- якби мені обламали крила, я б померла.
- а я мертва. Я просто кривувато посміхаюсь щоразу, коли необхідно приховати цей факт, щоб ніхто не задав того дурнуватого: "щось сталось?" Звичайно сталось, але це не твоє собаче діло. Можливо я хороша актриса, якщо люди мені вірять, коли я вдаю, що нічого не пам'ятаю. Не пам'ятаю дотик пальців до щоки, дотик губ до ямки за вухом і дотик зубів трохи нижче. Іноді мені здається навіть, що я їх відчуваю, але це не більше, як міраж. Ти знаєш, в той момент я ще не вмерла. Тоді лише зупинилось серце. Мені здавалося, що все ще можна повернути, але нічого не змінювалось, і тіло моє хололо, ставало більше схоже на шматок м'яса, як на людину. А потім величезна хвиля смутку і жалю вимила мене з середини, і зараз я не більше, як порожня оболонка з дурнуватою посмішкою на лиці. Щось типу тих пластмасових ляльок, які завжди ненавиділа.
- навіщо ж йому твої крила?
- не знаю. Іноді мені здається, що вони йому ніколи і не були потрібні. Що йому просто було зручно зі мною. Зручно, що я є. А якби мене не було.. а коли мене не стало, точніше, він не надто засмутився. Бо і так - без мене - йому теж було зручно. Можливо, навіть зручніше, як зі мною, коли ніхто не компостує йому мозок і не намагається зайняти хоча б хвильку його такого дорогоцінного часу. Я завжди боялась, що усі свої статусні обов'язки другої половинки він виконує так, як солдат ненависні йому накази: з відразою. Але він усміхався, притискав мене до себе, і той страх зникав. На якийсь час. На час, що ми були разом. На той короткий час, що ти він був поруч.
- але невже ти не помічала його нещирості?
- ти знаєш, коли у тебе крила, ти такий сліпий. Сліпий до того, хто виростив тобі ті крила. Більше як цій людині ти можеш бути вдячний лише батькам. А коли ти такий вдячний і розумієш, що маєш віддячити, маєш виростити крила і йому, ти нічого не помічаєш. Навіть, якщо у нього за спиною і пір'їнки не виростає. Але у нього були крила, це я точно знаю. Але якщо я зі своїми могла насолоджуватись польтом, як чайка Джонатан Лівінгстон, то він був радже схожий на нещасну ківі, що й на декілька метрів ближче до неба ніколи не стане.
- що ж ти тепер робитимеш без крил? Ти, яка встигла відчути, як то - ширяти поміж хмар.
- я буду існувати. Бо життям це назвати не можна. Можливо, знайдеться колись той, котрому і я вирощу такі могутні і розкішні крила, які були в мене. І, можливо, він буде настільки вдячним мені, що візьме туди, майже до самого сонця, де вітер свистить у вухах і голова паморичиться від висоти. І, якщо він надумає скинути мене, як баласт, радує тільке те, що вдруге я не позбавлюсь крил, а при ударі розпадусь на мільярди атомів і зможу відчувати всесвіт у всіх його проявах.
- то може це і є те кохання, про яке пишуть у книжках?
- ні, у книжках пишуть про крила. Про атоми писати страшно.