Що лишається, коли помирає любов до нестями?
То брехня, що такі почуття не зникають. Що лишається, коли полум'я гасне, а попіл вітри забирають за обрій? Коли вже не йдеш за ним по п'ятах, але ще бачиш його сліди? Вони як марево з'являються то тут, то там, паморочать, плутають думки, збивають зі шляху.
Що лишається, коли ще чуєш його голос, який кличе за собою, вабить, примарними нотами лоскоче твої нерви, але не знаєш у який бік полинути? Та чи можливо наздогнати луну? Навряд чи.
Що лишається, коли вже давно сховала обличчя в долонях, а колір цих очей ще бентежить твій сон? І ти вже давно не мрієш відправити небо восени до пекла за те, що нагадує очі його до нестерпного болю, але ще іноді дивишся нагору і посміхаєшся, ледве помітно.
Що лишається, коли стає нема за кого молитися перед сном, і іноді ще просиш Всевишнього його захистити, але вже більш за звичкою? Коли це ім'я вже не викликає щем у серці, не тремтять руки, не червоніють скули - що лишається тоді?
Нічого. Вакуум. Та тиша, яка бринить, сколихує душу. Нема ні жалю, ні скорботи, лише втома. Глибока, солодка втома з гіркуватим післясмаком. Горло не стискає крижаним болем нашийник, ланцюги більш не натирають до крові зап'ястя. Ти вирвалась, ти виграла, ти вільна!
Але все має свою вартість. Перед тобою безмежний світ, та не шукай в ньому яскравих кольорів. Він сповнений спокою, тут нема місця хвилям, що розбивають скелі, виходячи з берегів. Він лагідний, цей світ, він плавкий... Він чорно-білий.
Хіба має істотне значення, що лишається, коли помирає любов до нестями?
Важливо те, що вона забирає з собою.