Порадившись, чоловічки винесли з будиночка невелику Горіхову паличку, яку врочисто вручили найстаршому гномові із сивою ошатною бородою. Той взяв дівчинку за руку й вивів на середину галявини, де, незважаючи на невеликі хмари, яскраво світило сонце.
— Щоб знайти всі літери, — сказав він Марійці, — потрібно витратити багато часу. Зараз вони розбіглися по різних місцях, а більшість із них сидять на ланцюзі в злої чаклунки. Однак, якщо ти їх будеш любити, літери звільняться від ланцюгів і самі прибіжать до тебе. Добре серце переможе будь-яке чаклунство.
Сивобородий гном уважно дивився в очі дівчинці і урочисто продовжував:
— У тебе добре серце, одначе, твої очі сліпі, тому що ти не навчилася бачити красу, яка оточує тебе. І зараз за допомогою цієї палички я тобі допоможу.
— Дивися, Марієчко, вгору, на хмари. Бачиш, як гарно пливуть вони на блакитних просторах, — промовив гномик, простягаючи паличку в небо.
Марійка раніше, звичайно ж, бачила хмари, але не звертала на них уваги й не помічала їхньої краси, зараз дивилася вгору, затамувавши подих, і непомітно для себе прошепотіла: «Гарні хмари».
А ті, немов почувши ці приємні для себе слова, почали обійматися й пустувати, намагаючись закрити своїм сріблястим покривалом сонце, яке з веселою посмішкою пробивало їх наскрізь своїми проміннями.
Особливо сподобалася Марійці одна хмарка, маленька, рожева, котра то роздавалася на всю широчінь, то стискувалася й ставала схожою на повітряну кульку, то розривалася на вузенькі стрічечки.
Це було так цікаво, що вона раптом застрибала на одній ніжці й заспівала: «Хмаринка, хмаринка!» І раптом із подивом побачила всі літери, з яких складалося це слово. Вони сиділи на її руці й усміхалися, задоволені, що
їх так гарно склали.
— А тепер подивися на сонце, — врочисто сказав маленький чоловічок.— Ні, ні, не так, — квапливо додав він, побачивши, що Марійка вирішила спостерігати за сонцем так само, як і за хмарами. — Так на сонце не дивляться. Воно висвітлює
всю землю, тому світло його занадто сильне для очей. Зараз ми знову скористуємося паличкою.
Гном підійшов до великого куща й розсунув паличкою верхні гілки. Між листям показалися тонкі сонячні промені, які відразу ж, немов мідні п’ятачки,
розсипалися по землі. Мураха, що пробігала мимо, здивувалася й сіла погрітися, задоволено потираючи лапками. А один веселий промінь, відбиваючись од
блискучого ґудзика гномика, застрибав сонячним зайчиком по Марійчиному обличчю.
— Сонечко, проміннячко, — закричала вона, захоплено ляскаючи в долоні й... прибігли всі літери, з яких складалися ці слова.
А гномик усе розповідав і розповідав, доторкуючись паличкою до всього, що росло в лісі.
Вони підійшли до ямки, зарослої травою, із дна якої, бурмочучи й виштовхуючи наверх бульбашки повітря, пробивалося джерело. До чого ж смачною
виявилася джерельна вода: холодна, чиста, із пахощами трав. І що найцікавіше, з води на Марійку дивилося її обличчя, яке морщило носа від холодної води так само, як і вона.
Неподалік лунало сердите дзижчання джмеля, що перелітав з квітки на квітку, чулися пересвист птахів та стрекотіння коників. Дівчинка в захваті повторювала за маленьким чарівником назви всіх цих знайомих і незнайомих предметів, птахів і комах, які, за помахом Горіхової палички, їй відкрилися в усій красі.
Раптом на галявинку вискочив заєць, сів на відстані, лякливо озираючись, і, побачивши дівчинку, втік, заклавши вуха на спину.
Марійка навіть розсміялася від задоволення,тому що її раніше ніхто не боявся.
Вона готова була слухати доброго чарівника ще довго-довго. Всі літери вже давно зібралися біля неї, а Марійка задавала нові й нові питання:
— А чому трава зелена й навіщо дуб крекче? Де спить сонце й чому йде дощ?
Цих «чому» було так багато, що гномик пильно подивився на Марійку і промовив, втомлено сідаючи на пеньок:
— А давай, якщо ти прийдеш сюди наступного разу рано-вранці, на світанку. Я тобі покажу, як сходить сонце й прокидається ліс. Ти почуєш, як ніжно дзвенить
дзвіночок, струшуючи з себе крапельки роси, і побачиш усмішку квітів, які розпускаються. Я розповім тобі казку про ранкову зірку. Тільки для цього треба прокинутися рано-рано. Хочеш?
— Хочу! — закричала Марійка, і луна захоплено повторила відповідь: « Хочу-у-у-у».
Гном задоволено всміхнувся. Але дівчинка, щось згадавши, раптом насупилася.
— А як я знайду до вас дорогу й що скажу вдома? —запитала вона. — Вже зараз мене напевно, всі шукають... Хвилюються... Матуся плаче, і бабуня...
Зараз Марійка й сама готова була заплакати. Але маленький чарівник поспішив її заспокоїти.
— А ми зробимо так, що всі забудуть про твою відсутність і про пригоди з літерами, — сказав гном, підіймаючи догори Горіхову паличку.
Він щось прошепотів, дивлячись угору, потім, задоволений, додав:
— Ну, от і все. У дітей теж можуть бути свої маленькі секрети. А тепер до побачення.
Гном тричі змахнув паличкою й повільно розчинився в повітрі, а дівчинка опинилася сама у своїй кімнаті.
Далі буде:http://www.proza.ru/2014/10/20/1303