Таємничий ліс
Тепер повернемося до Марійки, яка, награвшись із лялькою, прийшла до бабусі й хотіла їй сказати... Але ми так і не довідаємося, що ж вона хотіла сказати. У неї вирвалися тільки « А-а-а-а» та « О-о-о-о», звуки тих літер,
які дівчинка любила й запам’ятала.
Сталося жахливе. Без літер, що втекли, Марійка не могла нічого розповісти бабусі. Більше того, воназабула всі слова. Зібралися тато, мама, покликали лікарів, а Марійка тільки «О-хала» та «А-хала», хоча їй зовсім не було боляче, а було образливо, що її ніхто не розуміє. Так образливо, що з очей текли сльози, які вона розмазувала по щоках.
Так минуло багато-багато часу — цілих два дні. Звістка про те, що дівчинка розучилася говорити, швидко рознеслася по селищу. Приходили люди, які жаліли Марійку і, хитаючи головами, мовчки відходили. Вони не розуміли причини хвороби й тому нічим не могли допомогти.
Прийшов і дідусь Єгор, який працював лісничим. Вони з бабусею тихенько розмовляли, сидячи за столом, і раптом їм на очі потрапив Буквар.
— Оце так дива! — вигукнув дідусь здивовано, — малюнки є, а де ж літери? Чи не їх я бачив біля старого дуба?
Тут і бабуся здогадалася.
— Бач звідки наше нещастя. Може, ти їх кривдила? — запитала вона, надягаючи окуляри, і суворо подивилася на онучку.
Марійка мовчки кивала у відповідь. Вона хотіла вимовити, як завжди після витівки, «Я більше не буду», — але вийшло тільки « А-а-а-а».
— Гаразд, — сказав дідусь, підводячись, — підемо їх шукати, поки вони ще не розбіглися врізнобіч.
Шукати літери пішли всі: дідусь Єгор з Марійкою за руку, бабуся, тато, мама, пес Трезорко та кошеня Васько. Вони минули луки, покриті жовтими квітами,
перейшли місток через річку, зайшли в ліс і опинилися перед великим дубом.
— Тут і почнемо пошуки, — сказав дідусь Єгор, зупинившись, — далеко вони піти не могли.
Не встиг він це сказати, як Марійка виявила літеру О,що дивилася на хмари, сівши на голову пишної кульбаби, а та їй щось шепотіла, раз-у-раз кланяючись вітерцю, що пролітав.
— О-о-о-о! — крикнула Марійка й стрибнула, щоб схопити пустуху, яка втекла, але лише зім’яла пишну кульбабу, що розлетілася в різні боки.
Літера зникла. Вона сховалася.
Дівчинка почала шукати втікачку під кущами, у густій траві, залізла між корінням старого дуба і... раптом покотилася кудись вниз по похилій гірці.
Немов по крижаній гірці, по якій так добре котитися взимку. І ось Марійка опинилася в незнайомому лісі. Так само, як і вгорі, тут розгойдувалися й шуміли листям дерева. Так само, як і вгорі, росла трава, тільки було темніше, тому що сонце виявилося високо-високо й не могло пробитися крізь густе листя.
Спочатку Марійка злякалася. Але потім, побачивши літеру, що тікає, вирішила будь-що-будь її наздогнати. Але, хоч як вона намагалася, налякана Зікою літера котилася все швидше й швидше, і незабаром зовсім зникла в густій траві.
Дівчинка зупинилася, не знаючи, що робити далі. Їй хотілося сісти на траву й голосно заплакати, так голосно, щоб почула й прибігла на допомогу мама.
Навколо шумів незнайомий ліс, десь угорі з гілки на гілку перелітали птахи та розсерджено цокала білка. Маленька, з гострими вушками й пухнатим рудим
хвостом, вона гнівалася на Марійку, що перешкодила їй лущити смачну ялинову шишку. Злякавшись раптової появи дівчинки, білка впустила шишку й тепер
нетерпляче поглядала з гілки на свої ласощі, що лежали біля Машиних ніг.
Поява білки заспокоїла дівчинку. Вона часто бачила й навіть годувала цих полохливих, пухнатих звірків, коли ходила з дідусем Єгором до лісу. Тому зараз, поклавши шишку на видне місце, Марійка пішла далі ледве помітною стежкою, розшукуючи втікачку.
Дівчинка дійшла до того місця, де колючі кущі з березками закрили дорогу, і не знала, куди йти далі. І раптом вона побачила маленького чоловічка в червоній курточці й зелених штанцях. Це був Малюк.
Далі буде:http://www.proza.ru/2014/10/20/1188