Мені трапилося бути біля Провалля Злих Духів двічі. Першого разу в компанії двох таких самих відчайдухів. Ми пробралися туди, аби спостерігати, як до майже круглого отвору в землі привели на покарання чергового засудженого. В той час ми були під містком і нас не помітили охоронці, а коли жертву спускали на мотузках донизу, ми вилізли стали дивитися. Власне, нічого особливого ми і не виділи. Лише чули, як нещасний репетував так, ніби живим до богів потрапив.
Удруге я опинився там рік тому, коли У-Лінь вчергове вирішив дослідити таємницю того дивного місця. Ми разом заглядали в дивний отвір, але довго там залишатися було важко. Плуталися думки, нападав страх безпричинний, щось ніби то відштовхувало від цямрини тієї криниці чи невимовно тягло до себе. Коли несамовито затрусилися коліна і зацокотіли зуби, ми вирішили, що досить.
Учитель розповів, що під час екзекуції охоронці пантрували, аби жертва не вилізла, хоча самотужки звідти видертися було украй важко, стіни урвища - прямовисні та майже гладкі. Час від часу охоронці кидали донизу якісь недоїдки, аби жертва не померла від голоду, та опускали барильце з водою. Після закінчення кари те, що залишалося від ойратянина, піднімали нагору і випускали на волю – живе свідчення покари за гріхи лякало горян та мешканців долин моєї названої материзни значно більше за будь-які слова.
І ось моя третя поява тут. Несподівана. Не така мені доля усміхалася… Перше кохання. Любощі. Відчуття справжньої міці чоловічої та сили. І скора розплата. Перелюб з дівчиною шляхетної крові карається смертю розуму. Обплутаного мотузками, стриноженого мене приведено до цього лиховісного місця...
Прийшов мій час. Я навіки прощався з цим світом. Ось ще година - і мене опустять у провалля, розум залишить моє тіло. Краще б убили... Я зустрівся поглядом з Учкурюком. Моя зневага і його пиха. Я вирішив достойно прийняти смерть свого розуму. Який сенс молити про помилування того, хто прагне твоєї смерті як винагороди за своє безсилля підкорити тебе? Ось я на краю. Тримайся, хлопче. Може, це ще не все. Мене опускають повільно. Урвище глибоке. Стіни гладкі. Я напрочуд спокійний. Паніки немає. Я свідомо сповільнюю дихання. Побачимо, що з того вийде. Ось я вже на дні…
Урвище абсолютно голе. Немає рослинності. Лише якісь мохи. Я не бачив таких на поверхні. Наді мною - краплина неба. Тут глибоко. Мало би бути холодно, та ні, досить тепло. Час від часу я чую, як дном урвища пробігає ледь чутна хвилька трясовиння. Іноді сочиться якийсь димок. Поки що нічого не трапилося. Але стали коїтися якісь дива з відчуттям часу. Він уповільнюється... Я вирішив лягти і максимально звільнитися від напруги. Уроки мого чанського майстра не минули даремно. І тут почалося…
Простір довкруж мене наповнився блискучими часточками, схожими на лапаті сніжинки. Вона почали кружляти довкола мене, вихляти, мерехтіти,їхній рух щоразу дужчав. Я відчув, як втрачаю контроль над диханням, як воно пришвидшується. Тоді я заплющив очі, та це не допомогло. Яскравий срібний отвір виріс перед моїм внутрішнім зором... Здавалося, я зараз полечу туди, все моє єство за якусь мить буде втягнуте у ту світлову вирву. Та я опирався, уповільнюючи подих і серцебиття, зовнішній тиск збільшувався, наростав темп...
А потім залунали жахкі голоси якихось потойбічний створінь, які волали дикі заклинання, голосили, як зазвичай голосять божевільні, чулися якісь бряцальця, бубони, дзвоники. Від тих звуків нудило. Та я протистояв, як міг, щодалі уповільнюючи всі життєві процеси у своєму тілі. Тиск наростав, здавалося, я зірвуся, моє серце закалатає співзвучно до цього дикого реготу, що переростає у плач-квиління, ось-ось я попрошуся живим до Бога, та натомість я вирішив читати вголос молитву. Я заклинав іменем Будди, великого Учителя мого Майстра - і духи зла відступили. Це допомогло. Раптом все замовкло. Я заснув чи втратив свідомість.
Напади тривали і далі. Коли видіння страхіть потойбіччя не могли зі мною нічого вдіяти, коли голоси не справляли на мене враження, почалась робота невидимого ворога зсередини. Я став чути чужі думки всередині свого тіла. До мене промовляла печінка і показувала, як вона зараз гине від мого нерозумного спротиву, ось зараз вона перетвориться на місиво - і я її виблюю. Потім серце почало молити, аби я більше не уповільнював його роботу, бо от зараз, в цю мить, воно зупиниться. Але я тільки посміхався талежав горілиць, розкинувши руки хрестом. Тоді прийшов Він у всій своїй величі. Він не показав свого лиця, та його присутність була така зрима, що навіть там, вгорі залягла тиша неймовірна. Всі звуки померли враз: і пташині, і звірині, і комашині. І був Він втіленням вселенського страху. І промовив Він:
- Чи ти знаєш, що я маю владу умертвити тебе просто зараз?
- Знаю! Але я не боюся смерті. Я готовий скінчити все так. Мої вороги чекають мене божевільним. Зроби ласку, хай вони побачать моє мертве тіло, - відповів я.
- Твій час ще не прийшов. Житимеш довго. Та можеш пошкодувати, що не віддав свого розуму тут…
І все раптом, як по команді, припинилося. І настала благодать нірванна. Перший у моєму житті досвід просвітління. Я насолоджувався цим дивним станом. Я був уособленням вселенського спокою. Кожна клітиночка мого тіла співала славу Творцеві всього сущого. Я любив цей світ і щиро дякував своїм ворогам за цей час благодаті у Проваллі Злих Духів. Я не знав, скільки часу минуло відтоді, як я опинився тут. Скільки часу тривали муки та їх подолання. Скільки часу я лежав, переживаючи дивне щастя, яке важко описати словами, та й фарб немає таких, аби це намалювати, немає інструментів для відтворення музики, яку я чув…
Насправді минуло десять днів. Увесь цей час я нічого не їв. Ті шматки об’їдків, якими так «щедро» ділилися мої конвоїри, залишилися гнити там, де і впали. Моя дивна поведінка турбувала охоронців, на десятий день вонине витримали і почали радитися, що робити далі. Нарешті вирішили привести шамана, який розпорядився підняти мене на поверхню, бо була велика підозра, що я врізав дуба. Позаяк я не реагував жодним чином, вони вирішили піднімати мене, як є. Благо мотузка все ще була обв’язана довкруж моїх грудей. Я вирішив зімітувати свою смерть, тому ніяк не реагував на підйом. Тіло моє було вощане, дзеркальце у тремтячих руках шамана не вловило мого подиху. Шаман був у повному розпачі! Старійшина хотів найбільшої кари, а я вислизнув. Що робити? Шаман поспішив на раду зі своїми духами до селища, залишивши про всяк випадок двох охоронців біля мене, решта пішли з ним. Охоронці розв’язали на мені мотузки і про всяк випадок відійшли подалі від дивного мерця, який був ніби і мертвим, але не тхнув мертвечиною, ба більше - від тіла ішов приємний дух. На те один з охоронців промовив:
- Цей Турдал жив диваком, дивно помер, а тепер його тіло не тхне, а пахне якимось квітами.
- Так, а дивися, як він змінився померши, якийсь сухий став, – промовив інший охоронець
- Ага, тільки волосся майже все посивіло. Був рудий, а тепер - білий.
- Дивина. А чого це так хороше стало? Ти відчуваєш?
- Так. Якийсь спокій... І спати хочеться, і радісно чомусь. Що воно за чудасія?
По цих словах обоє охоронців стали куняти і невдовзі заснули, як немовлята, з блаженними посмішками на вустах. Я лежав і відновллював кровообіг. Серце поступово вступало у звичний ритм. Я знав, що не треба спішити. У мене вдосталь часу, доки повернеться шаман і побачить охоронців, які мирно спатимуть, а мене вже не буде поряд. Ба більше - раптом я став бачити внутрішнім зором, де і що робить шаман, я чув його думки, його розпач, потуги знайти вихід і неможливість діалогу з духами. Ґрунт вислизав з-під ніг Учкурюка. За годину в моєму тілі звично циркулювала кров, я дихав ще не на повні груди, але вже міг повільно рухатися. Мені все ще не треба було спішити. Попереду було довге, аж занадто довге життя…
Коли надвечір прийшов шаман і не застав мене, а охоронці нічого путнього не могли сказати, окрім того, що почувалися новонародженими немовлятами, я був уже в потаємному місці, про яке знали У-Лінь та я. О четвертій ранку мій Майстер прийшов до мене, почувши мій поклик думки. Він приніс мені нову одіж, бойового ціпка та посох з кількома динарами у сховку - для мандрівки на Захід. Я мав вирушати не гаючись. Скоро я приєднаюсь до каравану, який приведе мене на батьківщину моїх батьків. Там я житиму довго. Ми прощалися з Учителем назавжди. Я залишав своє перше кохання, свого сина, який народиться у Синеїль, сина, чиїм батьком буде гарний, як і я блідолиций, але трішки пришелепкуватий легінь. Не цар, не хан, але володар маленького гірського князівства. Про перелюбство Синеїль зі мною так ніхто і не дізнається.
І стане мій син улюбленим онуком у старого Кирґилима. І прославить його рід. І примириться зі мною перед смертю старий, і пошле мені своє благословення. А Синіїль так нікого більше і не покохає, хоча народить ще трьох дівчаток, схожих на себе, як крапельки води. І марно будуть в них шукати рис їхнього батька…
А Учкурюк не довго тішитиметься перемогою наді мною. На сороковини мого зникнення на очах у багатьох посковзнеться на рівному місці, упаде навзнак і тім’ям поцілить в гострий камінчик чорного кольору. Буде битися в корчах дев’ять годин поспіль і випустить дух свій злий та недолугий за перших півнів…