Вранці в супроводі вірного Трезора дідусь із Марійкою за руку вирушили до лісу. Вони минули луки, вкриті жовтими квітами, перейшли місток через річку
й опинилися на місці. Недалеко від величезного розлогого дуба знайшли першу розламану годівницю.
— І кому вона перешкодила? — дивується дідусь Єгор, розкладаючи інструменти.
Збирає Марійка розкидані дощечки, подає цвяшки, а сама на всі боки поглядає. Чомусь ці місця їй знайомими здаються. Начебто недавно тут була. Почала згадувати, але так і не згадала.
Незабаром сонечко почало припікати. Сіла дівчинка під дубом і почала плести віночок. Плете вона віночок, складає квіточку до квіточки й на Трезора поглядає. Величезний Трезор запустував і, немов маленьке цуценя, за метеликами ганяється.
Забавно Марійці. Сміється. А метелики граються, навколо квітів пурхають. Ось один сів на ромашку під кущем.
Ой, що це? Дівчинка навіть лоба наморщила. Під цим кущиком, здається, ховалася літера О, а ось там, між коріннями, здається, було...
І знову, як минулого разу, вона з’їхала додолу, немов по крижаній гірці, по якій добре котитися взимку. Вона опинилася в темному лісі серед високих
дерев, які розгойдувалися й скрипіли під невидимим вітром. Як і минулого разу сонечко перебувало високо-високо, і його промені не могли пробитися крізь густе
листя.
Тоді під цим деревом Марійка зустріла білку. Хоч як це дивно, але білка знайшлася відразу. Начебто навмисно чекала Марійку. Вона без остраху заплигнула до дівчинки на плече і почала щось квапливо розповідати, прицокуючи гострим язичком.
Марійка прислухалася й зойкнула: вона почала розуміти білчачу мову.
— Чому ти так довго не йшла? — запитувала білка. — Я вже всі очі видивила.
— А хіба я мала прийти? — здивувалася дівчинка.
— Звичайно, — у свою чергу здивувалася білка, — хіба тебе Малюк не застав удома?
Марійка згадала, що так звали її улюбленця — найменшого гномика.
— Ні, — відповіла дівчинка, — я його не бачила. У вас, напевно, щось трапилося?
— Тут такі події, а вона нічого не знає, — обурилася білка. — Та ти хоч уявляєш, що Зіка витворяє?
Дівчинка мовчки знизала плечима.
— Через те, що літери повернулися у твій Буквар, — продовжувала білка, —Зіка розсердилася й вирішила шкодити всім у лісі. І моїх білченят у дуплі гілками закрила, — промовила вона крізь сльози. — Як там мої крихітки? Ти мені допоможеш?
— Постараюся, — відповіла Марійка. — Але як? Я ж іще маленька. Може, спробуємо знайти моїх друзів-гномиків?
— Звичайно, — зраділа білка. — Це ти добре придумала. Я знаю, де вони живуть.
Вона зістрибнула з плеча дівчинки й побігла попереду, вказуючи дорогу до галявини, засадженої дзвіночками.
На шляху їм трапився великий мурашник.
— Що це? — здивувалася Марійка. — Невже знову Зіка?
Мурашиний замок, що піднімався, немов сторожова вежа, був зруйнований дощенту. Метушилися тисячі мурах. Вони в паніці бігали, збираючи далеко розкидані гілочки. Потім, згинаючись від непомірної ваги, тягли їх назад до свого житла.
А вгорі, на руїнах свого замку сиділа мурашина королева. Вона сиділа в оточенні крилатого почту з молодих самців і самиць і з смутком спостерігала за
працею своїх підданих.
— Допоможи, — сказала мурашина королева, угледівши дівчинку, — довідайся, у чому ми провинилися? Чому зруйнували моє королівство?
Пообіцяла Марійка допомогти, підгорнула розкидані гілочки ближче до замку і далі йде. Білка попереду біжить, дорогу вказує, а дівчинка місця знайомі пригадує.Зовсім недавно тут була. Так галявини, засадженої дзвіночками, і дісталися. Просто до будиночка гномів вийшли.
Далі буде:http://www.proza.ru/2014/10/20/1351