Де час? Ніби тут навколо, скрізь, але нема його ніде. Чому нема? Нам ніколи його не вистачає. Ми ніколи його не помічаємо. Було все попереду, а так швидко уже позаду. «Так поспішно й непомітно летять роки...» - кажемо ми, хитаючи головою. Життя... Звичайне, звичне. І ми звичайні та звичні до всього: до звичних та звичайних запланованих подій, людей, предметів... Мало незвичного, нового. Якщо і є, то й воно швидко стає таким саме, як і більшість того, що навколо нас. Така людська природа – робити простір і все, що в ньому є, однаково зручним і шаблонним, щоб потім легше було не помічати. Такий спосіб сприйняття дійсності називаємо вдалим життям, але ж дивуємося тому, з якою шаленою швидкістю воно минає... Шкодуємо: «Де життя?» Ніби тут навколо, але його так мало. Здається, що й нема зовсім. Чи й не було?
Та було. Було... Непотрібною мішаниною минуло. І не лишилося майже нічого. Одна мішура. Неварте стало вартим. Те, що, здавалося, мало сенс, утратило його вмить. Дивно. Якось боляче дивно, але... Це правда. Вона вперта.
Час залишився у дитинстві. Бабуся тихо сидить під старим гіллястим горіхом. Вона дивиться кудись у далечінь та думає. Спокій розлитий навколо неї вечірнім туманом, теплим, як козяче молоко. У небі загораються зірки, трохи блимають якось загадково, але повільно стають ближче і ближче, опускаються прямо над хатою, ніби повернувшись з роботи на тиху вечерю. Поблискуючи, про щось ледь чутно перешіптуються із цвіркунами в траві, із вітром, що лягає спати у гілках дерев, ніби питають у місяця, який, усміхаючись, куняє вгорі над усім селом, чи можна ось так ще трохи поблимати та пошепотіти. Трохи-трохи... До самого ранку. Той не заперечує, вдаючи, що не дивиться на них, а сам тільки й тим зайнятий, що слухає їхні розмови, милується їхнім світлом та дрімає, але не спить, бо, як пастух випасає вівці, так і він – свої зірки. Тут зорі рідні й знайомі. Не такі, якими завжди були у житті. У житті вони далекі й холодні, якісь байдужі, а тут можна, здається, доторкнутися до кожної рукою або взяти з неба і простягнути бабусі, порушивши її спокій, зачудовано сказати: «Диви!» Бабуся усміхається, а я поки що не можу усміхнутися у відповідь, бо мене там нема. Бачу все ніби реально, але поки що тільки на відстані втраченого за все життя часу. Дивуюся своєму голосу і тому, як мені тут добре, не можу збагнути, як взагалі могло трапитися щось інше, крім цього дитячого вечора, чому було все прожите потім, після дитинства, з якою метою або за що... І хочу залишитися тут біля того горіха та бабусі. Уже ранок, небо чисте й прозоре, повітря пахне горіховим листям, росою, а бабині руки – землею та бур’яном. Відчуваю, як без сліз плаче моя душа. Але мені чомусь приємно плакати, хоч і нема сліз – є тільки холодний вітер на щоках. Я дивлюся навкруги. Це осінь. Уже тутешня, а не тамошня. І знову, зникаючи, кудись шалено летить час. Його трохи зупиняє жовте листя з горіха, якого я посадив біля дому років сім тому. Воно відривається від гілок та плавно кружляє у повітрі, поки не доторкнеться до землі та не заспокоїться. Тоді час знову зникає, знову кудись летить вітром. Літ часу і є його відсутність. Час є тільки там, де він зупинився назавжди. Тоді, власне, час перестає бути часом, переходячи у вічність, де його вже немає. «Як так? - спитаєш ти. - Є і немає?» Саме так. Є і немає. Тут і ніде. Ось він. Дивися. Що ти бачиш? Моя вулиця. Ми гуляємо. Дев’ятиповерхівки. Їм уже за сорок. Поряд – ще старші хрущовки. Дерева та вітер у їхніх гілках. Зупинися по-справжньому. Давай присядемо. Це трохи допоможе, бо дозволить побачити глибше. Вітер грає твоїм волоссям. Усмішка так личить осінньому одягу. Тонкі рукавички на твоїх руках пахнуть затишком. Беру твою руку в свої долоні, цілую, дивлячись в очі. Від твого каштанового погляду тепло, у ньому теж є час. Він зупинився назавжди, де б я не був. Тому я люблю повертатися в твої очі та купатися в їхньому світлі. Будь ось так завжди. Подивися навколо. Тут багато того, чого не видно. І там є час. І буде потім, після нас. Там будемо і ми. Не зараз, а потім. Залишимося і будемо, як і ті, кого я тут бачу. «Кого?» - спитаєш ти. Тих, хто тут залишився назавжди...
Я не пам’ятаю двірника Вадима без ноги. Після операції він прожив усього зо два тижні. Сидів біля під’їзду у возику. А його роботу виконувала прийомна дочка. І раніше допомагала, а зараз оформила документи офіційно. Пам’ятаю його завжди за якоюсь роботою: підмітає, косить, поливає чи просто думає, що б іще зробити, пихкаючи цигаркою. Це він посадив оті дванадцять вишеньок біля бювету артезіанської води. Мені здається, що й зараз він сидить під однією із своїх вишень. (Дивлюся на нього і згадую, як і сам був двірником. Чую, як шурхотить під мітлою пожовкле листя. Вдихаю його запах. Я просто просив тоді у жінки-двірника із сусіднього дому позамітати кілька годин. Вона не розуміла, для чого мені це треба, дивувалася, але погоджувалася, бо листопад видався рясним – роботи було багато і допомога не була зайвою. Укладаючи в голові мої пояснення відносно потреби рухатися і займатися фізичними вправами, переваги роботи на свіжому повітрі над тренуванням у залі, давала другу мітлу і казала: «Ось там...», - та обводила рукою мою територію). Вадим посміхається, гріючись у променях вічного сонця. Літо. Двірник підводиться, підходить до найвищої вишні та зриває декілька соковитих ягід. Смакує. Зриває ще. Нарвавши добру жменю, йде до під’їзду, сідає на лавці, але вишень уже не їсть: треба почекати. Ось і діти. Вони бігають із м’ячем і добре знають, для кого в руках у діда Вадима ці стиглі й запашні соковиті вишні. Смакуючи, дякують та знову кудись утікають за м’ячем. Мабуть, туди, де зупинився їхній час. До Вадима підходить горбатий Степан. Той, що, говорячи про політику, широко розмахував руками та кричав. Його, бувало, ніхто не слухав, але любили старого, бо ж добрим був та допомагав усім, хто до нього звертався. Степанові яблуньки теж уже здоровенькі. Мене зовсім не дивує, що Вадимове літо вмить змінилося на осінь і у руках у Степана – кошик із червоними яблуками. Їсть сам, пропонує двірнику. Той не відмовляється. А я чомусь відчуваю у роті смак молодих горіхів із тонкою гіркою шкіркою на зернятах, яку іноді так важко здирати – тому горіхи їдяться так, прямо з нею. Чому це так? «Бо це смак твого часу...» - говориш ти сумно. А я сильніше стискаю у своїх руках твою долоню, дивлюся тобі в очі і дуже хочу, щоб так було довго-довго, завжди. Там, де є цей час із тобою. Він переплітається з іншими. Із тими, що залишилися назавжди. Який би я обрав? Усі зразу. Але спочатку я хотів би туди, де знову усміхнуся бабусі, простягаючи їй у долоні найяскравішу зірку з вечірнього неба свого дитинства.
21.10.14