Нарис
Припікало квітневе сонечко. Біля під’їзду житлового хмарочоса сидів на лавці старий, опершись обома руками на костур перед собою. Очі його були спрямовані в самого себе, і, по всьому, старечі думки охопили сивочолу людину. Мимо нього шмигали туди-сюди мешканці будинку, і раз у раз бабахали вхідні металеві двері.
– Що, Петровичу, на сонечку грієтесь? Щось вас давненько не видно було, – почулось йому поруч. То зверталась до нього літня жінка з сьомого поверху, що вивела на прогулянку свого патлатого песика. Він почув, що вона йому казала, та вже за звичкою перепитав, приставляючи долоню до вуха:
– Га?
– Щось, кажу, вас давно не видно було. Мабуть, з осені, – гучніше мовила жінка.
– Так-так… З осені. З жовтня… минулого року, – проказав Петрович, важко зітхаючи, й додав, криво осміхаючись: – Так що, з Новим роком, жіночко!
– Авжеж, з Новим, виходить, роком, – теж осміхаючись, сказала жінка й спитала: – А як здоров’ячко? Змарніли ви, бачу, дуже.
– Та де там не змарнієш… півроку світу Божого, можна сказати, не бачив. Все – то мороз, то завірюха, носа на вулицю не висунеш, – стиха мовив старий, стиснувши колінами костур і позираючи на вікно на першому поверсі. У вікні показалась жіноча фізія, і через якусь хвилину відчинилися й бабахнули металеві двері. З під’їзду швидко вийшла висока, кістлява жінка й одразу підступила до Петровича.
– Що це ви кепку зняли? Ще погано стане на сонці. Ходімо вже додому, – сказала жінка, беручи Петровича за лікоть. Той, знову зітхнувши і важко спираючись на костур, поволі підвівся й пошкутильгав до дверей.
Жінка з песиком всілася на лавці й гукнула свого улюбленця:
– Тобику, Тобику!
Тобик підбіг до лавки, стрибонув і сів поруч своєї хазяйки, часто дихаючи й висолопивши язика. Бабахнули двері, з під’їзду вийшла ще якась жінка й, привітавшись, присіла рядом з собакою.
– Ну, що, Тобичку, жаркенько стає? – сказала вона й погладила песика. Потім, трохи помовчавши, звернулась до хазяйки собаки:
– Повела Марина-лікарка свого діда додому. Бачила?
– Та бачила. Тільки-но сидів отутечки. Скаржився, що через негоду від самого жовтня місяця на вулиці не був.
– А звідки він у них з’явився, не знаєш? Я спочатку гадала, що то родич якийсь їхній, а потім чую, кажуть, дід зовсім чужа їм людина.
– Та про це в нашому під’їзді всі знають. Крім, мабуть, тебе… Марина як лікар-терапевт бува відвідує хворих у нашому мікрорайоні. То й надибала вона оцього дідка, який якось прихворнув, а до лікарні сил нема дійти, бо йому вже за вісімдесят стукнуло. Побачила Марина, що дід живе сам у двокімнатній квартирі. Дружина його на ту пору вже декілька років як померла. Отож, побачила та й зметикувала, що й діду можна допомогти, і доньці своїй, яка щойно заміж вийшла, добру справу зробити. Давайте, дідусю, каже вона йому, буду вас догодовувати, приглядати за вами до тієї години, коли Бог покличе вас до себе. А за мої турботи квартира ваша стане моєю. Тож уклали вони з дідом таку угоду. Перевезла Марина його до себе та й голову тепер морочить з ним.
– Он воно що… Добра душа ця Марина! І діда їй жаль, і доньці хочеться допомогти. Та тільки що ж вона буде робити у своїй однокімнатній, як дід цей ще довгенько не захоче на той світ іти?..
А Марина-лікарка в той час, як жінки на лавці біля під’їзду гомоніли про неї, так-сяк вмостивши старого на розкладушці в коридорчику й причинивши двері, казала стиха на кухні своєму чоловікові:
– Підсипаю, підсипаю йому отієї пакості, і… хоч би тобі що. Що будемо робити, Миколо?
– Ач яка ти швидка! Це ж загартована людина, фронтовик!.. Треба подвоїти дозу. Іншого виходу у нас немає. Не втрачати ж нам таку квартиру!..
По три тижні біля під’їзду, де на лавці іноді сидів старий, на двох ослонах стояла труна. У труні покоївся саме отой старий. Він помер 9 травня. Подвійної дози серце фронтовика не витримало. Якраз на день його Перемоги…
Поховавши старого, Марина-лікарка розпочала в його квартирі ремонт.