«Я хочу додому» - ця думка все частіше мене навіщає. На роботі, на вулицях великого галасливого міста, в транспорті, в крамницях, кінотеатрах, галереях, музеях, клубах, ресторанах, закладах швидкого харчування... Навіть там, де я мешкаю. Стоячи в душі, я хочу додому, над тарілкою супу я мрію тільки про дім, засинаючи, я бажаю собі прокинутися вдома. І це триває стільки, скільки я себе пам’ятаю. Я не плаксій, не депресивне створіння і не ледащо. Я цілком успішна людина, працюю в банку, маю справу з цінними паперами, часто подорожую. Таких називають «яппі». В мене є все, про що мріють зациклені на матеріальному. Немає тільки одного. Відчуття, що я знаходжуся там, де повинен бути. На пошуки домівки я витратив купу грошей та часу, але марно. Батьки, помираючи, заповідали мені своє житло та маленький будиночок в горах, про який раніше нічого не казали. Прибувши туди, я відчув сильну енергетику і близькість чогось дуже рідного. Серед снігів мені стало спекотно. Біла ковдра за вікном раптом перетворилася на жовтий пісок. Раніше дерев’яна хатинка теж виявилася піщаною і її почав розвіювати гарячий пустельний вітер. Все. Я знайшов себе вранці на підлозі гірського будиночку схожим на бурульку. І більше жодної зачіпки окрім цього видіння.
Зараз я вас відволіку. Малим я любив залазити на таткову полицю з книгами і там шарудіти. Якось мені трапилося одне оповідання про хлопця, який був впевнений, що живе не в тому часі. Він марив палацами і принцесами, погулянками верхи і лицарськими турнірами. Хлопець казав собі, що вийшла помилка, що його місце там, а не в жахливому майбутньому, де і роботи нормальної не можна знайти. Потім приходять до нього агенти по усім цим часовим та просторовим справам і кажуть, що герой все ж таки не помилявся. Дійсно дещо наплутали і сердечно за це вибачаються. Його, натхненного, переносять до замків та принцес, лицарів та коней, і одразу дають в руки відро та лопату. Зі смердючої конюшні виходить мужик, дякує агентам і звертається до героя: «Біля коней я вже прибрав, так що в тебе сьогодні небагато завдань. Іди та розкидай гній під трояндами».
Треба думати, хлопець був розчарований. Але тільки не я. Казку він собі вимріяв. Мені ж не страшно працювати лопатою. Я не бажаю легкої долі. Я просто хочу додому. Знаю, що у хатинці в горах схована таємниця, яку я повинен розкрити. Там є щось, що допомагає пригадати мені моє коріння.
Я взяв відпустку та вирішив пожити кілька тижнів серед снігів: тихо й усамітнено. На третю ніч мене стали навідувати сновидіння. За мною приходила пустеля. Простягала до мене руки з піску. Заколисувала. Розповідала казки про величні піщані міста мовою, якої я раніше не чув, але завжди знав. Наді мною було ніжно-рожеве небо, а на ньому кілька білих сонць. Через тиждень я вже лежав на піску. Мені не заважали ані одяг, ані думки про роботу чи що-небудь інше. Я прагнув розчинитися в гарячому жовтому морі, але сон скінчився. Їжа в мене теж скінчувалася, дрова немов танули, а мороз тільки сильнішав. Почалася хуртовина. Та я не міг відірватися від сновидінь, які вели мене в таке прекрасне місце. Ще через тиждень я зрозумів, чому саме цей будиночок є своєрідним провідником до давно забутого минулого. Мені наснилося як дві істоти (я не бачив їхніх облич) несли мене крізь морок. Вони поспішали, схвильовано повторювали, що врятують мене, чого б їм це не коштувало. Вони раптом опинились у маленькій хатинці і поклали мене на щось м’яке. Це було ліжко. В горах відпочивала пара. Коли чоловік та жінка повернулися з прогулянки, то знайшли в будинку мене. Я верещав, бо дуже зголоднів.
Я прокинувся з диким відчуттям голоду. В мене майже нічого не залишилося. Тільки кава, плитка шоколаду і дві сигарети. Якось дожив до вечора, загорнувся в три ковдри і заснув з думкою, що в мене вже скінчилася відпустка.
Ви думаєте, що я скоріш за все замерзну, що світ сновидінь більше не відпустить мене, що я божевільний. Але це єдиний спосіб потрапити туди, куди я так нестримно прагну. Якби ви мали мрію, ви б мене зрозуміли. Ви маєте? Чудово! Я лежу серед пустелі і дивлюся на ніжно-рожеве небо з трьома сонцями. Відчуваю чийсь погляд. Смарагдові очі. Багато золотавого кольору. Дивлюся на себе. Я й сам золотавий. Моя луска виблискує і грає під палючими променями. В мене по три пальці на руках та ногах (чи називати їх лапами?) Я можу ходити і плазувати, на моєму хребті гострий костяний гребінь, волосся на тілі взагалі немає. Захоплений собою справжнім, щасливий, що позбувся старої оболонки, знову дивлюся у великі смарагдові очі, в яких віддзеркалюємося і я, і безкінечна пустеля, і ця неймовірна планета. Мама. Я повернувся. Я вдома.
ЦЕ ДІМ.