Сплітаючи руки, ми молимо світла.
Як боляче світло пронизує душу, що прагне спокою!
Ти хочеш спокою, та в спокої вітер блукає безсонно, із віхтями віхол, зі скрипками болю. І скрипки ті кличуть і душу заводять у згадки минулі, щасливо-солодкі, такі, як ніколи ті дні не бували. Ми згадуєм щастя любов’ю по вінця, як диво неждане, як погляд дівочий осяйний, короткий. Ми маємо віру, бо дійсно любили, бо дійсно страждали, і може єдина із тисячі істин, що Бог – із любові, що Бог – для любові, і світло по справжньому світить лиш тому, хто гідний любові, хто може пронести вогонь крізь печалі, хто бачить те світло крізь темряву долі...
І знову, напившись донесхочу волі, сплітаючи руки, шепочем молитву
про світло любові.