Марійка сиділа за столом перед розкритим Букварем, у якому між різнобарвними малюнками розташовувалися літери. Швидко перегорнувши його сторінки, дівчинка зітхнула з полегшенням. Всі літери були на місці.
Сонце привітно світило у вікно, весело щебетали птахи. Яскраві промені витиснули лісовий напівморок і лісових чоловічків, від чого казка зіщулилася
й сховалася за шафу. Останнім сховався її улюбленець — гномик Малюк. Розумник, він на прощання помахав дівчинці рукою.
Раптом Марійка згадала, що не домовилася із гномиками про час нової зустрічі. Їй схотілося повернутися в казку, і вона навіть зазирнула за шафу.
Але за нею, звичайно ж, нікого не було. Не було гномиків і під шафою.
— Що сталось, онученько? — запитала бабуся, входячи в кімнату. — Ти щось загубила?
— Бабуню, — запитала Марійка чомусь пошепки, — можна я запрошу в гості гномиків?
— Яких гномиків, вигаднице ти моя? — розсміялася бабуся. — Може, ще придумаєш покликати чаклунів із чаклунками?
— Ні, Зіку я запрошувати не стану, — відповіла Марійка серйозно. — Вона дуже вредна.
— Ну й фантазерка ж ти в мене, — сказала бабуся. — Не знаю я ні Зіки, ні гномиків.
У цей день Марійка ходила, начебто її підмінили. На всі питання відповідала невлад; навіть із лялькою гратися не схотіла. Наступного дня лісові пригоди стали забуватись, а через день про ці події дівчинка
згадувала з легким смутком. Чи вдасться ще побачитися з гномиками?
«Добре дідусеві, — думала Марійка. — Йому ніхто не забороняє ходити до лісу. Не те, що мені. Напевно, він і гномиків бачить щодня, та не зізнається. Щось сьогодні він довго не повертається. Чи не трапилося чого?»
Так воно й вийшло. Недаремно Марійка турбувалася. Виявляється, хтось розламав пташині годівниці Пізно ввечері прийшов дідусь із лісу. Стурбований. І відразу став набивати рюкзак усякими потрібними речами: інструмент поклав, провізію, води фляжку солдатську набрав. Виходить, на цілий день у ліс піде.
— А моя годівничка ціла? — запитала дівчинка. — Та нова, що із прутиків сплетена?
Дідусь лише похитав головою.
Марійка ледве не заплакала. Шкода годівничку. Та й у ліс хочеться. От, якби...
— Діду, а діду, — з таємною надією запитала дівчинка. — А мене візьмеш?
— Я піду рано, — відповідав дід, — ти ще спатимеш.
— А от і ні, — закричала Марійка, — посперечаємося, що я прокинуся раніше за тебе.
І почалися настирливі умовляння. Дівчинка залізла до діда на коліна, хотіла його поцілувати, але заплуталася в густій бороді й, зморщивши ніс, голосно чхнула.
— Ну й лисиця, — засміявся дід, — ну й підлабузниця. Куди ж від тебе подінешся? Добре... Тільки, цур, далеко не відходити й на руки не проситися.
Далі буде: http://www.proza.ru/2014/10/20/1321