1.
А вітер здіймається вище і вище,
Над сивими хмарами сніжними свище,
І серце твоє протріпоче услід,
Як лебідь злітаючий, трощачи лід,
Бо час нам, розправивши крила, летіти,
Долаючи вихори, мчати за світлом.
Хай темінь густіє,стискаючи дні,
У смерті й народженні ми - в однині.
І тому дивись на вечірні вогні,
На зоряний простір,
що в таїну манить,
Бо тільки тоді вже надія остання
Погасне, як поглядів в небо не стане.
І ближчає щось, що нам серце стискає,
І ти, самотіючи в світі, чекаєш,
І, наче востаннє, зорю проводжаєш.
І тільки ще серце твоє стукотить.
І ніч даленіє,
зникає,
щемить...
2.
І знову душа твоя рветься на волю,
Крізь пізній світанок, до сповнення долі,
По млості осінніх холодних дощів,
По золоту згаслому, плетиву снів.
Що навіть сніги, що осліплять нежданно,
Здадуться лиш білим покровом на рану,
Розкриту скривавлену рану душі,
Що тільки притлумлена,
тихо ятрить...
Та ось вже притримана
зрушила мить.
А діти вже пишуть листи Миколаю,
І подих ялиновий дух забиває,
І знов новоріччя дитинство вертає,
І тихо шепоче надія: живи...
І ллються різдвяні,
крізь ніч, молитви,
А вітер кружляє їх сяйвом все вище,
І ангели бродять
по світові
віщі