Этот очерк публикую как своеобразный тест для тех, кто утверждает, что, дескать, украинский язык (как и белорусский, хорватский, сербский, болгарский) - это "исковерканный" русский. Или всё-таки украинский - самостоятельный, со своей спецификой язык, лишь похожий на русский и прочие упомянутые в скобках языки? Проверьте себя - всё ли понимаете?
* * *
Цю історію розповіла учасниця цих подій – наречемо її Мариною Миколаївною.
Жила вона з родиною в селі. Чоловік помер рано, лишилася із сином одна.
Працювала фельдшеркою, на чию зарплатню, звісно, не проживеш. Тож тримала город, курей, корову. Синок Іван допомагав по господарству, ще й у школі добре встигав. Коли одержав атестат, то поїхав до міста, вступив до будівельного інституту. По закінченні з відзнакою одержав «вільний» диплом, улаштувався в якусь фірму, а невдовзі відкрив свою. Побудував трикімнатну квартиру, одружився, забрав одиноку матір до себе. ЇЇ ж обійстя продали за безцінь, бо село «неперспективне». Від грошей Марини Миколаївни молоде подружжя відмовилося, хоч у них на той час уже двійко дітей знайшлося. Та, Богу дякувати, аж ніяк не бідували. Тож заощадження бабуся поклала на «книжку», як казала, собі на похорон. Там вони й «згоріли».
Фінансові справи сина стрімко пішли в гору. З’явилася можливість навіть няньку для дітей найняти. Нудно стало Марині Миколаївні, занудьгувала вона в свої 76 років. За колишнім життям у селі засумувала. Люблячий син помітив це, та нічим зарадити матері не зумів. Хіба що, на її прохання, купив добрячу хатинку в їхньому ж рідному селі, мовляв, замість дачі буде.
Щоп'ятниці ввечері відвозив синів водій Марину Миколаївну до села, а в неділю забирав. Нерідко гостювали «на дачі» й Іван з дружиною та дітьми. Вирішила одного разу Ірина Михайлівна лишитися там назавжди. Бо нагода трапилася.
Річ у тім, що з огляду саме на «неперспективність» села закрили в ньому фельдшерсько-акушерський пункт, як закрили дільничну лікарню із стаціонаром у сусідньому, трохи більшому селі. Це за часів, коли якраз виконувалася в нашій країні державна програма «боротьби з бідністю». Згадала принагідно Марина Миколаївна про свій колишній фах, дарма що диплом утратив уже чинність з роками, протягом яких його власниця не працювала. Та через те, що потребу в медичному обслуговуванні населення владі відмінити, ясна річ, як і бідність, було несила, то й стала Ірина Миколаївна знову фельдшеркою, на добровільних засадах. Обладнала навіть окрему кімнату в своїй хаті під кабінет за синові кошти.
Від односельців – лише вдячність. Хоч завдяки синові не мала скрути, та люди за її фельдшерську діяльність (то уколи, то перев’язки, то тиск поміряти тощо) прагнули будь-як віддячити: хто город скопає, хто курку вже обпатрану принесе, хто меду, чи там молока. Відмовитися щоразу (та намарно!) намагалася від такої віддяки Ірина Миколаївна, бо віруючою була. Навіть щотижня до сусіднього села на богослужіння їздила «автостопом». Адже в рідному церкву колись зруйнували, так і не відбудували.
Тож вийде Марина Миколаївна на шосе, проголосує проїжджим машинам. Дивись – хтось і зупиниться, підвезе. А платила так: удвічі більше, ніж за квитка в автобусі. Дехто, бувало, й відмовлявся від платні, підвозячи до місця цю літню жінку з ціпком і в окулярах з товстелезними лінзами.
Одного ж разу зупинився «мереседес», за кермом – молодик років під тридцять. Коли вже їхали, знічев;я запитав, куди й навіщо добирається бабуся. Марина Миколаївна щиро відповіла. Розговорилися. Подивувався молодик її чистій мові, на жаль, не характерній тепер для мешканців наших сіл «східноукраїнських» (зрештою, не лише для них!). Коли напрочуд швидко подолали ті 27 км, власник дорогої автівки підвіз Ірину Миколаївну мало не під саму церкву. Простягла йому прихожанка-«приїжджанка» заповітну десяточку. Та молодик, категорично відмовившись від платні, натомість витяг з грубого гаманця 200 гривень і наполіг, щоб узяла. «Коли не вам на потреби, то нехай буде перший внесок на побудову храму у вашому селі», – напівжартома пояснив. Та й, побажавши доброго здоров'я, поїхав. Молилася тоді Марина Миколаївна і за здоров'я цього Миколи (добре, що ім;я не забула запитати).
А слова його про будівництво храму на додаток до тієї купюри з портретом Лесі Українки, не забула. Розповіла про свою пригоду з «мерседесом» синові. Завела чималу скриньку (жерстяну, з-під китайського чаю), поклала туди «на початок» і ті 200 гривень, і всю свою чергову пенсію.
Запала в душу розповідь матері й Іванові. Невдовзі розпочав на фундаменті колись зруйнованої церкви будівництво нової. Через рік її і освятили. Так само, як колишній храм, на честь Святого Миколая. Згадала Марина Миколаївна, що й водій той, мабуть, із «нових донецьких», недарма Миколою зветься. А хоч би і Віктором чи Рінатом! Головне, добрість і сумління не розгубив на шляху до заможності.
Прислали до села священика. А коли Іван відремонтував фельдшерсько-акушерський пункт, то й якраз сусідчина Марійка медучилище закінчила, до матері повернулася. Працевлаштувалася. Невдовзі її наречений приїхав – випускник педагогічного інституту. Заходився місцеву школу впорядковувати на посаді директора. «Благословить Господь, то і село наше стане перспективним», – має надію Марина Миколаївна, пам’ятаючи слова із Діяння Святих Апостолів, аби «дбали ми завжди мати сумління чисте щодо Бога і людей».