Ця жінка, що приходить з першим п’янким духом
згасаючих трав, по сліпучому блиску павутин,
ця жінка, що чарує тебе своїми загадковими
блакитно-смарагдовими очима, ця жінка
виймає твоє серце своїми нежданими смутками,
плачами дощів, то тихих, наче приручених,
то холодних та безжалісних, що навіть ніч
раптом здається чорним смолистим проваллям
із якого немає вороття, ця жінка,
мінлива і непередбачувана, раз по раз
перефарбовує своє волосся, стаючи то
вогняно-рудою шатенкою, феєю Морганою,
то блондинкою, кольору світло-скляних променів,
ця жінка кінець кінцем з’явилася перед тобою
зовсім оголеною, настільки, що нагота її
пронизала тебе всього, жалем, болем
невимовним бажанням захистити, любити до нестями,
ця жінка, одного ранку, так і пішла нерозгаданою,
залишивши за собою тільки білий безмежний
простір тихих снігів.
Ти так і не взнав її справжнє ім’я.
Люди кажуть, що то була Осінь.