"Квітка папороті"
Закінчивши з домашніми справами — їх сьогодні, як і в усі інші дні тижня, було багато — жінка дістала кошик для рукоділля і знову взялася за вишивку. На чорному полотні помаленьку розквітали квіти, вражаючи уяву талантом майстрині, яка зуміла з'єднати в малюнку із стрічок, муліне і намистин усі барви веселки.
Яскраві крапельки калини поруч з червоними пелюстками маку, які немов тремтіли від легенького подиху вітру. Декілька пшеничних колосків, вже пожовклих, готових репнути від набряклого зерна, помаранчеві чорнобривці і крихітна голівка декоративного соняшнику здавалися соковитіше на тлі зелених ялинових гілочок і синього барвінку. У цьому різноманітті знайшлося місце і для обліпихи, над якою зараз працювала майстриня, старанно додаючи до стебла усе нові й нові мініатюрні ягідки. Але було ще незайнятий клаптик, де належало розцвісти лаванді: фіолетові стрічки трьох відтінків доставили тільки сьогодні, і можна не турбуватися, що доведеться чимось замінити цей елемент з такою любов'ю створенного малюнка.
Проте вишивка — то лише частина роботи. Ще потрібно викроїти необхідні деталі, зшити їх, пристрочити блискавку, щоб у результаті вийшла крихітна сумочка, до якої донька зможе покласти свої мізерні запаси косметики: помаду рожевого кольору, пудру і маленький флакон парфумів.
Через поспіх жінка колола пальці, але продовжувала працювати, дуже вже хотілося все закінчити своєчасно. За своє життя вона вишила немало картин: і великих, і зовсім мініатюрних — але ця робота була особливою. У ній залишиться частинка люблячого материнського серця, гіркота розлуки і надія, що все буде добре, адже недаремно, поки вишивала, увесь час шепотіла спеціальні заговори.
І ось настав він, день від'їзду, який так чекала донька і який викликав страх у матері.
— Іринко, люба моя, я дещо зробила для тебе, — жінка подала саморобну косметичку молоденькій дівчині з довгою чорною косою.
Та лише мигцем поглянула на подарунок і в ту ж мить обійняла жінку — міцно, любляче, щиро:
— Дякую! Вона нагадуватиме про наші широкі лани, ласкаве сонечко і про тебе.
Матір не хотіла відпускати доньку, але вже час іти. Підхопивши сумки, вони попрямували до зупинки. Звучали останні настанови, як жити у великому місті, хоча порадниця ніколи там не бувала.
— Матуся, не хвилюйся, я ж буду не сама, — посміхалася дівчина, думками вже будучи в дорозі, — Катря ж на другому курсі, все знає і уміє. Вона мені допоможе.
Жінка лише зітхнула. Що сперечатися, час для цього минув. Зараз вона хотіла провести зайву хвилинку з донькою, але автобус прийшов за розкладом.
Речі вже у багажнику, пасажири займають місця, водій доки ще нічого не каже, але завів мотор, і той бурчав, закликаючи поквапитися. Жінка востаннє обійняла доньку і тихенько мовила:
— Вчися добре.
— Я скоро повернуся, матуся, — пообіцяла дівчина і заскочила до автобусу.
Жінка мужньо посміхалася: Іринка не повинна бачити сліз, нехай запам'ятає її радісною. Проте материнське серце ридало, і одній сльозинці вдалося проскочити назовні. Саме у цю хвилину донька визирнула у віконце і помахала рукою на прощання, жінка швидко змахнула сльозинку і махнула у відповідь. Потім перехрестила автобус і довго дивилася йому услід, не розуміючи, як дозволила єдиній дочці умовити себе відпустити її на навчання, і не куди-небудь, а в далекий Київ. Як же добре, що вона все ж придумала зробити оберіг в такій ненав'язливій формі, ніхто і не здогадається про призначення косметички. А вишиту на підкладці крихітну Квітку папороті і зовсім не побачать, але завдяки цьому на душі буде хоч і ненабагато, та все ж спокійніше.
Минули роки. Іринка стала Іриною Аристархівною, чорну косу вже давно змінила коротка стрижка, замість суржику — літературна мова. Працює вона теж не в рідних краях, а в столиці, в сірому сумному хмарочосі. Подарована мамою косметичка вже давно лежить забута, нікому не потрібна у шафі, але все ще береже свою власницю.
П'ятирічна дочка Ірини давно подумувала навести порядок у квартирі, і ось коли няня задрімала на дивані, у неї з'явився шанс утілити мрію у життя. Дівчинка витягнула все, що змогла дістати з шаф і тумбочок, у тому числі і стару косметичку: яскраві кольори вицвіли, стрічки потріпалися, а блискавка погано працювала.
«Матуся, можна я для Люсі візьму?» — почула Ірина, тільки-но переступивши поріг. Роззирнулася кімнатою (незважаючи на зусилля няні, сліди «прибирання» все ще були видні) і у серцях мовила:
— Нащо твоїй ляльці той мотлох? — забравши у доньки косметичку, викинула її у відро для сміття.
Ця подія здалася незначною в потоці проблем, що з’явилися одна за одною нізвідки, мов заказано: пошук нової няні, позапланова перевірка на роботі і виявлені помилки в документації, зрада чоловіка, яка призвела до того, що десятирічний брак полетів під укіс. Де ж на усе це здоров'я набрати?..
Ось тільки мами, яка могла б вишити ще один оберіг, більше не було.
Читать на русском - http://yanitavladovitch.com.ua/?p=606 (скопируйте ссылку в адресную строку)