- Чуєш як дзижчать джмелі? Мов казкові дзвіночки, що кружляють в осередку веселого різнобарв’я рослин. А ось із-за воріт визирає Сірко, перелякано споглядаючи на перебіг подій у саду. Злякався мабуть. Але хто на його місці не перелякався, коли б перед ним пролетіла комаха розміром з фалангу великого пальця, малесенькими чорнявими очиськами та майже прозорими крильцями…
Пам’ятаю у дитинстві мама читала мені безліч казок та оповідань про тварин і комах, зокрема про бджілок, тоді ще у батька, себто твого прадіда була пасіка. Я навіть мріяв розводити бджіл чи стати першокласним біологом, але як бачиш доля розпорядилася інакше.
- А що сталося з пасікою? Чому ми ніколи туди не їздили? – нетерпляче запитала дівчинка.
- Коли мама захворіла, батьку довелося передати господарство у чужі руки, з того часу я туди не навідувався.
- Це нічого, ось я виросту та обов’язково заведу собі власну пасіку, будеш мені допомагати? – жваво запитала мала.
- Якщо буду живий, то звичайно! – сміючись проговорив чоловік та продовжив.
Оксанка підійшла до діда, що давно вже розплився в усмішці - він дедалі більше розумів, що дитячу любов не купиш за будь-які гроші. Аби тебе любили – достатньо щирої посмішки та доброго слова.
- Дідуню, якщо тебе не буде тут, ти завжди будеш тут, - сказала Оксанка, послідовно показуючи на місце, де стояв чоловік та на серце.
- І ти завжди будеш отут. – Дід мало не заплакав та все ж швидко схаменувся і продовжив розмову.
- Люба моя, щось я не розумію, чого ти досі вдома, Андрійко годину тому заходив, бабуся не переказувала? -
- Ні, ніхто не переказував, - здивовано промовила дівчина та підійшла до вікна, з якого було видно Андрійка, що сидів на лавці, похнюплено розглядаючи ластівок, що здіймалися в височінь, віртуозно виконуючи несподівані повітряні сальто.
- Що там видко, знову сусіди молоко продають?
- Ні, там Андрійко.
- Ну тоді біжи грай, досить з тебе зі старим телепнем сидіти, не ті вже в мене роки.
- Гаразд, але ти зовсім не старий та й не телепень, ти в мене діду дуже розумний.
Промовивши мала почимчикувала в сторону дверей та усміхаючись помахала діду. В той самий час з боку кухні донісся якийсь гуркіт, то бабуся нашвидкуруч склала посуд та попрямувала до онуки.
- Стій-но Оксано, довго на вулиці не засиджуйся як набридне, одразу йди додому, бо знаю я цього хлопця – справжнісінький хуліган, учора він мало птаха з рогатки не підстрелив. Шибениця за ним плаче, точно кажу.
- Не знаю, бабусю, може. Я піду. – Хутко промовила дівчинка та зачинила за собою двері.
Варто було двері зачинитися як бабуся підняла справжнісінький ґвалт, розпочавши сварити чоловіка.
- Як можна бути таким мрійником, тобі замало того, що наші діти виросли невдахами, хочеш щоб і онука стала такою?
- Чим же тобі наші діти не подобаються? Старшенький – художник, середня – ветеринар, а молодший дизайнер.
- По-твоєму це професії для чоловіків? Батько мій був військовим, брат працював інженером на заводі, а наші шо? Ледарі! А дизайнер твій взагалі нетрадиційної орієнтації, оце так виховав, справді?
- Часи змінюються, та й нема в цьому нічого аморального.
- Тобто, бути мрійником з рожевими окулярами, краще?
- Авжеж ні, але ж мрія – це своєрідний місточок, що знаходиться між фантазією та реальністю. Перейшовши міст – ти почуваєш себе на вершині світу, щоразу відчуваючи неабиякий адреналін. Але тобі цього не зрозуміти, бо жити за чужими вказівками набагато легше, ніж йти за власним покликом.
Не дослухавши до кінця вона вийшла геть із кімнати та голосно грюкнула дверми, що ледве трималися на петлях. В котрий раз чоловік мав рацію, але погодитись з ним, означало б поразку.