Моє небо!
Падаю у твої бездонні очі.
Всі кажуть блакитне, а ти ж сиплеш різнобарвами дорогоцінних каменів. На світанку зашарілося ти, моє життя, й попливло в далечінь по річці рожевим розмаєм.
До ранкової пісні жайвора волосся заплело, білосніжну стрічку до коси вбравши. Гей-гей, райдужні промені – світло очей своїх до вікон проводжало, серце моє. Нащо ж у полуденну спеку пухкою долонькою повіки прикрило й сльозу пустило на зелені кучері беріз? Чи, раптом зрозумівши, несміливо схлипнувши, затихло, здивувавшись омитому світу.
І втішене, кліпнуло моє щастя, довгими віями, й затріпотіло від хвилювання сріблясто-зелене листя. А надвечір стомлене, нічні ліхтарі запалило, затьмарився й погляд.
Дитячі казкові сни мріє бачити, заколисаю, моє дитятко. Щоб на світанку потягнулося, непокоро моїх думок, й хвильками переливаючись, побігло світ за очі, небо моє!