Про село Зелений Гай Покровського району Дніпропетровської області
На прохання краєзнавців розповісти про село Зелений Гай я відгукнулась охоче. Адже саме цей куточок Дніпропетровщини завжди був у мене в серці, де б я не була. Зарані прошу вибачення за ліричні відступи та свій стиль, який не назвеш енциклопедичним.
ЛИТВИНЕНКО (Іглінська) Валентина Володимирівна,
журналіст, письменниця, перекладач.
Навчалася і успішно закінчила Київський державний університет (1968-1974 роки), працювала кореспондентом кількох районних газет на Дніпропетровщині, власним кореспондентом та завідуючою відділом в обласній газеті «Зоря» (2002 – 2008 роки), редактором обласної газети «Патріот Придніпров’я» (2008 – 2013 роки).
Автор декількох книг з історичною тематикою, багатьох оповідань, опублікованих у газетах та журналах, а також на сторінці серверу «Проза.ру».
Як з висоти пташиного злітання село своє огляну на світанні…
Наш Зелений Гай (скажу про період мого перебування в ньому – з 1 січня 1948 року до осені 1956 року) - такий собі маленький хутірець, що зачепився край широкої дороги. По тому шляху можна було їхати і їхати. Хочеш аж до Гуляй Поля, до моря Азовського, до Бердянська, а якщо у зворотному напрямі, то навіть до самісінького Києва…
У Зеленому Гаї – всього одна вулиця. І дворів не так багато, десь близько сотні. Що я могла знати і що спостерігати у свої вісім років?
Ніколи не сиділа взаперті, а тому пам’ять моя зберегла чимало подробиць із хутірського життя-буття.
Зелений Гай – то одна із рільничих бригад колгоспу імені Карла Маркса, створеного у 1929 році. Бригадній двір (він же центр хутора) прилягав до центральної дороги, яка розділяла населений пункт на дві половини. Якщо стати лицем до хутора, то колгоспні приміщення будуть справа. Там – конюшня з парою десятків коней, з бричками та гарбами, примітивний тік з відповідним реманентом, невелика комора, у якій часом проводили бригадні збори, роздавали наряд колгоспникам, а зрідка навіть ставили вистави силами місцевого драмгуртка.
У цьому ж таки центрі була лавка, тобто крамниця, де пахло оселедцями та тюлькою. Сюди часом завозили свіже бочкове пиво і тоді гурт чоловіків не вміщався всередині, обліпляли крамничку ще й зовні. Для дітвори дорослі могли тут придбати найсмачніші солодощі – цукерки-подушечки, які злипались докупи на терезах, застелених зім’ятим цупким папером. Завозили зрідка ситець, байку, ковдрочки напівтеплі для дітей. Матері з тих ковдр шили дітям теплі шаровари, свитки…
Так от про колгоспну бригаду. Обабіч села розляглися степові угіддя. З лівої сторони (за два-три кілометри до початку села) був пташник, там сторожувала моя бабуся Федора Михайлівна Гончаренко. Жалілась, що лисиці і вовки часто навідуються до курей, через те брати мене, трирічну внучку, туди на ніч не можна. Дідусь же працював обліковцем у бригаді, мав при собі метровку, за вухом носив хімічний олівець, а у кишені – потертий футляр для окулярів. У бригадній хаті на стіні був портрет Сталіна без рамки, просто на глянцевому папері і тримався він на дрібних цвяшках, пробитих через квадратики картону. Далі – висіли плакати. Один - із зображенням двох гігантських жінок – перша у комбінезоні (мабуть, трактористка), друга – у білому халаті з відром (певно, доярка). Внизу підписано «Жінки в колгоспі – велика сила».
У бригаді було три ставки. Один – зовсім близько біля оселі моїх дідуся і бабусі. Ульян (або ще Оліян) Іванович Гончаренко, він же обліковець, ще й відповідав за збереження та зарибнення ставка. Сам власноруч обсадив той ставок пагінцями верби, пильнував за станом глинистої греблі. Іноді дозволяв собі піймати на вудочку декілька верховодок і принести нам на вечерю (наша сім’я – мама, тато і ми зі старшою сестричкою деякий час після війни мешкали з дідусем та бабусею).
Ставок слугував колгоспові не тільки рибними запасами, а й великою кількістю заготовленого льоду. Спеціально споруджений льодник (по суті землянка з критим очеретом дахом) був розташований неподалік, на узвишші. У льоднику зберігали у літній період молоко, щоб охолодженим везти за десять кілометрів на здачу до центральної колгоспної садиби. Возили у бідонах на бричці кіньми. Взимку – на розлогих санях. Їздові – найсерйозніші люди, з ними треба було вітатися, як з бригадиром.
А бригадир Петро Павлович Наглянець їздив на «бєдці» - особливому виді гужового транспорту для начальства. Запрягали для нього смирну кобилу і він рідко коли міг взяти поруч себе когось із підлеглих. Петро Павлович старанно приховував своє каліцтво – одна рука у нього постійно була в рукавичці. Бригадир бачив усе, що робилося у бригаді, був суворим і вимогливим.
Зеленогайці по праву могли гордитися тим, що саме серед них народився і виростав майбутній голова колгоспу – Іван Кирилович Мірошниченко. Згодом він вивчився і переїхав жити ближче до центральної садиби – в Олександрівку. А його мати (серед людей звали її Кирилихою, як дружину Кирила) жила собі скромним вдовиним життям і мало хто бачив її наміру причепуреною, чи при якихось більших ніж у інших статках.
З іншого боку села, тобто при його кінці, містився двір для худоби – сотні корів та трьох бугаїв і більше сотні овець. Приміщення були глинобитні, примітивні, з маленькими віконцями. Працювали люди тут дуже старанно і самовіддано. Бо то називалось – постійна робота. Біля овець порався чабан – Семен Пиріг. Скільки його пам’ятаю, був він у сірому картузі, низько насунутому на лоба та у брезентовому плащі. Тримав замашний батіг, поблизу біля нього завжди крутився пес. Напевно, розумівся на чабанській справі і допомагав хазяїну. Кінець села ніби підкреслювала рівненька лісосмуга, через яку в трьох кілометрах від Зеленого Гаю прямувала високовольтна лінія. Дроти гуділи і потріскували, але село ще не знало, що таке електричне освітлення…
В тій лісосмузі зеленогайці знаходили собі на зиму дрова. То була колюча акація та ще колючіший глід. Одного разу наша сусідка піймала собі довгого шпичака прямо в голову. Рятували своїми силами, на лікарів ніхто не мав надії, бо до них треба було звертатися аж у радгосп, за кільканадцять кілометрів.
Зеленогайська бригада у колгоспі не пасла задніх. Роботи вистачало на всіх - і на корінних мешканців, і на тих, хто прибув на заробітки із Західної України. Переселенці осідали в Зеленому Гаї миттєво і назавжди. Та частина села, яка була ближче до ферми (а це майже одна третина дворів), населялась тільки западенцями. Спочатку вони дуже бідували, але поступово, здобувши дах над головою, постійну роботу в степу чи біля худоби, вже мали хліб і до хліба. Колгосп не обходив увагою працелюбних родин: у кого було більше зароблених трудоднів, той міг дозволити собі накупити краму чи реманенту, придбати порося чи корову.
Так вийшло, що наша сім’я, відійшовши від дідуся з бабусею і побудувавши собі таку-сяку хатину якраз на межі між корінними мешканцями і западенцями, більше спілкувалася саме з ними, волинянами, станіславцями (нині їх називають франківцями), чернівчанами. У їхніх сім’ях було по восьмеро-десятеро дітей, вони носили полотняний одяг, часто ходили босими, мали випадки педикульозу. Може тому, що мій батько теж був зі Станіславщини (Івано-Франківщини), ми, дітвора, надавали перевагу дружбі з дітьми переселенців. Навчалися вони в школі не блискуче, але до роботи бралися охоче, були сильними і витривалими. У них варто було повчитися умінню виживати в будь-яких умовах. Якщо далеко колодязь – можна збирати дощову воду, якщо земляна підлога в хаті дуже холодна, просто щільно застелити її житньою соломою, якщо дуже хочеться їсти, то варто погризти стебельця васильків або козельків – цього добра в степу вистачало.
У Зеленому Гаї я вперше в житті побачила, як людина втрачає свідомість. Це сталося на колгоспному дворі, неподалік від корівника. Надвечір людська череда поверталась із пасовища і одна корова виявилась обдутою. Таке буває, коли вона похапцем захоплює разом з травою отруйного павука. Врятувати худобину не вдалося. Власниця корівчини на прізвище Клець, мати десятьох дітей, з розпачу впала на коліна, заголосила-закричала, а потім повільно повалилася вбік і завмерла, мов нежива. На неї бризкали водою, трясли за плечі, аж поки вона відкрила очі…
Багато картин з того зеленогайського буття і зараз будять уяву. Сидить напівгола маленька дитинка на житній соломі, грається. А старша сестра, вже дівка, проносить над її головою важкий утюг, нагрітий на плиті. Не втримує і зачіпає ним сестриччину скроню. Маля навіть не встигає скрикнути – від шоку падає на солому і не ворушиться. Винуватиця вискакує з хати, босоніж по снігу тікає в лісосмугу і не повертається додому більше тижня. Далі обдерта, змучена, голодна іде на батьківську розправу… Минає 25 років і я на одній із обласних нарад чую знайоме прізвище і бачу жваву красиву дівчину з виразним слідом опіку на скроні. Вона – сільський голова і ніхто з односельців навіть не пам’ятає того жахливого випадку. Вони такі витривалі, такі живучі, благословенні Богом, якому змалечку привчені молитись.
…Чорнозем у Зеленому Гаї особливий. Називали – жирний. Ідеш по вулиці по весняних калюжах – засмоктує по коліна. Ледь витягаєш ноги. Асфальтів тоді не було, тротуарів теж. Але ніхто не жалівся: ходили на роботу, дітвора – до школи…До речі, у той важкий час у селі ніколи не водилося старців, які б просили милостиню. Пам’ятається одна дівчинка років дванадцяти, яка з’явилася у селі невідомо звідкіля. Усі в один голос казали, що вона – сирітка, її взяли на виховання заможні люди, але замість родинного тепла і турботи їй доводилося відчувати на собі настійливе спонукання до роботи по господарству. Іноді вона навіть ночувала в яслах, поруч з худобою. Сільська дітвора дружила з сиріткою, звали її Лідочка Грінча. Далі її доля склалася краще: вийшла заміж, народила діток, стала справжньою господинею у своєму домі. Я її бачила усміхненою і щасливою… Це до того, що зеленогайці все-таки були здатні підтримувати здоровий дух у людині, не давали їй розчаруватись та зневіритись у житті.
Жили дружно, одне одному допомагали, поважали, віталися. Уміли не тільки працювати, а й відпочивати. У багатьох родинах, особливо у корінних мешканців, були гітари, балалайки, мандоліни, гармошки. Художня самодіяльність просто розквітала талантами. Залюбки ходили на репетиції драмгуртка, вдома розучували ролі, хвилювались перед виставами. Я все це добре пам’ятаю, адже мій батько, Володимир Іглінський, керував гуртком. Ставили «Наталку Полтавку», «Назара Стодолю», «Ой, не ходи, Грицю», «На перші гулі»… Усі ці вистави дітвора знала ще до школи.
У другому класі мене прийняли в піонери. Початкова школа стояла неподалік від центру села, до неї треба було йти десь півтора кілометра. З новим піонерським галстуком напоказ!
Хотілося скоріше вирости і неодмінно стати такою розумною, як голова колгоспу Іван Мірошниченко, як бригадир Петро Наглянець, як секретар (на той час) бригадньої комсомольської організації Віктор Коверець… Мої чудові земляки. Зокрема про Віктора Петровича хотілося б сказати більше, бо він для мене став взірцем на все життя.
Ось який матеріал про нього є на сайті Покровської районної бібліотеки.
Віктор Петрович Коверець
Серед багатьох яскравих постатей Покровщини нашим землякам добре відоме ім’я Віктора Петровича Коверця, колишнього першого секретаря райкому Компартії України. Всі, кому пощастило працювати чи хоча б спілкуватися з ним, згадують його як талановитого і мудрого керівника радянських часів, чуйну, уважну і дуже порядну людину з добрим серцем та щедрою, неспокійною вдачею. Все, про що він піклувався, було спрямоване людям на добро, на покращення їх умов життя і праці. До цього він понині схиляє керівників і спеціалістів, переконує, що в центр роботи потрібно ставити людей з їх турботами і клопотами, хоч сам давно не обіймає високих посад. І те, що йому вдалося зробити, ще довго служитиме землякам.
Понині пам'ятає Віктор Петрович сльози на очах своєї неньки Оксани Максимівни, коли та розповідала про смерть першого чоловіка та двох діток у голодний 33-й рік.
...Оксана Максимівна, мати Віктора Петровича і двох його молодших братів, у 33-му, під голод, втратила чоловіка і двох дітей. Доля звела їх з Петром Федоровичем, у якого померла дружина і залишилось п’ятеро дітей – троє хлопців і двоє дівчаток. З рідного села Гаврилівка жінка перебралася у Зелений Гай. З часом до п’яти зведених додалося троє спільних синів. В 1936 році народився Вітя, у тридцять восьмому – Толя, а в сорок першому – Федя. У 1943-му році батько, зазнавши контузії і тяжких поранень на фінській війні, а вдома - непосильної праці, пішов із життя. І впряглася бідна Оксана з кагалою дітей у своє згорьоване вдовине життя: чи спала, чи не спала, чи дощ, чи сніг – на роботу в колгосп. Матері, яка трудилася в колгоспі на різних роботах, прогодувати вісім дітлахів було важко. Тож довелося всім, навіть найменшим, рано звикати до тяжкої фізичної праці. Вітя теж не був винятком. Допомагав удома поратися на городі і біля живності, а в колгоспі - збирав колоски, носив воду полільницям, пас худобу, працював їздовим, біля комбайнів. Хоч жила сім'я дуже бідно, проте школу хлопець відвідував - спершу початкову у своєму селі, потім - семирічку в Коломійцях, за десять кілометрів від Зеленого Гаю. До навчання ставився сумлінно, і про те, щоб з якихось причин пропустити уроки, ніколи не допускав думки, за що ледве не поплатився життям.
Вже семикласником, одного січневого дня, в заметіль, щоб скоротити шлях до школи, вирішив іти через річку, де провалився під лід. З великими труднощами вибрався на берег, а навколо - ні душі, і знесилений та обледенілий, він ще кілька годин лісом добирався до родичів, що жили в тому селі, де школа. А переступивши поріг - знепритомнів. П'ять місяців лікарі та рідні рятували життя хлопчика, який обморозив руки, ноги, отримав тяжку форму запалення легенів. Долати ці недуги, напівголодному, було важко. Тож коли почав ходити, як і багато земляків, вирушав на "полювання" - виливати ховрашків, м'ясо яких споживали, а в обмін на шкірки у споживчій кооперації одержували цукор і борошно, які були великою розкішшю. Тоді Віктор відчув себе справжнім годувальником сім'ї, тоді зазнав і першої слави - про його "мисливські" успіхи написала районна газета! Навчальну програму він теж опанував, і хоч пропустив майже півроку, але екзамени склав успішно.
Такі життєві пригоди не минули для Віктора Петровича непомітно.
Ставши дорослим, на посадах другого, потім першого секретаря, він усі зусилля спрямовував на те, щоб люди не бідували, мали кращі умови життя і праці, гідну зарплату, турбувався, щоб у кожному селі були школа, дитсадок, лікарня або ФАП, вода, газ і дороги з твердим покриттям. Йому це вдавалося. І не лише на Покровщині. Але це було потім...
А закінчивши школу, Віктор пішов працювати в рідний колгосп імені Карла Маркса обліковцем. Згодом був призваний до лав армії, а в складі Південної групи військ у 1956 році двадцятирічний юнак потрапив в Угорщину, де стався антирадянський заколот.
Віктору пощастило — він повернувся живим, одержавши довічно статус учасника бойових дій і назавжди запам'ятавши подих і обличчя смерті.
Після демобілізації він охоче зайнявся мирною працею. Тепер до обов'язків нормувальника колгоспу додалася громадська робота комсомольського ватажка. Для молоді чесний, старанний, відповідальний Віктор був неабияким авторитетом. На нього рівнялися, хотіли, як він, бути комсомольцями.
Одного разу, пригадав Віктор Петрович, через хуртовину група з 12-ти хлопців і дівчат не могла поїхати на бюро райкому комсомолу для вступу до лав ВЛКСМ. Колгоспна машина не приїхала, а телефонного зв'язку з центральною садибою не було. Тоді вирішили йти пішки і через чотири години добралися в Покровське. В райкомі були здивовані таким вчинком, тож зустріли тепло, напоїли чаєм, прийняли в члени ВЛКСМ, вручили квитки, привітали, і молоді люди ще з більшим піднесенням пішли додому!
Пізніше, ставши першим секретарем райкому комсомолу, Віктор не раз ходив сільськими шляхами району. За перші два місяці після обрання побував у кожному селі, скрізь зустрічався з молоддю, вивчав як живе, чим займається, залучав до активного трудового і громадського життя. Головною турботою райкому комсомолу було тоді створення комсомольсько-молодіжних ланок, бригад, ферм, Назавжди запам'ятав юнак слова свого керівника і наставника, першого секретаря райкому партії О. Налбандова:
- В районі два перших секретарі - я і ти. Я відповідаю за весь район, а ти - за молодь.
І Віктор старався працювати так, щоб молодь у районі цінували і поважали. Як велику спільну перемогу, сприйняли юнаки і дівчата присвоєння у 1961 році доярці-комсомолці колгоспу імені Карла Маркса Раїсі Гузь звання Героя Соціалістичної Праці за високі надої молока. Про комсомольські будні Віктор Петрович міг розповідати багато. Тому виглядало цілком заслуженим обрання його делегатом XIII з'їзду ВЛКСМ та двох з'їздів ЛКСМУ.
Працюючи в комсомолі, Віктор зустрів своє кохання, хоч жила його обраниця на одній із ним вулиці, через дві хати від їхнього дому. Віра, яку він знав і раніше, за роки його служби в армії, з дівчиська перетворилася на справжню красуню, яка зачарувала юнака з першого погляду. До того ж, дівчина була роботяща - працювала дояркою на молодіжній фермі і отримувала найкращі надої.
З часу, коли вони зіграли з Вірою комсомольсько-молодіжне весілля, минуло понад 50 років, а Віктор Петрович не перестає дякувати долі за те, що послала йому таку чудову дружину! Подружжя Коверців народили і виховали трьох доньок, вже мають п'ятеро онуків, дочекалися і першого правнучка.
Віра Павлівна з великим розумінням ставилася до роботи чоловіка, бачила, як він вболівав за все, скільки докладав зусиль, щоб досягти успіху. Як нитка за голкою, вона безвідмовно послідувала за ним спершу в Софіївку, потім - у Кривий Ріг, терпляче зносила переїзди, побутові негаразди...
В рідне Покровське Віктор Петрович повернувся другим секретарем райкому партії, хоч за плечима мав лише 31 рік, а через вісім років його обрали першим секретарем.
Завдяки Коверцю задовго до горбачовської "перебудови" покровчани відчули смак справжньої, а не фальшивої, демократії, принципів якої дотримувався їхній керівник. Він не вдавався до зайвого адміністрування, поважав колективну думку і кожного зокрема, був простим і доступним для людей, виваженим у словах і вчинках. До того ж, серйозно займався роботою із добору, розстановки і виховання кадрів, яким довіряв, не заважав працювати, але перевіряв і питав за результати. Період його керівництва був, кажуть у народі, "зірковим" для Покровщини. За цей час район зміцнів і розквітнув, села прикрасили десятки новобудов, додали людям зручностей газ, вода, нові дороги, оновлена інфраструктура. Все це завдяки широкомасштабному будівництву, яке вели господарства силами своїх ремонтно-будівельних бригад за власні кошти.
Таку роботу керівник району всіляко заохочував. Агроном-економіст за фахом, партійний працівник за досвідом роботи, в душі він був будівельником і завжди наголошував, що будівництво - це робота на перспективу, не тільки для нинішніх, а й для прийдешніх поколінь. Ці слова виявилися не лише пророчими. Вони проросли зерном вдячності в душах його земляків, які понині зустрічають його як найдорожчу людину, відразу оточують гомінкою юрбою, коли він хоч на коротку мить з'являється в Покровському. А з нагоди 60-річчя, через десять років після переїзду в Новомосковськ, у районному будинку культури покровчани влаштували на його честь грандіозне свято, на яке запросили всю родину!
Такі почесті, народну любов і повагу заслужити було непросто. Адже в керівництві партійних органів у ті часи переважали інші стиль і методи роботи. Найменша самостійність у діях, незгода з лінією партії, спроба йти проти течії розцінювалися як порушення дисципліни, і могли призвести до втрати партквитка і роботи. Таку загрозу пережив і Коверець. Забезпечуючи регулярне виконання плану здачі державі поголів'я худоби на м'ясо, в одному з місяців район на прохання обкому перевиконав його, за умови, що в наступному - план в обсягах перевиконання буде зменшено.
Але про домовленість партійні функціонери відразу ж забули і наступного місяця зажадали виконання плану сповна. Віктор Коверець, виходячи з інтересів і можливостей району, відмовився це робити. Таку "зухвалість" вибачити секретареві не могли. На терміново скликаному обласному активі за участю бюро було поставлено його звіт і запропоновано виключити з лав КПРС. Але навіть це не похитнуло його позицію. На щастя, і в ті часи серед партпрацівників траплялися мудрі, виважені люди, які керувалися здоровим глуздом. Вони не підтримали несправедливого рішення, хоча суворої догани уникнути тоді не вдалося.
Подібне повторилося, коли наперекір вимогам обласного керівництва покровчани відмовилися від використання сільгоспавіації для підживлення озимини, а перейшли на локальний спосіб. І цього разу на вимогу першого секретаря обкому привезти і здати партквиток Віктор Коверець помилування не просив, лише запропонував дочекатися кінця літа. За підсумками жнив район одержав найвищий в області урожай озимини, тож локальний спосіб підживлення себе цілком виправдав. Тоді замість покарання довелося район і непокірного секретаря нагороджувати. За трудові досягнення Покровський район не раз визнавали переможцем в обласному, республіканському і Всесоюзному змаганнях, а особиста копітка робота першого секретаря була відзначена орденами Трудового Червоного Прапора і "Знак Пошани", двома медалями "За трудову доблесть" та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Його, як авторитетного і високопрофесійного партпрацівника, обирали членом ЦК КПУ, делегатом XXV, XXVI з'їздів КПУ, XXVII з'їзду КПРС.
Політику на подальший соціально-економічний розвиток району, благоустрій сіл і селищ Віктор Коверець активно проводив і в Новомосковському районі, куди переїхав у грудні 1986 року. Це сталося не з власної волі, а на вимогу обкому партії, в порядку партійного доручення. Кандидатуру знаного і досвідченого секретаря охоче підтримали й делегати Новомосковської районної партконференції, які вважали, що району вдруге пощастило на керівника. Тож хоч і не хотілося, але мусив уже в 50-річному віці їхати на нове місце роботи, оскільки його навчили насамперед думати про Батьківщину. Власні ж інтереси він ніколи не ставив вище інтересів справи, яку робив.
В історії Новомосковщини роки роботи Віктора Петровича позначені подальшим розвитком усіх галузей народно-господарського комплексу і будівництвом багатьох цехів з переробки сільгосппродукції, об'єктів соціального призначення. І хоч насувалася сувора всеохоплююча криза, район невідступно втілював у життя курс на оновлення соціальної сфери села — спорудження в кожному селі лікарні або ФАПу, загальноосвітньої і музичної школи, будинку культури або клубу. Яскравішим стало і культурне життя району. Проводилися свята сіл і вулиць, заходи із вшанування хліборобів, тваринників, будівельників, жінок, молоді, ветеранів. Розгорталися інсценовані ярмарки, а фестивалі художньої самодіяльності охоплювали всі верстви населення. Все це сприяло тому, що район міцно закріпився в області на позиціях лідера.
Віктор Петрович понині переконаний, що ніякими директивами не врятувати село від занепаду, якщо не створювати там для людей гідні умови життя. І без будівельної галузі, розвитку якої він завжди надавав великого значення, тут не обійтись. Свого часу ця ідея була активно підтримана партійно-господарським активом Новомосковщини, і дала, відчутний поштовх у плані благоустрою. Вона також не залишилася поза увагою сім'ї, захопила і передалася його нащадкам. Дві доньки, зять та онук з онукою Коверців закінчили інженерно-будівельний інститут.
Старша донька Ірина працює головним архітектором міста Новомосковська, середня Світлана - в БТІ, найменша Галина з чоловіком Олександром створили власну фірму і, взявши в оренду міський парк, впорядкували його, відремонтували атракціони, відкрили дитяче кафе, зробили улюбленим місцем відпочинку малюків і їхніх мам. Чимало робіт їхнє підприємство виконує у місті на доброчинних засадах.
Суворі вітри пострадянських перетворень не дозволили втілити у життя багато задумів, але й не зробили з Віктора Петровича скептика чи песиміста. Відкритим, щирим і людяним він залишався і впродовж чотирнадцяти років на посаді начальника Новомосковської районної державної насіннєвої інспекції. Як і колись, він вболіває за Покровський район, переймається його проблемами, радіє успіхам. Як і чверть віку тому для багатьох покровчан він залишається авторитетом номер один. Адже відвертатися від земляків, нехтувати їхніми інтересами, не відчувати чужий біль, бути байдужим він так і не навчився. Його гаряче добре серце завжди відкрите для людей, сповнене тепла і любові.
Нарешті Віктор Петрович має можливість більше часу проводити з рідними, адже за період роботи він не міг приділити досить уваги своїм рідним. Він обожнює своїх онуків, а ті - свого дідуся.
- Він для нас - зразок у всьому, наш порадник, опора і підтримка, - зізнається старша внучка Вікторія, яка, закінчивши Дніпропетровський національний університет, працює дизайнером і вже подарувала бабусі з дідусем правнучка - улюбленця Микитку.
Владислав — теж має диплом про вищу освіту, викладає в школі № 15 інформатику. Христинка навчається в Харківській академії МНС, Костик і Матвійко — ще школярі. Всі вони — радість і втіха дідуся, а він над усе хоче бачити їх гідними людьми. Онуки нарівні з дружиною - найперші помічники Віктора Петровича на пасіці, яка стала його улюбленою справою. Адже ці маленькі комахи, говорить він, дуже великі трудівниці, схожі на людей, такі ж працьовиті і забезпечують солодким продуктом не лише себе, а й нас. А господарі, щедро пригощають медом друзів, знайомих з побажаннями, щоб усі були здорові!
Лариса Петрашенко,
"Покровський край",
12 листопада 2011 р.
Я цілком поділяю думки автора цієї статті. І сама не один раз писала про свого кумира, коли працювала в обласній газеті «Зоря». Ми буваємо разом у нашому незабутньому Зеленому Гаї, приходимо на сільський цвинтар і вклоняємося пам’яті наших дорогих односельчан. На жаль, усі ті, кого я знаю з дитинства, вже тут, навічно спочивають…
Будьте ж ви, дорогі мої, навік благословенні. Будь же благословенним і маленький хутірець із чарівною назвою – Зелений Гай.