Книга осені
Своїми холодними сторінками
Змушує пальці відчувати літери
Як струни
Чорної віолончелі незримого майстра.
Осінній вітер
Все так само гойдає пожовклу траву
(І верес)
Як колихав у часи осінніх сутінок –
Кельтських сутінок короля О’Доннелла.
Візьми до рук сопілку
Різану з ліщини Вітряного Берега
Тої самої
Яку шанували діти Богині Дану
Та віддай її осінньому вітру
Може хоч він заграє забуту пісню
Яку нині не згадає ніхто –
Навіть найсивіший ірландець,
Навіть друїд, що тиняється тінню
Вже півтори тисячі років
Мовчазними пагорбами Манстеру.
Ожина така ж колюча –
Її байдужозелені листочки
Переживуть і ці холоди зими.
Але не ти.
Бо осінь…