«Чи вистачить волі журбі твоїй
З ангельської сурми гриміти –
Страшного суду віщунки, мелодію бурі…»
(Р. М. Рільке)
Віщуни.
Вони не шепочуть,
Не приносять свою вістку таємно
Від серця до серця,
Не ховають свою офіру
На вершині свого духу,
Вони кричать голосом грому,
Звуками, що тремтіти змушують
Навіть дуби віковічні,
Не те що осики,
Кілками з яких звикли
Пробивати чорні серця упирів
Люди, що літати над лісом
Вміють.
Віщуни говорять
Голосом бурі,
Що валить віковічні смереки,
А не те що трухляві липи,
Що бачили, як були молодими
Сини Ярослава (того, що Осмомисла)
І горді мури давнього Галича.
Але віщунів все одно
Ніхто не чує
Ніхто…