Біжи. Не озирайся. Біжи, лишень би вони тебе не побачили. Біжи,щоб не схопили холодними від ненависті руками за горлянку, не стиснули її міцно, видавивши з тебе душу. Біжи, най навіть це вартує твоїх до того чистих довгих ніг, молодих та прудких, мов у оленя. Тікай, наче за тобою женеться сама смерть. Інакше ніхто тебе не врятує. Голос твій вже давно втрачено, навіть покрик вагою в тонну неможливо почути и у цьому глупому місці, тут, де ти зараз проти своєї волі. Це все навкруги..все не для тебе. Єдине, що зараз важливо- лише твоє нікчемне, але таке дороге життя. У вухах мільярдами дисонансів звучить гул великого міста. Подалі звідси..подалі звідси..
Дарма,що хтось чіпляється до тебе, намагаючись допомогти.Рука сама собою стискається у кулак і спрацьовує немов зброя. Той, хто ще секунду тому до тебе чіплявся вже лежить горілиць з понівеченим обличчям. Нехай думаєш ти. Всеодно оклигає.
.Далі ти бачиш тонкий, майже непомітний обрис синьої одежі і якогось, насправжки, звірячого обличчя, що прагне тебе..вбити. І ц е ти відчуваєш напевне. Дихання зривається, у голові паморочиться, та мозок мобілізує останній ресурс, той, що зветься інстинктом виживанння, той що століття тому, та й зараз рятував до біса багацько життів і, може статися, порятує тебе.
Протискуючись лабіринтами вулиць, щораз стикаючись зі стінами ти майже навпомацки шукаєш виходу з того гівна, у якому винен сам. Перед очима проминають усі до того прожиті життя, потім-роки,за ними-місяці,дні,години, секунди, миттєвості. Напевно, час помирати. Та невже така безглузда смерть вже причаїлася десь за рогом вулички, біля чорного ходу, там де брудними, смердючими купами лежить сміття, чекаючи,аби прийняти твоє вже бездиханне тіло вагою ледь у шістдесят кіло?
«НІ. Так тупо, насправді, бляха,тупо й нікчемно помирати не можна.»
Ти кидаєш погляд на небо й там бачиш свою долю, що тонкою білою смужкою розкреслило небо. Вирішальні секунди твого життя.
***
Руки опиняються за спиною. Кінець?
Тобі лише вісімнадцять.