобі
конче треба летіти,
Може до ангелів
боляче-світлих,
Може на шабаш відьом.
Гостро в завісах поскрипує вітер.
Туга пронизує кров.
Знову здригаємось.
Очі зустрічні
Знов нам нагадують
втрачені рідні.
Знову приречені
майже довічно
Щастя приносити байдуже іншим...
Пурхає світом любов.
* * *
Вогні розсипались,
Так снігом пахне рано,
В прозорі сутінки
стікає синій сум,
І меркне день.
Так нас колись не стане,
Запахне снігом
в синю темноту,
Війне від вікон
холодом крижаним,
Калатне вітер
шибками фіранок,
Душа пройде
крізь штори
до вогню,
За мить здійметься
полум’ям світляним,
І тихо зникне
в шепоті: “Люблю...”
* * *
Згадкою постать дівоча
в золоті сяючих хмар,
Очі з безоднею неба,
повною ясних зірок...
Що тобі ще залишила
осінь, що вчора пішла?
* * *
Губи сніжинкам підстав.
Дива танучий смак,
Мов дівочі вуста.