Як швидко серед друзів лине час. Здається, не стигли зустрітися, а вже пора розлучатися. Подивилася Марійка вгору, а сонечко за дерева сідає.
«Ой, яка ж я безсоромна, — думає дівчинка, — обіцяла дідуся слухатися, а сама... Напевно, він мене обшукався. Настав час прощатися».
Оглянулася дівчинка — а навколо стільки друзів, і всі кричать, у гості запрошують.
Вгорі від птахів гілки гнуться.
— Приходь, Марійко...
На гілці білка з білченятами метушаться.
— Приходь, Марійко...
Навіть мурашина королева вийшла попрощатися:
— Приходь, Марійко...
З усіма попрощалася дівчинка. Останнім обійняла свого улюбленця Малюка. Шкода розставатися. Дивиться на гномиків, а ті рядком стоять, кулачками очі труть. Напевно, смітинки потрапили.
Такими їх Марійка й запам’ятала: у червоних курточках, зелених штанцях і різнобарвних шапочках з під яких визирали смутні добрі очі.
Прощавайте, друзі! А може, до зустрічі?
Підхопив вітерець дівчинку й, під прощальний лемент лісових мешканців, дбайливо переніс до великого дуба. Саме вчасно встиг. Дідусь тільки-но полагодив годівницю. Підійшов він до дуба, а дівчинка на місці.
Разморило її сонечко й заснула маленька помічниця. Всміхається уві сні.
А годівниця вийшла на славу. Краще за нову. Тепер її ніхто не зламає. Лісові жителі прогнали Зіку й можуть спати спокійно.
І ніхто не знає, чи було це наяву, чи тільки приснилося дівчинці, що любила казки, а хитра сорока підглянула її сон і всім роздзвонила. Хто знає...