ДЯДЬКО ЛЬОНЯ
Бог вділив усіх грунтами – це пропасти може теж,
Жереб мій із бідняками, але з мудрістю без меж.
Сковорода Г.С.
«О спокою коханий! Де тебе знайти в наш час?..»,
збірка «Сад Божественних пісень»
І
Некрасивий, горбатий, маленький на зріст, зі скуйовдженим волоссям, що завжди стояло сторчки, він справляв враження людини нетутешньої, яка дивним чином заблукала у цей край та й лишилась у ньому через цікавість. Посмішка неартистичного обличчя була втаємниченою й загадковою, наче промовляла: мені все давно відомо і я приречений передавати знання оточуючим задарма, як Природа дарує свої багатства людям. Розмовляв коротко, афористично, з іронією, натяком, інколи з сарказмом; часто декламував вірші, поеми, гуморески.
З ним було весело, коли настрій його не затьмарювався важкою думою, карколомною ідеєю, випромінював радість, легкість, дотепність, неймовірну фантазію; затишно, коли душа його ніжно, лірично співала, бачила невимовно прекрасні світи; комфортно, коли замислено стихав, передчуваючи наближення величаво-вивершених муз: Евтерпи - покровительки натхнення, відновлення, очищення; Уранії – світлого пізнання; Терпсихори – незрівнянної гармонії; інших Богів, які віщували, надихали, «дарували» йому грандіозні плани, проекти, рішення, що у звичайнісінькій голові ніколи б не зародились.
Траплялись дні, коли він був під «напругою» - напідпитку, перехиливши стаканчик-два, та й тоді мозок його працював потужно, продуктивно, сміливо: його не покидали величні тексти, наче він зчитував їх із Космічних Скрижалей! До чого, чи до кого він підключався у такі хвилини? Не інакше, як до Всесвітнього Інформаційного Банку, де зберігались минулі, існуючі, майбутні таємниці! Потерпали від таких станів найближчі – бабуня, тітка Паша, інколи я, та мені він подобався на межі дійсності й іншого світу! Ці стани були не частими, але тривалими, протікали хворобливо для обох сторін: учасники виснажувались, нерви «перегрівались», потрібен був ініціатор-модератор, який би рішуче перервав «космічний зв’язок». Така відповідальна місія, як правило, діставалась мені: мовчки брала «контактера» за руку, спускала у погріб і «витримувала до готовності», коли він охолоджений, усамітнений, стомлений, тихий піднімався нагору, супроводжувався до ліжка і вкладався на спочинок. Опору не чинив, довірливо й винувато, як бешкетник, схиляв голову з неземними ідеями, тихо засинав.
У такі дні з дядька, як із Везувію, вивергались жаркі лавини віршів, анекдотів, пісень, байок, балад, усього, що літературні цехи світу напрацювали на протязі Новітньої історії та у Доісторичні часи! Для рідних то був справжній клопіт, бо супроводжувався пошуками «добавки» у склянці; все інше відміталось, не приймалось, не споживалось. Тітка починала «читати мораль», на що він скептично посміхався й зауважував:
- Омиваю, полощу душу! Тікаю у інший вимір, де спокійніше, приємніще, людяніше, влаштовано розумніше, ніж у Вашому невимовно жорстокому світі!
«Під мухою» він був сам собою – декламував Івана Котляревського, Григорія Сковороду, Остапа Вишню, Степана Руданського, Павла Глазового, любимого усіма нами Миколу Васильовича Гоголя! Дядько володів феноменальною пам’яттю, годинами читав чужі, свої твори, походження останніх встановити було важко, бо ніколи не казав, що він їх автор - відзначався легендарною скромністю, сором’язливістю, делікатністю. Декламуючи старовинні думи плакав, з них він черпав справжню національну історію, а не з підручників, журналів, газет; додавав від себе коментарі, дотепні деталі, що вражали чіткістю, влучністю, яскравістю!
Велич, простота, сила були у кожній його думці, дії, кожному слові! Він був незвичайним, особливим, пізніше зрозуміла – Талантом, може й Генієм, якому розкритись, визріти, утвердитись у цьому бурхливому, дивному, часом лютому житті не дозволили обставини, події, зрештою самі люди. Для себе я пояснила це так: йшла дорогою, побачила звичайнісінький камінець у пилу, бруді серед багатьох, схожих на нього, пройшла, байдуже переступила, лишила невпізнаним. А допитливий, знаючий чоловік, з певними можливостями підняв його заради цікавості, протер й упізнав… Діамант! Знахідка перетворилась на щасливу, доленосну подію, збагатила усіх, в усякому разі, багатьох. Щось подібне відбувається, коли трапляється унікальна особистість: більшість проходить мимо, або злегка дивується: це ж треба, така розумна! У кращому разі, талант стає диваком, місцевою подією, у той час, як навколо стільки сірості, бездарності, тупості…
Дядькові передбачали блискуче майбутнє, звичайно, за підтримки й сприяння, чого, на жаль, не сталось: десь сам не наполіг, проявив слабкодухість, невпевненість. У школі ж навчався успішно, старанно, «ловив усе на льоту», мав успіхи з усіх предметів, заважало тільки каліцтво, часті хвороби: лишився горбуном, пересічним селянином, змушеним тяжко працювати при повній непридатності для сільськогосподарських робіт... Та у житті буває - саме нещастя призводить до позитиву у подальшій долі: вада здоров’я врятувала дядькові життя! Майже всі однокласники, красиві, здорові хлопці, загинули на фронтах у перші дні Другої світової війни, а він остався живий через своє каліцтво! Прикипів до беззахисних сільських терен, непомітних посад комірника, обліковця, бухгалтера, землеміра. З відчаю не вмирав, інколи попивав, що виправдовувалось тут нелюдськими умовами праці, вкрай несприятливими обставинами для творчості, саморозвитку талановитої особистості…
ІІ
Літні відвідини села були б нецікаві без дядька – генератора й двигуна канікулярних витівок, неймовірних планів, цікавих подорожей. Куди б не з’являлась у селі та його окрузі мене рекомендували:
- Льоніна племінниця! - або:
- Родичка Левона! – ім’я, що пристало до нього пізніше з чиєїсь легкої руки.
Місцева термінологія збагатилась новою лексикою:
- Ти був у Левона? Він щось скумекав (придумав)! Молодець! Голова! Таких би у керівники!
- Розігнався! Кому він потрібен? Своїх горлохватів вистачає, нащо їм розумні? З Левоном міліонерами б стали! Конкуренція, брат! Це тобі не з гармат стрілять, грошима бити – страшніша штука за війну! Та Левон би їх…
Вірю, що сталось би саме так – дядько був генетично чесною, абсолютно порядною людиною! Нарахували невідомо за що велику премію – відмовився:
- Не можу отримати більше за тих, з ким працював!
Начальство знизало плечима і більше не пропонувало підвищених виплат, але радились з ним усі – домашні, односельці, колеги по роботі, керівники районного масштабу. Бабусина хата перетворювалась часом на клуб, неформальний центр села й околиць.
На Захід від Новоолександрівки розкинулось значно більше село Новогригорівка, що у період зародження колгоспів отримало неофіційну назву Комуна, де активно насаджували колективну форму господарювання. Багато хто вже не знає, як це відбувалось, а бабуня розповідала:
- Зігнали усіх корів, гусей, індиків, навіть курей, у загальні хліви. Догляду ніякого, бо нічиє: все реве, дохне, пропадає, схаменулись, коли втратили половину поголів’я. Наказали повернути худобу у хазяйські двори, та галасу, скандалів, сліз, бійок було, не приведи Боже! Як показились…
Нова назва намертво прикипіла до місцини і я довго не знала, не здогадувалась про іншу, офіційну адресу Комуни, де був окремий відділ зв’язку і наше маленьке село отримувало кореспонденцію звідти. У Комуні дядько також був «знаменитістю»: до Льоні йшли обговорити сільські, колгоспні, державні, душевні справи. Наша садиба повнилась людьми – сусіди, родичі, знайомі прямували до дядька потоком, тягнулись до розумної, мудрої особистості, яка заміняла казенно-сірі, непривітні державні установи. В моїх очах він «зростав» із року в рік, дарма, що горбун, несимпатичний, слабкий, та популярний, як Муслім Магомаєв, відомий на всю округу, усіма шанований, рідний!
Спокійне життя у селах не приживалось, мабуть, ніколи: не зважаючи на важку працю селяни ледве животіли, лишня копійка не була зайвою. Дядько також мріяв чесно підзаробити, хоч безліч робіт виконував за «дякую» й «спасибі»: малював картини, портрети, робив копії відомих майстрів, розписував комини, меблі, виготовляв і підписував таблички для хрестів на кладовищі. Замовляли йому капелюхи, модні речі, які він негайно «освоював» і «ставив на виробничі рейки». Коло клієнтів швидко збільшувалось, число шанувальників його стилю зростало – добротного, «влитого» й підігнаного на замовника. Разом зі щирими прибічниками, з’являлись улесливі прохачі, зарозумілі нахаби. Клієнти приходили групами, поодинці, висиджували інколи годинні черги, вряди-годи скаржились на якість:
- Льоню! Цей фасон дуже застарів! Ший новий, трохи більший, у смужечку, як у Миколи!
- Ви ж просили такий!
- Кажу – не модний! Давай інший!
- Коштуватиме на два карбованці дорожче!
- Левоне, клянусь, віддам чи відпрацюю! Монтуй на завтра, їду на хрестини. Вкрай потрібен, «до зарізу»!
Бідний дядько не спав усю ніч, «монтував» новий бренд; часом відмовляв, але душа його тоді терпла – боявся когось образити, бо враз назвуть «зазнавакою», приліплять образливе слівце, що може довго триматись, пристати назавжди! Спритні «кредитори» пропонували оплату «півлітрою», за що тітка швидко перекривала їм дорогу до двору.
Дядько був творчою особистістю і шити одне й те ж довго не міг; знаходив іншу економічну нішу, розпочинав нову справу. Пам’ятаю період, коли він освоїв пошиття модних на той час «бобочок» - чоловічих курток із залізною «змійкою», світлими, фігурними, вставними клинами спереду, на широкій резинці унизу. Більшість хлопців мріяли про таку обнову! У продаж до державних магазинів вони поступали рідко, зчиняючи величезні, лайливі черги. До дядька знову посунув натовп замовників: він втратив спокій зовсім! Кожний затишний, прозорий ранок того благословенного року починався з двох-трьох, часом п’яти-шести, кремезних молодиків - одні забирали готові речі, інші приміряли, радились, яке «крило» більше личить – однокольорове, у смужечку, клітинку? Демонстрація моделей «на людях» зчиняла й породжувала прогресію бажаючих, які йшли суцільним потоком з проханням пошити «товар» як у Андрія чи Івана.
Через рік настав час картузів: їх виготовляли інші майстри, такі ж самоучки, як дядько, але черга біля нашої хати не зменшувалась. Тітка не на жарт хвилювалась:
- Припишуть незаконну діяльність, «ліві» доходи! Що тоді? Для чого нам такий клопіт? Краще, малюй картини!
Та відмахнутись від замовників було не просто – дядькова ексклюзивна модель ще довго снилась багатьом, користувалась шаленою популярністю. До Льоні йшли «косяками», а коли нікого не було, це означало: він захворів, у відрядженні, чи в інших, більш важливих справах.
Мене піднімали догори «крила гордості»! Знаний на всю округу «модельєр» живе і творить поряд, отримує від мене «за суворою рознарядкою одну цигарку на годину», а часом заробляє холодного погребу за «неземні контакти»! Приємно було чути:
- Так це Льоня шиє такі прекрасні картузи?! Замовлю брату (свату, товаришу, куму…)! Може уважить і подарує? От талановитий чоловік! Золоті руки! А голова яка! Наш Льоня!!!
Слава про дядька летіла зі швидкістю передачі важливих державних новин, що відзначались тоді синтетичним оптимізмом, але не були такими трагічними, розбійницькими, нищівними, як нині. Односельці казали:
- Йди до Льоні, він перетворить тебе на артиста й інтелігента!
Його картузи, «бобочки», костюми робили чоловіків елегантними красенями, на відміну від непоказних, «ширвжиткових», магазинних фасонів. За це його поважали, цінували, любили, ставили у приклад, жаліли за каліцтво, невлаштовану долю, правда, дивлячись з якого боку… Може повторюсь: інвалідом дядько став у дитинстві – бавились з хлопцями на скирті, стрибали, робили карколомні сальто, невдало приземлився, зламав хребта. Трагічна подія принесла йому й рідним багато страждань, але у 1941 врятувала від фронту, вірної передчасної смерті у розквіті літ, як більшості його однолітків. Завдяки каліцтву пережив усіх своїх однокласників і відсвяткував власний 61 рік!
ІІІ
У той важкий для родини рік, згадувала мама, заслабла й бабуня. Дядька довго лікували, возили до костоправів, шептунів, правда, чомусь не відправили на рентген, не замовили корсет, щоб стримати неправильний розвиток хребта. Цілий рік він лежав на печі, не ходив до школи, але від навчання не відставав, ще й однокласникам вирішував задачі з математики, фізики, хімії. Частенько допомагав мамі, писав за неї твори, майстрував нехитре приладдя до завдань з праці та інших предметів.
Бабуня тяжко пережила каліцтво сина: замість стрункого юнака формувався горбун з довгими руками, неприродно виступаючою уперед грудиною, важкою головою, блідим обличчям. Життя не покидало слабке, немічне тіло, організм боровся, зростав, як понівечене дерево край дороги. На День народження подарували йому гармошку, простеньку двохрядку, і зазвучали пісні, мелодії, що підбирав на слух, виливаючи у пронизливі, сумні звуки нестерпний, пекучий душевний та фізичний біль, втрату надії на звичайну долю. Відтоді, взявши до рук любий інструмент, не поділяючи на струнний, клавішний, духовий, він дивним чином «діставав» з нього журливі й веселі звуки, вкладаючи в них те, про що соромився чи не міг сказати вголос.
Якось запитала у дядька: хто вчив його грати? Він щиро здивувався й відрізав:
- Коли людина чогось прагне - вчити її не треба! Вона знає, як і що робити!
Точно так було з малюванням: дядько ніколи не держав у руках підручника, альбому для початківців, не зустрічав живописців на своєму шляху, але напрочуд вправно орудував олівцем, пізніше пензлями, фарбами. Йому підвладні були різні композиції: батальні сцени, портрети, натюрморти, біленькі хатки у квітучих садках, комдив В.І. Чапаєв на баскому коні – все, що вихоплювало уважне й тонке до сприйняття око, переносилось на картину чарівним у його руках пензлем. У пам’ять про дядька бережу роботи маслом, подаровані мені на новосілля, та залишені братом після смерті. Вони зберігають у домі тепло, затишок, аромат села, літа, смак груш, яблук, винограду, непідвладний осягненню хист, талант незабутнього родича, обриси нашою гостинної, щедрої, рідної домівки, яку нині я називаю «моє Фонтенбло»…
Дядько віртуозно грав у карти: стільки бажаючих мріяло переконатись, що ніколи не виграють у нього «в дурня»! Погони чіпляв методично - від шісток до тузів, витримуючи субординацію карт. Не дурив, не махлював, лише запитував, з якого рівня починати і скільки разів робити «дурнем»? Й диво – все збувалось! Як це йому вдавалось – загадка! Між іншим, наголошував:
- Грати треба уважно, «з розумом»: ставити мету й беззастережно її досягати!
Шахи, шашки, доміно були також його стихією: хлопці з околишніх сіл приходили «битись» з ним та рідко хто йшов додому переможцем! Племінника Аліка підготував до розряду і той грав у шахи на першостях району, області, міста усе своє життя, отримавши стійке прізвисько «гросмейстер». Словом, у великих, вправних руках дядька - Майстра на всі руки - «горіло», «виходило само собою», ладилось, вдавалось, наче Вищі Сили нашіптували йому, як Леонардо да Вінчі, плани, композиції, задуми, інструкції, ідеї…
Дядько до самозабуття любив коней, що було спадковою рисою: його дід Дмитро, мій прадід, розводив породистих коней, здавав до державних заготівельних контор, з чого мав достойний на той час прибуток, єдиний на селі бляшаний дах, а у післяреволюційну вакханалію раптом став «ворогом народу», «небажаним елементом», «гальмом прогресу». Розкуркулений, себто вщент пограбований, був засланий у Архангельську область на десять років. У штучно створені, важкі 30-ті роки рятував з холодної Півночі сім’ї дітей на щедрій Україні від голоду, присилаючи гроші, посилки з рибою, сухарями, одягом. Виховав, «поставив на міцні хазяйські ноги» дев’ять працелюбних нащадків! Після заслання й до кінця своїх днів залишався дотепним оптимістом, нишком називав нову, зухвалу владу «хтивою», «хитромудрою», «хвацькою», смачно лаючи її нецензурною лексикою…
Казали, що дядько був дуже схожий на діда, особливо любов’ю до коней, та каліцтво завадило йому активно зайнятись розумними, красивими, потужними тваринами. Кілька років працював їздовим на розкішному колгоспному возі, може дідовому, конфіскованому для будівництва комунізму, розвозив харчі комбайнерам, трактористам, виконував рейси на замовлення керівництва.
Вставав дядько рано і від’їжджав на своєму «мерседесі» удосвіта. Коли я прокидалась його вже не було. Довго просила, щоб узяв мене з собою, але невідкладні, важливі справи заважали, не дозволяли вільно розпорядитись дорученим транспортом. Я почала втрачати надію проїхатись розкішними степами, широкими полями стиглих пшениць, соняшників, кукурудзи, та якось увечері він підійшов і таємниче прошепотів:
- Завтра можу покатати на Ласці…
Від радості закрутилась голова й забула йому подякувати, попросила лиш розбудити, як тільки-но прокинеться сам.
- Не хвилюйся! Але повторювати не буду.
Вночі вставала кілька разів, боялась проспати. Здавалось, що Ласка обнюхує мене й людським голосом промовляє:
- Від’їжджаємо! Прощавай! – показуючи великі, міцні білі зуби, посміхаючись дивною кобилячою посмішкою, що переходила у потужне, протяжне іржання.
То дядько тихенько казав мені на вухо:
- Іго-го-го!
Швидко підхопилась і за хвилину була готова до поїздки. Ранок ледь сірів, дихав свіжістю, прохолодою. Село потопало у легкому, прозорому тумані, мляво й неспішно розпочинало звичайний, клопіткий день. Примружені квіти виблискували росою, земля прокидалась від сну, потягуючись після короткої, теплої ночі, благословляючи тих, хто вставав удосвіта. Ласка стояла напоготові, смиренно чекала, помахуючи гривою чи від прохолоди, чи відчуття нового пасажира. Нарешті, дядько вмостився на звичному місці, постелив стару куфайчину поряд:
- Зараз відчуєш кожною клітинкою, мускулом якість наших доріг, пройдеш випробування на міцність, стійкість розриву, - сказав спокійно.
Спочатку не зрозуміла, про що мова, та коли поїхали грунтовим напрямком (дорогою його назвати можна тільки умовно!), до мене дійшло значення слів: воза немилосердно трясло, підкидало на перехрестях, заносило у глибокі рівчаки від тракторних коліс… Через кілька хвилин почала гикати, бо їхали швидко - дядько раз-пораз підганяв Ласку батогом, на що вона невдоволено махала розкішною, густою гривою, ніби промовляючи до їздового:
- Не спізнимось! Йдемо за графіком!
Навкруги було море зелені, напоєної чистим повітрям, яка у глибокому, благоговійному чеканні готувалась до зустрічі Сонця – верховного покровителя, джерела всюдисущої енергії, світла, буття. Передсвітанковий спокій порушували ми, пронизливі, радісні голоси пташок, поодинокі фігури односельців, які неквапно йшли на роботу, вітаючи нас:
- Здоровенькі й щасливі будьте! Врожайного, щедрого дня! – добрі, теплі слова зігрівали сонну тишу, підбадьорюючи розкішне, задумливе, сонне природне море, від яких на душі й серці ставало затишно, любо.
- Як гарно у селі! Чому люди спішать у міста, де шумно, тісно, одноманітно? Тут жителі наче одна родина, люб’язні, усміхнені, привітні, кожен якийсь родич; навіть незнайомці вітають, запрошують, пригощають, - думалось дорогою.
Ласка жваво несла нас до Комуни на наряд – отримання завдання на поточний день: сьогодні возитимемо обіди на тракторні бригади, розкидані у різних кінцях земель колгоспу. Наказ подобався – їздити прийдеться цілісінький день! Накатаюсь досхочу, об’їду всі куточки місцевого господарства – давня моя мрія! Усередині все співало від щастя!..
ІУ
Спершу заїхали до кухарок. Вони розмістились у вагончику з пахощами свіжого, теплого молока, тільки-но спеченого хліба, інших кулінарних витворів, на які тільки здатна вміла й турботлива господиня. Пахощі йшли просто від Землі, де стояли казани, бідони, ящики з продуктами, господарювали веселі, енергійні, вродливі жінки. Лиш одна з них мала огрядні розміри фігури, що не давали права сказати – красива, як диктор телебачення! Вона була найстарша; три інші могли б змагатись за престижні премії «Місіс Європа», «Місіс Всесвіт»! Вони випромінювали щось незбагненно рідне, відоме з давніх-давен, хоча бачила їх уперше.
Кухарки «напали» на дядька з запитаннями: хто я? звідки? чия? де він узяв «таку гарну молодицю»? – підморгуючи мені, дошкульно «дратуючи» його безмірною цікавістю, балакучістю. Я не розгубилась, прийняла їх гру, а дядько й поготів спокійно сприйняв нав’язаний «допит», втаємничене жіноче глузування. Він коротко пояснив: племінниця, яку рік тому збирався «вивезти у люди», показати їм та не склалось. Нарешті, доставив сьогодні, щоб усі любувались, вітали і не лякали «гострими язиками».
Жінки, справді, трохи погомоніли й заходились до діла. Вже спокійніше, докладніше розпитували: як звати? чому вирішила приїхати до них? де живу? чи подобається у селі? Вибачились за влаштовану шалену атаку: їм завжди цікаво поспілкуватись з дядьком, а тим більше з новою, симпатичною людиною! Мені було хороше й приємно з ними розмовляти і я несподівано «понеслась» у своїх розповідях, оцінках баченого, поки дядько не зупинив:
- Базікати немає коли, треба їхати!
Він пішов до Ласки, випивши кружку молока з окрайцем білого, ароматного хліба. Останній здався мені смачнішим за всі знані ласощі, глазуровані сирочки на паличці. Підводу завантажили бідонами з молоком, сметаною, полотняними мішками з паляницями – сніданок для працівників поля. Чемно подякувавши привітним красуням-господиням пообіцяли швидко повернутись й розважити їх новинами, бо вони не чекали отримати стільки інформації: свіжі думки про село, моїх рідних, веселі канікулярні пригоди. Словом, спільну мову ми знайшли й негайно потоваришували.
Ласка знала, куди їхати і дядько не дуже її підганяв. Боляче було дивитись, коли він ударяв батогом по блискучій, тепер уже спітнілій спині. Сонце припікало не на жарт, день очікувався жарким, задушливим. Стояли жнива, колгоспники працювали у полі день і ніч.
Дорога піднімалась на розлогий пагорб, потім змійкою сповзала униз, неслась уздовж прозорих захисних смуг, що обрамляли квадрати й прямокутники ланів. На відстані вони здавались клаптяними ковдрами, створювали відчуття затишку, спокою, краси, утворюючи разом візерунковий, розмаїтий килим, дивитись на який можна було годинами: він заспокоював, захоплював своєю довершеністю, неповторністю, величчю.
Їхали ми недовго – вже видніли збиті з дощок столи, де сиділи кілька засмаглих, кремезних чоловіків. Вони чекали нас: голосно вітали, махали руками, готували місце для призначеної провізії. Дядько спрямував Ласку у тінь, припнув до дерева, взявся за один з мішків з хлібом та хлопці вихопили з рук вантаж й ображено закричали:
- Не довіряєш? А сили у нас вистачить навіть оцю гарну дівчину з воза віднести на руках, куди накажеш! Сметану беремо всю, бо голодні як пси! Зате, план перевиконали! Агроном не повірить! Ти у нас рахуєш швидше обчислювальної машини! Тебе не проведеш! Скажи, скільки взяли з гектара?
Дядько не встиг відповісти.
- 60 центнерів!!!
Дядько показав харчі для першої бригади й за мить все стояло на столі. Нас запрошували, але ми спішили у інше місце, де чекали такі ж голодні, втомлені робітники, щасливі від зібраної кількості врожаю, перевиконання поставленого завдання, можливості отримати достойну зарплату. Їх радісний настрій передався нам - ми їхали швидше, співали на все горло щось бадьоре, життєствердне, патріотичне.
Навколо дихали багатством поля, врожай того року був рекордний. Бригади зустрічали нас весело, привітно, припрошували до столу і якби ми з усіма їли, то луснули б від переїдання. Втомлені, запилені комбайнери тиснули руки, дякували за харчі й знову сідали у розжарені кабіни: кожна хвилина була дорога – спішили зібрати все з ланів за сухої погоди, здати державі зерно вищої якості. У полудень ми дістались до шостої, останньої бригади: сметана, молоко скінчились, пора було повертатись за обідом і тим же маршрутом розвозити свіжі продукти.
Ласка повільно брела дорогою, а ми з дядьком куняли й намагались не заснути. Сонце пекло немилосердно, повітря не рухалось, тінь не спасала, дихати було важко - парило. Круп Ласки ритмічно погойдувався, присипляючи, гіпнотизуючи. Аж ось довгоочікуваний вагончик! Розумна тварина прискорила свій алюр, бо хотіла пити не менше нас. Пахощі лоскотали нюх, уяву та стомлені дорогою, жарою ми попадали у затінку прямо на траву. Жінки не чіпали нас, прикрили тоненькою ковдрою, поставили поряд глечики з водою, напоїли Ласку. Легкий, прозорий сон зморив відразу, але був короткий: ніби за хвилину почула над вухом дядькове «іго-го». Відкрила очі – на блакитно-ніжному небі пливли могутні, химерні, білі пароплави, цвіркуни навперейми виспівували мрійливі пісні, Ласка стояла поряд під деревом й лагідно косила у мій бік великим, мудрим оком. Хвіст її не зупинявся – противні мухи атакували з усіх боків.
Дядько сидів за столом і наминав миску борщу, пахощі якого були незрівнянні. За кілька хвилин я куштувала цей витвір справжнього кулінарного мистецтва і, здавалось, кращого серед харчів нічого не може бути! (Де б я не була, але такої довершеної страви скуштувати не довелось!). Знову завантажили нашу підводу – термоси з борщем, голубцями, м’ясом, компотом, хліб у світлих, полотняних мішках, сало у хрусткому білому папері, зелену цибулю, часник, сіль. Ласка спокійно обідала, говорити не хотілось – спека не лише зневоднювала, розморювала тіло, а й розтоплювала кістки, наближала загальний стан організму до теплового удару і тільки мозок не відключав пам’ять, що автоматично всмоктувала бачене й відчуте навкруги…
- Чи візьме дядько мене з собою завтра? Може, не дозволять? Важко йому, бідному, накручувати кілометри у таку жару, турбуватись про мою безпеку, завантажувати, розвантажувати мішки! Вдячна йому за сьогоднішній дарунок! Вкотре переконалась, як шанують, поважають його люди, вишукують особливі, приємні слова, пропонують допомогу. От тобі інвалід! А у місті вони сидять на базарах брудні, обідрані, неголені, голодні, просять гроші, хоча б якогось співчуття!
Зрозуміла, нарешті, чому в жнива дядько приїздив додому й враз падав спати. Проїхати шість віддалених бригад, переносити десятки мішків, переговорити з півсотнею хліборобів! Як він витримував усе те кволий, немічний, часом зовсім хворий?!
Того літа він подарував мені кілька незабутніх подорожей – спекотних, смертельно виснажливих, зі сніданками, обідами у полі, зустрічами з простими, милими, винахідливими, дотепними, життєрадісними колгоспниками - вічними трударями! Запах польової кухні запам’ятала на все життя – фешенебельні ресторани не взмозі конкурувати з її продукцією – надзвичайно смачною, справжньою, екологічно чистою! Безкрайні, ніби пусті степи, наповнились змістом врожайних полів, де йшла справжня боротьба за кількість зібраного зерна, соняшника, буряка, де, обливаючись потом, працювали люди важко, до нестями. Вони ніколи не були й не стануть багатими, бо чиясь спритна, всевладна рука відбирала зароблене, видаючи жалюгідні копійки на животіння… Ні доріг, ні достойного постачання промислових товарів, ні музичних і художніх шкіл, нічого ці люди не заробили, лише зобов’язані годували себе, родину, величезну країну!
Таланти у селі? Для кого і для чого? Колгоспники раділи тому, що було, особливо ті, хто знав голод, безоплатну працю за «трудодні», жорстоку колективізацію, висилки у Сибір, на Соловки. Село - основа життя, міцний, надійний фундамент нації! Втрата його може обернутись катастрофою країни, її незалежності, ідентичності. Міста – це табори для біженців із сільської місцевості, яку вимушено покидали через нелюдські умови існування. В них жиріють, прагнуть легкого життя, віддаляються від Природи, втрачають зв’язок з нею, наповнюючи міста наймитами, денаціоналізованими, деекологізованими елементами. Хотілось би помилитись у прогнозах! Хай події відбуваються не за таким тривожним сценарієм!..
У
Дядько любив Ласку, яка возила його довго. Чистив її, годував, довіряв свої секрети. Вона відповідала йому взаємністю: послухом, терпінням, старанням. Кілька разів довозила п’яного додому без усякого поганяння, керування, ставала біля воріт й довго трясла головою. Тітка виходила, розпрягала, розуміючи її німі жести, вкладала «мертвого» їздового прямо у возі, підстиливши йому й накривши ковдрою худеньке, вимучене тіло, або гукала кума-сусіда, кремезного красеня дядька Павла, який брав винуватця, як дитину на руки й заносив у хату. Він дуже поважав дядька, інколи з ним попивав, але дружба їх була міцна, надійна, зворушлива. Коли дядько Павло бував напідпитку й не знав, куди подіти свою безмежну енергію, приборкати його міг тільки Льоня. Траплялось, двоє-троє чоловіків заносили його додому: атлетична фігура дядька Павла вражала красою, силою, могутністю, її завжди було видно здалеку за особливою ходою породистого скакуна - трохи боком. Якщо він не хотів вкладатись, заспокоюватись, пручався не на жарт, вередував гірше грудної дитини, справитись з ним не могли найсміливіші. Тоді дядько Льоня брав його за руку, шептав щось на вухо і велетень стихав враз, приборкувався, лягав тишком-нишком спати.
Під «градусом» дядько читав Ласці вірші, частіше свої. Вона понуро схилялась до нього в обійми, уважно стежила за ним зірковим оком, водила вухами, прислухаючись до інших звуків: свої чи ворожі? Тоді він довірливо нашіптував їй: люби не себе на коні, а коня в собі! Так і діяв: оберігав Ласку від зайвих робіт, не відпускав на вихідні у стайню, частенько годував з рук, передбачав її забаганки, потреби, бажання. За це вона віддячувала йому відданістю, смирністю, послухом. Та якось вона трохи не перекинула нас! Що її злякало – невідомо…
Трапилось це, коли ми з’їжджали з розлогої гори у яр. Завжди передбачлива й обережна, Ласка раптом почала набирати швидкість й розганятись. Ми з дядьком ледь не вилітали з воза: його хитало, підкидало, скрипіли усі частини, здавалось, він ось-ось розвалиться! Тоді мені по справжньому стало страшно, дядько злякався теж… Наказав міцно триматись за боковиці, сильно натягнув віжки і правив стоячи, як справжній козак чи циган, який усе життя літав не розбираючи дороги. Ласка неприродно підскакувала, неслась галопом, наче її щось укусило. В якусь долю секунди вгледіла її безумні очі, коли вона задерла повернуту до нас голову, ніби пересвідчитись, чи ми на возі, чи вже у рівчаку? Погляд вразив мене – від колишньої лагідної Ласки не було й сліду! Була хижа, чужа, безумна тварина!
- Збісилась! - подумала про себе.
Жаль було дядька: він зблід, сильно нервував, але вдіяти нічого не міг. Віз тріщав, нісся з гори, дужче лякаючи Ласку, б’ючи її по крупу, боках, ногах. Вона намагалась звільнитись від упряжі, що ставало ще небезпечніше. За мить здалось - лечу з воза, навіть страх пройшов від неминучості катастрофи. Варто було подумати, як і куди падати? Дядько несамовито кричав, лаяв Ласку! Дорога була з поворотом й передні колеса його минули, а задні зачепились за нерівність, почали перекидати нас у лівий бік… На щастя, Ласка високо підскочила чи від болю, чи від страху, різко рвонула вперед і ми не перекинулись! Дядько був блідий, як смерть! Пальці мої вп’ялись у дошки нашого «мерседеса», якого трусило й кидало з боку в бік: віз кілька разів ставав під кутом 45 градусів до землі!
У хвилини невідворотної біди наступає щось подібне до ефекту уповільнення часу й «кадрів» життя – картина стає виразною, з чіткою фіксацією кожної миті, ніби в ній незримо приймає участь невідома сила. Раптом падіння зупинилось, віз вирівнявся! Ласка опустила голову, перестала «летіти», дядько відпустив чи кинув віжки… Під возом щось хруснуло: ми в’їхали Ласці у бік, та вона смирно й незворушно стала, як вкопана, відвертаючи голову від нас! Обличчя дядька стало червоним, здавалось, він зараз знепритомніє, але обійшлось. Мої пальці почали розовіти, серце ще калатало, мозок автоматично видавав: спокійно, спокійно, усе добре… Назустріч йшов якийсь чоловік, мабуть, його погляд, впевнена хода чи щось особливе зупинило Ласку. Вона нервово повела крупом, видала дивні, незрозумілі звуки, ніяково перебрала ногами. Дядько отямився повністю, привітав зустрічного, здається, подякував…
Дома про пригоду ми не розповідали. Ласка винувато крутила мордою, дядько щось бубонів їй, але не лаяв. З тих пір зрозуміла, що коні мають свій характер, гонор, настрій. Кожна помилка їздового може коштувати йому життя або здоров’я.
УІ
Бажання випити часом активно підсилювалось «друзями», звичайно, не справжніми, а тими, кому хотілось розважитись «на дурняк». Дядькові завжди й скрізь були раді, пригощали, як правило, самогоном, що прирівнювався у селі до валюти: за нього будувались, орали городи, виконували ремонтні роботи. Готуй сулію «зілля» і починай любу справу! Ця отрута водилась у кожній хаті, бо виконувала ще й функцію ліків від усіх хвороб. Останні кваліфікувалась одним діагнозом – перевтома: витримати сільське трудове навантаження міг далеко не кожен! Цими «ліками», що самотужки «гонили» у кожній оселі, літній кухні, садку, повітці, розслаблення здійснювалось швидко й ефективно.
Дядька частенько підпоювали: повертавсь додому «тепленький», «гарненький», брудненький…, що було, то було: ваду цю знали, як його самого – у маленькому селі не можна щось приховати, утаїти! Траплялось, дядьковою слабкістю хтось бажав скористатись по-розбійницьки, оскільки деякий період він отримував заробітну плату на всі бригади; сума була значною! Давали доволі випити, щоб потім поцупити гроші, але і п’яний він чітко пам’ятав свою відповідальність, обов’зок – гроші мають потрапити до тих, хто їх заробив! Злодіям не вдалось обдурити, виманити, пограбувати дядька, та бабуня й тітка дуже переживали, благали не брати великі суми, ще більше – не пити, коли мав розраховуватись з колгоспниками. На щастя, втрат родина не мала, всі намагались попередити, передбачити лихо, запобігти йому та різним провокаціям.
Великою пристрастю дядька були витівки, розіграші, видумки, щоб насмішити, перевірити когось на розуміння гумору! У цій стихії він оживав, відчував сенс життя, по дитячому бавився несподіваними поворотами, був майстром сам щось утнути. Одного разу у «мокру» годину, після дощу, прикинувся п’яним і заявився до односельця, який від жалості до нього вирішив відвезти дядька додому. Погрузив на тачку й по розкислій дорозі, бідолаха! - таки допер «постраждалого» до хати... Яке ж було здивування й розпач керманича, коли дядько, тільки-но в’їхали у двір, підвівся з «карети швидкої допомоги», красно подякував і, не хитаючись, пішов до оселі… Іван, так звали сердегу, смачно вилаявся й потяг тачку назад першокласним чорноземним болотом, подумки й вголос обіцяючи більше ніколи не проявляти милосердя до «п’яниці», хоч теж бував грішний на цій ниві… У такий спосіб дядько перевіряв «прописні життєві істини» - не лай іншого, у халепу можеш потрапити сам!
УІІ
Народився і помер дядько у травні. В день його похорону яскраво світило Сонце, все буяло, цвіло, пахло й згадались рядки, що він цитував, ніби передбачаючи свій кінець:
Як я помру – зітріть сльозу,
Цвісти почне бузок, трава, береза,
Але мені того не буде треба,
Бо в тім цвіту до Вас з небес прийду…
Він був закоханий у творчість Г.С. Сковороди, що була близька йому по духу, часто декламував:
Всякому Городу нрав і права,
Всяка тримає свій ум голова.
Знаю, що смерть – як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона!
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь!
Та найбільше любив М.В. Гоголя, твори якого були для нього святими. Уривки з «Тараса Бульби» знав напам’ять:
« - Прощайте товарищи! – кричал он им сверху. – Вспоминайте меня и будущей весной прибывайте сюда вновь да хорощенько погуляйте! Что, взяли, чертовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера!..
А уже огонь подымался над костром, захватывал его ноги и разостлался пламенем по дереву… Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!
…Козаки живо плыли на узких двухрульных челнах, дружно гребли веслами, осторожно минали отмели, всполашивая подымавшихся птиц, и говорили про своего атамана».
- За таку людину не шкода віддати життя, - казав, стишуючи голос, і першого квітня, у День народження Великого письменника, відкривав його товсту книжку на любій сторінці й читав уголос, не звертаючи уваги, чи слухав його хтось, чи ні. Найстрашнішою його лайкою і прокляттям було:
- Мертва душа…Не бути тобі ні Бульбою, ні Тарасом!
Оповідання «У ніч перед Різдвом» завжди читав перед цим Святом! Блискуче оповідання Майстра не переставало захоплювати його, вражати, хвилювати! Дядько, як дитина, милувався ним, гордився, смакував… Можливо, Талант глибше розумів Генія!
Якось запитав мене, ученицю старших класів, чи вивчали у школі працю Д.І. Яворницького «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу»? Бодай, згадували?
- Ні! – відповіла. - А хто це?
- Я так і знав! – промовив сумно, - Таку людину забули, яка життя поклала на дослідження нашої історії! Їм потрібні власні Нестори, бо Івана Сірка, Семена Палія, Грицька Сагайдака, Максима Залізняка бояться й досі: не терпіли наруги, не дозволяли грабувати!.. Та й чортів тоді більше було! А тепер?.. В Омерики провалились!
- Пам’ятай слова Дмитра Івановича – енциклопедиста козаччини, фольклориста, безмежно закоханого у рідну Землю: «Працюй, поки б’ється серце!». До них додам: на благо своєї Батьківщини! Де б не була! Залишай, даруй їй красу, гармонію, любов…як би не було важко…
ПЕРША ЛЮБОВ
Любовь – это Все!
И это Все, что мы знаем о ней!
Эмили Дикинсон, американская поэтесса,
о которой было сказано:
«…в сущности – смелый и сосредоточенный поэт,
по сравнению с которым мужчины кажутся робкими и скучными»
(Из интернета)
І
Він був у числі шанувальників дядька Льоні, які здавались мені схожими один на одного, хіба що хтось вирізнявся веселістю, безупинною балачкою, мовчазністю, сором’язливістю. Добре запам’ятала лише Бориса – жвавого, задиристого, кучерявого любимчика жінок, відомого сільського ловеласа, частого гостя у нашому дворі, старшого років на дванадцять-тринадцять. За звичкою приставати, чіплятись до дівчат він «залицявся» й до мене:
- Давно закоханий у тебе! Хочеш бути моєю дружиною?
Розв’язна поведінка Бориса, дурнуваті запитання дуже не подобались: дивилась на нього зі здивуванням, відразою, вважаючи не сповна розуму. Намагалась не попадатись йому на очі, а коли зустрічала, неодмінно чула «жаркі компліменти»:
- Чекаю, коли ти підростеш, щоб одружитись!
Борисові жарти сердили, ображали нахабством, безкультур’ям: тоді я демонстративно відверталась, не відповідала на глузування, навіть не здоровкалась! Та у цього спокусника було стільки переможених жіночих сердець, що моє «сухе й пісне» ставлення тільки розважало його. Якось він забіг у двір і зненацька хотів обняти мене, можливо у знак примирення чи вибачення, та я не розгубилась: з усієї сили різко відштовхнула його! Від несподіваного опору Борис ледве втримався на ногах, вилаявся, але з тих пір не чіплявся, не задирав, не насміхався, тільки чемно вітався.
Той же Борис, мабуть, заразив мене велелюбністю і я почала приглядатись до струнких, красивих, ввічливих хлопців, у яких через простий одяг проглядали широкі, спортивні плечі, мускулисті руки, стрункі ноги. Траплялись унікальні екземпляри: дотепні, приємні у спілкуванні, з витонченими манерами, наче походили з давніх аристократичних родів. Від них віяло полем, зерном, сіном, скошеною травою… Вони також поглядали на мене з цікавістю, бажанням познайомитись, та вроджена скромність, цнотливість змушувала їх тільки червоніти, коли дядько Льоня представляв:
- Знайомся, козак Микола! Красень, лицар! У місті такого не зустрінеш!
До дядькових жартів я звикла, а от хлопці ніяковіли, вкривались рум’янцем, росою дрібною поту.
Жора не був представлений мені особисто, та я помітила й виділила його «з першого погляду». Чим він сподобався пояснити важко: у тому було щось містичне, загадкове! Від його постаті йшла особливо потужна енергія, сила, що притягувала, гіпнотизувала, кожна риса обличчя була ніби знайома здавна, очі заворожували, голос примушував затамовувати подих, часто битись дівоче серце!
Він одягався аж занадто скромно: невизначеного кольору штани, світла сорочка, як правило, десь пошкоджена, майже завжди босий, але його поява ставала святом, посилювала бажання бачити кожний день. Дядько Льоня мав уважне й спостережливе око художника, що помітило мою цікавість і прихильність до Жори. Якось, між іншим, він делікатно зауважив:
- Непоганий хлопець, роботящий та тобі не пара!
Вперше мені здалось, що дядько помилився: саме з Жорою було найприємніше розмовляти, мовчати, відчувати радість від його присутності! Усі дні того незабутнього року були наповнені ним, фантазії вирували й не полишали маленьку голівку вдень, часто вночі. Зі мною щось коїлось незрозуміле - засинала з думками про нього і прокидалась: де він? що робить? куди йде чи їде? прийде сьогодні чи ні?… Бачити його ставало нестерпною потребою! У такі хвилини кидала все й прямувала на вулицю, де він жив, з надією тільки побачити здалека! Інколи приходила думка: чи не хвороба це: розмовляю з ним без нього? чую хриплуватий голос, аж серце зупиняється? Домашні поглядали на мене занепокоєно...
- Що з тобою? – запитувала тітка, - ти весь час замріяна, чимось стурбована!
- Які уважні й проникливі рідні! – думала я, - нічого від них не приховаєш…
- Ні! - відповіла більше для власної упевненості й розуміла, що кажу неправду! - Усе нормально! Не хвилюйтесь! Читаю дуже цікаву книжку…
- Що читаєш? – допитувала тітка, яка поблажливо ставилась до моїх витівок, мрійливих бажань, фантазій; я завжди ділилась з нею найпотаємнішим та розповідати про Жору чомусь не хотілось. – Шкільне завдання на канікули?
- Так! - зраділа рятівній підказці, - Пушкін Олександр Сергійович, «Повести Белкина»! Не можу відірватись!
- Це про панночку-селянку, яка закохалась у сусіда, а він у неї?
Моє обличчя відчайдушно спалахнуло, тіло захололо…
- Вона все знає! - промайнуло у голові…
Прожогом кинулась у садок, де старі, розлогі яблуні стали свідками Перших душевних мук, незвіданих ще переживань через протилежну стать та несподіване розсекречення моєї таємної симпатії…
ІІ
Жора помітив або відчув мою прихильність до нього й з того часу перестав заходити до дядька. Він наче боявся мене: сила зближення почала дорівнювати силі відштовхування! Зі свого боку, не насмілювалась проявляти ініціативу і щовечора лише мріяла про зустріч…
Перед нашою хатою була оселя Жориної однокласниці Валі, до якої він приходив майже кожен день, частіше надвечір: я встановила час, коли він з’являвся, підшукала вигідну позицію для кращого спостереження за ним. Із саду, крізь зелень дерев, різнобарвний квітник, виринала довгоочікувана постать… Все у мені завмирало! Ось він пішов до хати, сараю, зник на городі… Вся увага була прикута до садиби сусідів, швидше, до кучерявої, милої голівки з арійським профілем на стрункому, хлопчачому торсі.
Валя, напевно, здогадалась про нашу взаємну симпатію, або Жора поділився новиною, бо невдовзі організувала Першу зустріч «закоханих» на своїй території. Вона попросила принести якесь мудроване кухонне приладдя, якого їй не вистачало чи вона не мала. Спочатку я не осягнула того геніального плану та, побачивши Жору, усе зрозуміла. Молодець Валя! Кмітливість - потужна річ! Після трепетних переживань, справжніх дитячих страждань таке довгоочікуване побачення!
Пізніше, коли прочитала про «змінений стан свідомості», визначила - то був саме він: знітилась, втратила здатність говорити, відчула неймовірний гуркіт серця, у голові загуло... Навкруги все зникло – дерева, будівлі, квіти! Утворився паралельний світ, де існували двоє – він і я! Слова не мали значення, вони успішно замінились поглядами, багатозначним, змістовним мовчанням, слух загострився і сприймав нечутні звуки. Усе єство перетворилось на суцільний нерв: кожний рух, подих проходив крізь міріади наелектризованих клітин, де вони оброблялись, аналізувались, оцінювались. Чуттєва здатність подвоїлись, можливо потроїлись, уловлюючи найтаємніше!
Згадалась знаменита у селі баба Соня, хата якої знаходилась у кінці нашого городу, на сусідній вулиці. До неї йшли люди з навколишніх сіл, приїздили здалеку через її унікальну властивість - бачити майбутнє! У сім’ї говорили про бабу Соню з великою повагою: бабуня розповідала, як ходила до неї «гадати» на старшого маминого брата, який напередодні війни, у 1940 році, потрапив до армії. У 1941 почалась війна, листи від дяді Вєні перестали приходити, відомостей про нього не було ніяких. Бабуня не знаходила собі місця! У перші дні війни радянські війська прискорено відступали. У серпні під Кіровоградом «гуло три дні», після чого на машинах і мотоциклах почали їхати німці, гарно одягнені, з короткими, зручними автоматами, у блискучих касках, з губними гармошками, вгодованими обличчями. Наші солдати відступали втомлені, голодні, у вигорілих, майже білих гімнастерках, незграбних кирзових чоботах чи черевиках з обмотками, при довжелезних, застарілих гвинтівках. Тих жахливих літа й осені стояли спекотні дні, коли небагато пройдеш пішки, тому військові частини йшли вночі. Засмаглі, запилені, спітнілі молоді хлопці просили попід хатами води, раділи пиріжку, окрайцю хліба, глечику молока. Місцеві жінки виносили харчі зголоднілим бійцям, підгодовували, наче власних синів.
- Може хтось подасть і моєму! Де він? Що з ним? Страшна сила німців сунула, як сарана, - згадувала бабуня.
- Пішла якось у вихідний день до сусідки Соні, вистояла кілька годин, чекаючи черги: віщунка приймала не дуже привітно, швидше суворо й грубо, та доля сина хвилювала нестерпно, не давала спати, примушувала терпіти усі випробування. Виклала перед провидицею «подарунки»: з десяток крашанок, пиріжки, сало, та Соня навіть не глянула на них! Кинула на стіл просо, ще якесь збіжжя, сердито промовила, як відрізала:
- Живий! Повернеться не скоро. Чекай! До мене більше не приходь! Забери своє сало…
Бабуня нічого не взяла, від того дня до Соні не ходила. Трохи заспокоїлась, але помітила, що сусідка з вулиці, маленька й тендітна Секлета, четверо синів якої пішли у військо, бігала «на прийом» щонеділі і Соня їй не відмовляла. Бабуня образилась на віщунку та заборону не порушила:
- Мабуть, у Секлети важливіші справи, ніж у мене!
Пізніше стало відомо: усі сини баби Секлети і діда Ілька загинули у перший же рік війни: - одна за одною приходили жахливі похоронки! Що казала їй Соня – невідомо, та приймала і заборон не виставляла.
- Лише 1944 року отримали першого листа від Вєні, згодом посилочку закордонних гостинців до Великодня, а у 1945, після Перемоги, приїхав на кілька днів у село. Радість була велика, словами не передати!
Згодом виявилось, що повернувся дядько Вєніамін чи не єдиний з тих, хто пішов з ним у армію. Більшість хлопців 1920-1923 рр. народження загинули на численних фронтах - Вічна їм пам’ять! Село втратило багато квітучої молоді: матері не діждались синів, сестри – братів, наречені – женихів…
Такою була наша сусідка Соня! Коли рідні зібрались продавати корову, а для села це неабияка подія! – провидиця знову допомогла:
- На ярмарок не водіть! До Вашого двору зайде чоловік, попросить води, спитає, чи не продаєте корову? Призначить ціну не нижче базарної. Так і продасте!
Усе збулось за вказаним сценарієм, правда, очікуваний чоловік довго не з’являвся, хоч багато людей заходили до двору, питали води, навіть вели мову про корову, але справжнього покупця не було…
- Помилилась Соня, - сумно констатував дідусь, бо сподівався отримати необхідні гроші давно.
Чи не наступного дня відбулась передбачена подія, на яку вже не сподівались!
- Соня наголошувала: чоловік має бути у брилі! – казала бабуня і дядько дійсно мав розкішний солом’яний капелюх.
- Продали корову без клопітких поїздок на ярмарок, що збирався рідко за кілька кілометрів від села. Як годиться, Соні віднесли гостинці за «пророцтво»! Вона не відмовилась, до речі, призналась, що прохачі, втративши терпець, поспіхом влаштовують справи на свій розсуд, звинувачуючи потім її у обмані.
- Усьому свій час! – підсумувала бабуня. – Таких людей нині називають екстрасенсами, серед них зустрічаються й шахраї. Соня була справжня провидиця і ми шкодували дуже за нею, коли виїхала до синів…
- Ясновидці були завжди! На округу у 15-20 кілометрів Вища сила посилала віщуна чи віщунку, порадника чи знахаря й люди тягнулись до них зі своїми болями, проблемами, негараздами. Радились з приводу одружень, залицянь, різних хвороб, пропалих безвісти родичів…
- Я хочу також допомагати, передбачати, як баба Соня! – вирвалось у мене.
- Бог обирає достойних! Цю здатність треба заслужити! То не легка праця й велика відповідальність! Люди бувають невдячними! Треба їх любити, а любов – це могутня сила! Ніхто не знає, звідки й коли вона приходить, лише відомо, що вона робить людину сильною і нещасною, додає міцності, витривалості, радості життю!
ІІІ
У ту пам’ятну зустріч з Жорою я відчула надзвичайне натхнення, бажання обняти увесь світ, безмежну енергію подолати любі перешкоди на своєму шляху! Те саме відчув, мабуть, він – обличчя світилось, очі палали! Нас підхопив вирій невідомих, шалених почуттів, де зникає час, не існує простір. Більш досвідчена Валя все зрозуміла і нишком пішла на город. Пізніше вона згадувала, як ми налякали її дивною, довготривалою мовчанкою, безглуздим, розгубленим виглядом, хоч мені здалось - промайнуло кілька секунд нашого побачення…
Жора знайшовся першим, тихо промовив:
- Такої дівчини я ще не бачив!
- Якої? – тремтячи запитала.
- Боюсь тебе! - відповів він сумно. - Хочеться кричати, волати, співати, коли ти поряд…
- Невже така страшна? – допитувалась я.
- Не страшна, а небезпечна! Спати не можу, як побачу тебе: обнімав би, тулив до свого серця, не розлучався б ніколи і дивився, дивився, як на ікону…
- Я також ходжу, як зачарована! Не знаю, що зі мною!?.. Рідні хвилюються…
- Це – любов! - прошепотів Жора. - Ти закохала мене у себе!
Я дивилась на його красиве обличчя й не розуміла, як вдалось таке зробити? Можливо, в мені відкрились здібності баби Соні?
- Ой, лишенько! – стривожено подумала. - Що робити? Чим зарадити?
- Давай дружити, як дорослі! – вилетіло з моїх вуст та по обличчю Жори зрозуміла - сказала дурницю…
- Дружби не вийде, бо я кохаю тебе по справжньому! – видихнув він. – Ти зовсім дитина і живеш у місті; я – у селі; ти – панночка, я – простий парубок, який із роботи не вилазить. Ми з тобою не пара!
Останні слова Жора сказав голосніше, майже вигукнув, ніби комусь погрожував! Вони налякали мене! Те ж саме казав дядько Льоня, якого вважали не гіршим ясновидцем за бабу Соню…
- Хіба ти не зможеш переїхати у місто? – зі сльозами на очах промовила я. – Мої батьки добрі, гостинні, зрозуміють нас…
- Ти й справді дитина! Від кохання з’являються діти!
- …
- Чому тільки вчать вас у місті – геть нічого не знаєте! Я вже кілька разів водив корову до бика й знаю наслідки фізичного зближення...
- При чому тут корова?
- А при тому, що любитись нам не можна!
- Ми не будемо любитись, як дорослі!
- Це неможливо – Природу не обманеш!
Я нічого не знала про могутність Природи й не знайшлась, що відповісти досвідченому Жорі. А він мрійливо додав:
- Хіба можна контролювати себе у коханні? От побачив тебе й забув, чому прийшов до Валі? Що мати наказала? Не можу відірватись від тебе…
- Не тримаю тебе! – образилась я.
- При чому «тримаєш - не тримаєш»! Тягне до тебе сила, що сильніша за мене - вона і є любов!
- А чому не кохання? Звучить краще, мелодійніше!
- Яка, до біса, різниця! Нам не можна бачитись, бо я - чоловік, а ти …
- Хто я?
- Ти – дівчинка! Гарна, спокуслива, мила! Бережись чоловіків, вони домагатимуться тебе! Не всі бажатимуть тобі добра, щасливої жіночої долі, бо переслідуватимуть власні цілі… Не кохатимуть, як я…
- Як Борис?!
- Не він один! Ненаситних, безсовісних гульвіс повно! Вони руйнують жіночі долі, життя, здоров’я! Так трапилось із моєю сестрою…
- Що трапилось?
- Влаштую тобі лікбез – ліквідацію безграмотності!
Валя давно гукала Жору й він, нарешті, ніби отямився – перервав нашу божевільну розмову, де все було новим, незрозумілим, дивним. Він лагідно подивився… і його внутрішній вогонь ніби обпалив: серце зовсім завмерло, дихання пропало! Жора похапцем притис мене до себе – відчула ніжний, чаруючий запах чоловічого міцного тіла! Нічого не хотілось – тільки дихати ним, кудись разом летіти, співати… Та він різко відштовхнув мене, я ледве утрималась на ногах, і хутко побіг до Валі. Босі, засмаглі, звичні до землі ноги несли його швидко, впевнено, а мені здалось – то щастя тікає від мене! Я плакала…
Валя махала рукою й щось кричала – чула її, але не хотіла чути, бачити! Кинулась до рятівної хати. На щастя, дома нікого не було… Зачинилась у своїй затишній кімнаті й довго, смачно обливалась слізьми, поки не виплакала те, що пекло у дівочих грудях…
ІУ
Деякий час ми з Жорою не бачились; то була бажана, необхідна перерва для переосмислення сказаного, відчутого уперше в житті. Дивувалась сама собі - та бачити його не хотіла! Випадок звів нас знову: моя хрещена, тьотя Оля, запросила у гості. В просторій, прохолодній кімнаті, обставленій простими сільськими меблями – масивним сундуком, ліжком з цілою горою подушок, кожна розміром з перину, ковдрами, домотканими килимами, ми сиділи за круглим столом. Тьотя Оля напекла смачних, запашних пиріжків! Іноді вона робила їх стільки, що вистачило б на все село! Начинки були різні й кілька варіантів я вже скуштувала, як раптом у двері постукали.
- Хтось також закортів пиріжка! – хрещена підхопилась і, витерши руки об фартух, пішла відчиняти.
Двері ніколи не зачинялись удень та цього разу тітка вирішила «дегустувати» пиріжечки довгенько, спокійно, послухати мої розповіді про місто, сусідів по комунальній квартирі, наші переїзди з місця на місце… У сінях загомоніли й нарешті у кімнату зайшов прибулець. Я трохи не впала зі стільця від несподіванки – на порозі стояв Жора! Він приніс тітці гроші, що та позичала його мамі. Погляди наші зустрілись: у них одночасно були радість і острах!
Тітка запросила Жору до столу й він боязко, непевно присів на краєчок стільця. Раптом щось підхопило мене: різко встала і стілець за мною вдарив об підлогу! Якби тітка того не помітила може все обійшлося, та вона негайно прокоментувала мою незграбність, від чого остання зросла: намагаючись пригостити Жору зачепила дбайливо розкладені тітчині витвори й вони посипались на долівку! В кімнаті запала гнітюча тиша, як перед грозою. Тітка підвелась від здивування, стрімкого перебігу подій... Жора кинувся піднімати пиріжки, ніби сам був у тому винен, й зачепив скатертину. Блюдо гепнуло на підлогу з гуркотом й розлетілось на кілька шматків поряд із розсипаними пиріжками.
Тьотя Оля отямилась перша:
- Наче не пили, а всі п’яні!
Жора стояв блідий і винувато посміхався.
- Я віддав Вам гроші? – дивакувато запитав він хрещену.
- Ти наче з глузду з’їхав, як побачив Тетяну! – розійшлась тьотя Оля, часом гостра й вправна на язик.
- Так, дурію, коли бачу її!.. Тільки Ви нікому про це не кажіть! - спокійніше промовив Жора.
Мороз почав підніматись по спині і я подумала:
- Не тільки наше, а й сусідні села знатимуть все! І понесло ж мене на кляті пироги!
- Слухай! – не вгавала тітка, - ти - красивий парубок, моя хрещениця - гарна й розумна дівчина, заручимо Вас наступного року… Ні! Через рік! Тобі сім чи вісім років? – звернулась вона до мене й, не отримавши відповіді, повела далі:
- Мої батьки одружились у чотирнадцять років і ніколи про те не шкодували, а заручились у одинадцять чи дванадцять!
- Нині інші часи, тьотю, - стримував її запал Жора, - тоді хазяйнували, ніяких наук не знали; тепер усі хочуть бути вченими: школа обов’язкова, далі – технікум чи інститут. У мене батька немає, а її тато офіцер! Хіба він захоче, щоб зять був неуком? У мене на руках сестри, хвора мати! Куди мені до навчання? Візьму за дружину якусь із місцевих дівчат – просту, роботящу, хай не красуню… Куди Вашій Тані до корів, свиней, гусей?! Подивіться на її руки – вона відра води не підніме! Село – то важка праця! Але подобається мені Ваша хрещениця дуже – це правда!
Тітка присіла широким своїм юзом на кінчик стільця і трохи не впала з нього:
- Оце діла! Оце події! То у Вас справжня любов? Я ж не знала!
- Що тут знати? Красива, як королева одягнена, у неї півсела хлопців закохані, бояться не тільки казати, думати про неї! А Ви, тьотю, нічого не помічаєте!
- На язик ти справний! Може я хочу допомогти тобі заручити Таню?!
- Не треба! Я й так бачу – вона ніколи не буде моєю! У нас життєві шляхи різні! Вона подобається мені, можливо я – їй, але разом нам не бути!
- Дай їй хоч слово сказати! - тітка намагалась зупинити Жору.
- Що казати? Вона ще дитина! Вийде заміж не раніше двадцяти років! Навчатиметься, працюватиме у місті, а я туди не хочу – не люблю метушню, галас, брехню! Для мене село наймиліше – зелене, тихе, звичне! Пам’ятатиму Вашу хрещеницю довго, може й завжди, милуватимусь нею у думках…
Почулось схлипування: м’якосердна, добра моя тітонька Оля витерла сльозу:
- За це я люблю тебе, Жоро! Дай Боже тобі щастя, таких же щирих і вірних друзів, а кохання наздожене тебе, будь певен!
- Знаю і бачу свою наречену! Міг би приймати людей, як баба Соня! У селі усі чоловіки – віщуни, а жінки – відьми! Бо живемо у казці, самі - казкарі! От тільки б не прискорювалось життя до нестями, не робили усіх пролетарями!
- Не знала, що ти такий тямущий! Приходь частіше у гості! Передати гостинець матері? Ось я їй пиріжечків свіжих! – заходилась збирати торбинку тьотя Оля.
- Ні, ні! У нас своїх повно! А от Танюшу хотів би провести додому, якщо дозволите! – підвівся Жора.
- Дозволяю, навіть рада, що у неї такий провожатий і шанувальник. Ідіть з Богом! – благословила нас хрещена.
V
Ми з Жорою пішли від тітчиної до моєї хати найдовшою дорогою. Розмовляли про все на світі, подробиць згадати не можу та пам’ятаю - було пречудово! Теми приходили невимушено, розгортались спокійно, як згасав день: тихий, теплий, замріяний. По дорозі ніхто не зустрічався, наче у світі ми були удвох! Сонце привітно світило, ніжно гріло, затінки вітали легкою прохолодою, чудернацькими візерунками на траві, одязі, обличчі. Стурбований вітерець долітав вряди-годи й лагідно торкався рук, ніг і знов спішив кудись далеко, ніби бажаючи встигнути намилуватись усіма закоханими. А було їх завжди на Україні безліч, бо сама Природа випромінювала кохання, вражаючи «цією хворобою» усе навкруги!
Йшли поза затишним селом, оточеним з усіх боків полями, наповненими врожаєм, у океані пахощів різнотрав’я, веселих акацій, кленів, яворів, стиглих яблук, груш, слив. Стіна кукурудзи, соняшників прикривала нас з Півночі, розгортаючи горизонт на Південь, де за широкими степами ховались більші села, містечка, великі міста. Жора мріяв про подорожі до Києва, Дніпропетровська, Харкова, Одеси і я запросила його до рідного міста, та раптом він наче отямився:
- Як я представлюсь твоїм батькам, особливо татові? Мама у тебе дуже симпатична, приємна, проста жінка, а батька не знаю!
- Батько, також, добрий, привітний, любить гостей, - заспокоїла Жору.
- Не у тому справа! Я скажу йому: «Мені подобається Ваша донька»!?
- Нічого не кажи, або: «Приїхав побачити місто, познайомитись з музеями, пам’ятниками»…
- Думаю, він людина розумна, здогадається, вижене мене й правильно зробить!
- Не кажи дурниць! Він не здатен на таке! Тим більше, його майже не буває дома, весь час на роботі! Мама тебе знає, вона слова не скаже, буде тільки рада прийняти у нашій маленькій кімнаті! Кухня, правда, загальна. Уявляєш, як весело на свята! Усі столи шикують у один ряд, накривають тим, що у кого є, веселощі гудуть до ранку! Нам, дітям, вони не заважають, у нас свої справи: гуляємо у піжмурки, загадки-відгадки, влаштовуємо театр. Ставимо цікаві спектаклі! Лопнеш зі сміху! Тобі сподобається!
Жора не спішив обіцяти, бо мав характер справжнього сільського жителя з легендарною скромністю, здатністю витримувати любі труднощі, задовольнятись найпростішим, боячись стати тягарем чи потіснити когось у зручностях. Мої запевнення, що нічого жахливого за тиждень не трапиться, він нікому не заважатиме, його не переконали.
- Не звик набридати, бути нахлібником! Хай іншим разом…, - відмахнувся він.
Тепле, чарівне літо, благословенна надвечірня година, плече дорогого друга змусили нас замовкнути разом і у цьому трепетному мовчанні творилось найважливіше: кожен думав про майбутнє, що мало об’єднати, скріпити, розвинути дружбу для гармонії почуттів. Вони тільки розростались, міцніли, огортали нас прозорою щаллю ніжності, турботи, довіри. Хотілось йти довго, довго, слухати, милуватись Божественною Природою, не порушувати її величі, тиші, вічності й сподіватись, мріяти!..
Дехто полюбляє й намагається усе вербалізувати, робити спішні висновки, що за годину-дві змінюються на протилежні. Взагалі, слова завжди далекі від істини! Вони є хронічною хворобою самовпевнених, говірких балакунів, до яких не причетні більшість мовчазних, практичних селян, які вважають: тиша може сказати більше від усяких слів…
Кілька разів ми проходили повз мою хату, доходили до краю села й повертались; знову минали затишний, біленький будиночок й діставались вкотре іншого кінця села. Нарешті, зовсім стемніло, небо рясно вкрилось мерехтливими зорями, наче їх засвітили для посилення принад ночі, її таємничості, коли двоє почуваються комфортно, вільно, спокійно, зливаючись з оточуючим. Глибока тиша нагадувала: пора до хати, рідні хвилюються, чекають! І ось ми одночасно зупинились… Жора стис мою руку у своїй, гарячій, міцній, ледь чутно промовив:
- Так хочеться поцілувати тебе…
Обличчя моє запалало, кров ударила у скроні. Безтямно висмикнула руку й кинулась до двору. Пробігла кілька кроків, зупинилась, різко повернулась і побачила одинокий, рідний силует, що стояв, як пам’ятник, нашій дивній дружбі чи новонародженій, тендітній, трепетній дитячій любові. Туга за нею вибухнула в мені, наче бомба, розлилась незнаними ще потоками, струмами, флюїдами! Тіло під їх дією рішуче подалось назад… Підбігла до Жори й незграбно, кудись у скроню, поцілувала… Незчулась, як опинилась біля хатніх дверей, щільно зачинила їх за собою, ніби боячись, що він наздожене чи погукає назад! Серце гупало й виривалось із грудей, калатало, як святковий дзвін… З кімнати долинули неясні звуки й притишений тітчин голос запитав:
- Хто там?
- Це я! - прошепотіла, тремтячи усім тілом.
Нишком роздяглась. Спати не хотілось. Марилось продовження нашої зустрічі: лагідні обійми, ласкаві дотики рук, хвилюючі пахощі тіла…
- Боже, як радісно і страшно! – спливало у мозку. - Невже любов така солодка, чаруюча, магічна!? Чому не дозволила поцілувати себе? З ким порадитись? Як бути?
- Ні, то занадто! Він ще поцілує! Тепер є про що мріяти! Але для чого ці муки, страждання?! Боже, зроби так, щоб ми зустрілись завтра! Прошу тебе, завтра, завтра!.. Помру, як не побачу…
Ранок зазирнув у вікно несподівано й весело. У дворі все кукурікало, квоктало, співало, чулись жіночі голоси: прийшла тьотя Оля й щось розповідала бабуні і тьоті Паші.
- Невже про мене й Жору? – підхопилась з постелі, дослухалась голосів:
- Ні! Слава Богу, про інше!.. Де Жора?.. Що робить сьогодні?.. Думатиму про нього цілісінький день!..
VI
Улітку день збігає швидко: не встигнеш оглянутись – неділя. Подруга запросила у кіно до Комуни, сусіднього села. До клубу кілометрів зо три, за звичай, йдемо гуртом; по одинці не так весело та й повертатись вночі назад страшно. Обіцяють цікавий фільм, дві серії, початок о десятій вечора, а скінчиться далеко за північ.
- Чи прийде Жора? Хотілось піти разом у кіно, та для нього то велика розкіш: як завжди, працює, або має купу невідкладних домашніх справ! Постійно зайнятий… Краще його забути! Та чи вдасться?!
Компанія зібралась велика: я, сусідка Вєра, її брат, Люся, моя подруга з нашої вулиці, її сестра, товаришка сестри, словом, цілий загін. Вийшли завчасно, бо похід у кіно був своєрідним ритуалом: заходили один за одним, чекали, відпрошували у батьків, умовляли незгодних, шуткували з приводу їх «обтяженості» домашньою роботою, агітували новеньких. Нарешті вирушили… І почалось… Сміх, пісні, анекдоти, глузування, розповіді про сільські знамениті події, новини! Група збільшувалась по ходу, вбираючи молодь з інших куточків села. Старші йшли парами, обганяли або відставали від нашого галасливого дитячого гурту… Жори не було! Це зовсім не сприяло веселому настрою:
- Усе село йде у Комуну, а його не видно! Що можна робити у таку пізню годину?
Оточення починало дратувати, згадка про фільм не додавала радості.
- Дівчата сьогодні якісь дивні! Увага прикута лише до Люсі! Вєра взагалі не дивиться у мій бік, хоч ми не бачились цілісінький день! Чого я пішла з ними й навіщо здався мені той фільм?
Разом з тим, ставало соромно за себе: посилювалось «внутрішнє бурчання», що «тягнуло на стару бабцю чи свекруху» - так часто шуткували у селі. Свята у душі не було, його міг створити тільки Жора! Але він не з’являвся!
Перша частина фільму скінчилась, об’явили перерву на 15-20 хвилин. Механіки не впорались у встановлений термін з роботою і гуляти прийшлось ще стільки ж часу. Знову зайняли місця у залі, дехто пішов додому чи гуляти у більш цікаве місце. Нарешті, вимкнули світло й фільм «побіг» далі з деякими пропусками, оскільки «партачі» не все полагодили, сподіваючись на удачу, що покинула сьогодні не тільки мене...
За кілька хвилин усе скінчилось: і фільм, і світло! Глядачі голосно й наполегливо запротестували, особливо відзначались майстри свисту – виводили дзвінкі солов’їні трелі! – а ті, хто не мав такого таланту, гупали ногами. Хтось увімкнув ліхтарик, інші запалили сірники, дівчата весело сміялись на образливі гасла щодо механіків, хлопці знову пішли на вимушений перекур. Вільних місць побільшало, біля мене було порожньо. Подруги, наче змовились, кудись розбрелись. Повертатись додому самій не хотілось, можна було й заблукати у суцільній темряві.
- Чекатиму кінця цьому бедламу! - сумно подумала, намагаючись себе підбадьорити.
У цей момент хтось узяв мене за руку, стис її до болю й так же різко відпустив. Перш ніж побачити щось у мороці відчула знайомий до болю запах.
- Жора! – блискавкою майнуло у голові.
Сидіння поряд стукнуло, мої руки знову стисли цупкі, наполегливі пальці, у яких було стільки енергії, сили, ніжності! Мене пронизав холод, потім жар, захотілось крикнути, обняти його, відчути усім тілом, вибігти з душної зали на свіже повітря!.. Жора обійняв мене, його обличчя було зовсім близько, чулось переривчасте дихання, що передавалось мені. Здалось, ми провалюємось у небуття, летимо у безмежний простір… Раптом зала голосно загула - увімкнули світло! Та ми і такі, як ми, не зраділи…
- Фільм, давай фільм!!! – закричали звідусіль.
Жора неохоче відірвався від мене, ніби від заборонної зони, яку переступив випадково, не бажаючи того, з острахом, що хтось побачить і зробить зауваження. В мені все закам’яніло, та світло згасло знову й повторились запаморочливі рухи, що стали ще сміливіші. Фільм не цікавив, голова йшла обертом, дихати не було чим, відчула наближення втрати свідомості… Різко встала, пішла до виходу, на свіже повітря…
Надворі опинилась одна, Жори поряд не було. Обурення, сором, образа охопили мене! Не знала, що робити, як бути?! Йти додому – боязко, повертатись до зали – не дозволяла гордість!
- Піду світ за очі! – згадались чиїсь слова й сміливе рішення заволоділо мною невідворотно.
На щастя, з’явився місяць, вулицею гуляли пари, які вказали дорогу до Новоолександрівки. Пішла швидким, спортивним кроком, на душі стало легко, спокійно:
- Хай не думає, що він єдиний у світі! - почала рефлексувати, - Обійдусь без поводирів! Он як місячно й усе видно!
Та моєї хоробрості вистачило ненадовго: за спиною почулись жваві кроки, що наближались. Прискорила ходу, потім побігла. Серце калатало не на жарт! Дихала, як учив батько – глибоко, часто, рівно. Не вгледіла, коли з’явились перші дерева колгоспного саду, городи наших сусідів. Аж ось рідна домівка! Чужих кроків не чутно і я пішла швидкою ходою, вирівнюючи дихання та втрачаючи останній страх. Тихо, безлюдно у змореному селі! Дійшла до нашого садочка, осміліла, озирнулась…
Кроків за п’ятдесят видніла постать Жори! Він помітив, що я зупинилась, почав гукати:
- Стій же, стій, коза довгонога!
- Що він собі дозволяє?! – знову образилась й різко повернула до городу.
Віття било по обличчю, ноги провалювались у несподівані ямки, гілки чіпляли за плаття, але, сповнена помсти й гордощів, я продиралась через перешкоди. Кукурудза виявилась гострою, як ніж!
- Яка вона сердита уночі! - майнуло, - чого б то так різатись?!
Зупинилась, коли зрозуміла, що мене не видно з дороги, та знайома постать маячила біля моєї хати, помітно шкутильгаючи.
- Що з ним?! – перелякано подумала й за хвилину образа щезла. – Що я наробила? – простогнала уголос. – Дурепа!
Від злості втратила пильність, зачепилась за городину, несподівано впала та приземлилась м’яко, не боляче.
- Так тобі й треба! – вилаяла себе подумки й знайомою стежкою дійшла до ганку.
Жора чекав мене біля нього.
- Тренуєшся з бігу? – прошипів він. – Ще й глуха на обидва вуха…
- А ти не здатен провести мене додому! – майже крикнула йому у вухо.
Він помовчав і глухо додав:
- Я так хотів тебе бачити!.. Не ганьби чудовий вечір!
Несподівано рипнули двері, на порозі з’явився дядько Льоня:
- Думав, злодії у двір заблукали. Трохи не потяг Вас коцюбою! – як завжди насмішкувато й хитрувато повідомив родич. – Пора спати, а тобі, Жоро, поготів, треба бачити третій сон. Завтра вранці бути на роботі, як штик! Спробуй мені запізнись, чи не вийди!
Дядько пішов «до вітру», а ми, приголомшені, стояли й трохи не плакали. Побачення не часто випадали на нашу долю! Трапилась оказія, але склалось все невдало й проти нас! Один місяць розумів наш настрій – сховався на мить! – і в цю секунду Жора поцілував мене...
Здалось - засвітило Сонце!.. Кроки дядька наближались, треба було йти до хати. Щоки палали, Жорина тремтяча рука тримала мою.
- До завтра! – промовила, не дивлячись на нього.
Дядько взяв за руку, завів мене у кімнату. Сон довго не приходив, Жорин поцілунок пашів і розквітав на обличчі, потім снився…
- Він правий – це любов! – солодко марилось та дуже хотілось, щоб завтра було вже сьогодні…
VII
Так сталось – ми не побачились ні завтра, ні протягом наступного року! Я приїхала у село зовсім дорослою, ще гарнішою, ще прудкішою, як здавалось. Батько турбувався про мою фізичну підготовку, не примушував, а нагадував про зарядку, кроси, заняття спортом. І я тренувалась із задоволенням: ходила до баскетбольної і легкоатлетичної секцій, мала непогані успіхи на змаганнях: виступала за збірну школи, міста, отримувала нагороди, грамоти, виконувала один за одним дорослі розряди. Мене запросили до спортивної школи: розривалась між уроками, заняттями у секціях, музичній школі (мама наполягала лише на останній!). Перегнала зростом усіх у своєму й паралельному класах, була чи не найвища у школі! Коли приїхала у село подруги, знайомі, родичі не впізнали:
- Нічого собі, вимахала! Як же Жора? Він нижчий за тебе на цілу голову!
Йому, звичайно, передали про мою появу, «гігантський» зріст, додали, як водиться, епітетів... Жора не з’являвся, де була я, не передавав привітів, не шукав побачень. З часу нашої останньої зустрічі багато змінилось у селі, моєму житті: нові подруги, кавалери, змагання, поїздки, веселі подорожі, та гострого щему, кришталевого биття серця не було! Мучилась, нудьгувала за Жорою, та гордість брала своє:
- У нього хтось є! Забув і не згадує!
А що згадувати? Кілька зустрічей, несподіваних, випадкових зіткнень! Дитячі бурхливі емоції, запаморочення, сльози… Дехто переживає таке «щастя» десятки разів! І лише добра моя хрещена, тітонька Оля, зустрівши наодинці, передала слова Жори: «Вона не для мене – казав давно…»
Нові враження, знайомства, друзі закрутили так, що про Жору не було коли й думати... Тільки йдучи дорогою до хрещеної, де колись ми йшли з ним разом, мимоволі зупинялась і намагалась стримати стук серця, незабутні враження Першої неземної радості, блаженства, подарованих Першою закоханістю… Вона - безцінний Дар, що посилається Вищою силою! На жаль, не кожен переживає його як свято… І все ж, диво існує! Воно приходить, може й не раз… От тільки вкарбовується назавжди Перше кохання - Єдине, Неповторне у житті!