«З тих пір, як я побачила тебе, я бажала тобі тільки радості. Тільки щастя. Так буде й надалі. До тих пір, поки дихаю. Якби ти образив мене зараз, я б перестала вірити в людей. Знову купила б квиток у темряву і вже не поверталася б. Тільки я знаю, що ти цього не робитимеш. Я зустрічала ангелів двічі. Один хотів допомогти мені підвестися, коли я впала в багнюку біля школи. Ти допоміг мені підвестися, коли я збиралася померти. Колись давно кожного дня я йшла не до людей, а від людей. Я просто дзеркалила їх, і відображенні ті були непривабливими. Боюсь, що такими вони й лишилися. Дивно, я б ніколи не здогадалася про свою «потворність», якби мене постійно про неї не сповіщали. Варто бути злою, щоб врятувати своє життя? Я хотіла жити і була непереможною. Тепер шкоду можу собі зробити тільки я...і ти, а оскільки ти цього не робитимеш, то лишаюсь я. Зло – єдине, на що ти не здатний. Все інше, я впевнена, ти можеш.
У дні «втеч» відчайдушно хотілося, щоб хтось пішов за мною. Хоч один раз. Пішов і сказав: «Я так не думаю. Не думаю, як вони». Мені більше нічого не було потрібно. Та жоден не пішов. І тоді я подумала, що нічого немає: ні любові, ні співчуття, ні людяності, ні щирості, ні правди, ні дружби – все несправжнє! Їжа гидка на смак, небо розірване ракетами, земля холодна, а її істоти – викидні, які дивом вижили. Все хороше лишилося в книжках, які написали мерці. І я мрець з фільму жахів про живих мерців.
Коли всі переможені, бажання БУТИ зникає... Та в мене ніколи не виникало думки про суїцид (смерть від серцевого нападу/безсоння/психозу/туги – все було цілком реальним, все мене влаштовувало, але тільки не самогубство!). Я молода, але моя душа дуже стара і я не маю наміру ризикувати нею. Можливо, колись вона належала жінці, яка витирала обличчя Христу, що йшов на Голгофу. Можливо, поруч з ними пробігав худий бездомний собака – носій моєї душі. Я була серед птахів на ноєвому ковчегу і надалі я буду. Єдине, чого б не хотілося, залишитись тут самій. Втім, навіть це для мене зараз не головне. Я абсолютно впевнена, що прожила стільки років лише заради зустрічі з тобою. Ти подарував мені надію, новий яскравий світ хороших людей і дещо, що я не можу ні з чим порівняти. Я рада, що не помилилася щодо тебе. Ти – прекрасна людина, а в мене, відповідно, бездоганний смак. Всіх інших я порівнювала з тобою, знаючи, що вони не витримають конкуренції. Найбільше в світі я боюся, не маючи, втратити тебе. Найбільше, чого я хочу, щоб у тебе все було добре...
З тих пір, як побачила, бажала тільки радості. Тільки щастя».
- Ви показували її повідомлення рідним?
- Так. Вони не знають, до кого вона зверталася.
- Серйозно?
- Так.
- Що ж, і таке буває. Вони захотіли щось відповісти?
- Просто передати, що люблять її. А той, до кого вона зверталася?
- Ми не зобов’язані всіх розшукувати. В нас багато важких пацієнтів.
- Хоч би ім’я назвала? Може запитати?
- Ще одне втручання може її вбити, а ми не вбиваємо. Може бути тільки два повідомлення: одне – з її світу, інше – з нашого.
- Скільки їй лишилося?
- Куля сильно пошкодила мозок, а він все ще продовжує функціонувати. Це диво. Тож, ми можемо тільки здогадуватися... Вона впевнена, що живе як і раніше.
- Хіба це життя?
- Ні. Та принаймні тепер всі вони йдуть заспокоєними, сказавши останнє слово і отримавши підтримку близьких.
- А якщо коли-небудь ніхто з родичів не прийде?
- Вони, як правило, кажуть одне й те саме: що люблять. Ці слова й будемо «транслювати». Ви вже просканували вчорашнього важкого?
- Він в комі, але хоче відчути дотик руки своєї дружини.
- Ви всі думки витягли? Може він запам’ятав номер тієї машини?
- Його цікавить тільки дружина.
- То нехай вона прийде та скаже йому все, що хоче. Про кожну нову «трансляцію» мене сповіщати. Уважно читайте повідомлення. Вони можуть стати важливими доказами.
- Я зрозумів.
- Вчора біля адміністративних будівель знову стріляли. Попереду важкий день.