<Біла пустеля> |ЧАСТИНА\ БІЛА ПУСТЕЛЯ СВОБОДИ НА СХОДІ
На Deadland 2 рази видаляли цей твір, тому, виставлю хоча б сюди. Набридло перезаливати знову.
Біла пустеля зустріла нас не те щоб, - привітно, - ні. Як буд-яке місце у цій величезній пустці, - сухістю, тишею, забутістю. Ми входили у одні із найбільш знищених володінь Республіки. Цей сектор, рік від року, - заселяли усе більше, люди йшли із Западу, з переселених гірських міст та прилеглих Передгірря та Загірря. Пустеля відступала, - і це був факт. У всіх розуміннях. Деякі дерева живо майоріли своїм листям, а трави обросли піски – немов у Африканській прерії, принаймні, якою ми знали її із книг. До того ж, - Захід завжди потребував техніки, яку можна було постачати із Пустки Сходу без особливих зусиль, якщо, звісно, не зважати на час мандрів. Та й взагалі, ще більший Захід, із доволі розвиненими спілками племен, - усе більше входив у сферу нашої торгівлі й обміну…
Перспектива. Ось тому, ми із нашою групою блукали пусткою, - знаходили якісь цінні речі, електроніку, антикваріат, та й взагалі, - цінності, яких тут було більш ніж. Щоб потім, повернутися у якесь заможне місто Карпат, та продати знахідки, або обміняти на щось інше. Наша група складалася не тільки із наших батьків: моєї матері Енн, колись відомої, а зараз – забутої, тата Ніка, - мого тата, який фактично, і відкрив «Захід», також, колись давно. Зараз їм по 40 років, десь так, хоча… батьки чомусь не хочуть вдаватися у подробиці своєї молодості, а батьки Марка – навпаки – любили потеревеніти, довго та весело, розповідаючи про свої дитячі роки у горах. Та ще було із нами двоє: метровець, що зовсім недавно вийшов із метро, молодий хлопець. Певно не більше 25-ти років. Із довгим волоссям, як прийнято було носити у його оточенні, під землею. Проколоті: вуха, губи та ніс, переносиця. А кожен раз, як назрівав бій, він робив «бойовий малюнок на обличчі», та, нажаль, - зовсім не розмовляв. Він народився без язика. Чесно кажучи, - недостатньо, щоб звати його мутантом, але… його погляд карих очей, іноді вселяв справжній страх. Його звали Ді Ман, - так він написав на землі, колись. Але, у нього була подружка: висока, світловолоса бестія, із лінзами на очах, тому ніколи ми не знали її справжнього кольору, також, здається жила неподалік плем’я Мана. Вона любила фарбувати пасма свого волосся у різні кольори, та вставляла пір’я, коли знаходила, звісно. Бо воно ж було дуже цінне, як і правдиві слова близьких навіть людей, в наші дні. Її звали Інанна. Та була ця «парочка» - дуже підозрілою, завжди вела себе, ніби знають щось більше, ніж всі. Єдине, що мені було не зрозуміло, - навіщо вони ховають свої вуха?
Ні, - це не має значення. Це їх діло. Бо, - ця пустка, ця безкрая пустеля – була сном, у який ти заходиш, коли за тобою закриваються чергові ворота захищеного міста. Ти потрапляєш у край-привид, де зникнути та не повернутись може кожен. Чергові пусті міста на шляху, - нові ізольовані поселення, чи – племена людей, які чомусь пішли сюди жити, подалі від всіх… Забагато канібалів, чи навіть - каббалістів. Край божевільний, насправді. Не такий, звісно, як раніше… але, - він насичує мозок туманом, як сни. Ріже свідомість, як пісок, у часи пилових суховіїв.
У пустці досі живуть мутанти, - казали усі. Але, насправді, їх майже не лишилося – вони мруть шалено. Хіба що самі їх трупи бачив та кістки, не більше. Іноді у мутантів лишаються діти, але і ті, - живуть не довго та помирають у муках. Особливо, коли їх зловлять та везуть у цивілізовані міста Заходу, на продаж багатіям. Деякі мути виживають, і кажуть, що багато диких племен вклоняються їм, але не кажуть чому, та, - ховають своїх «шаманів» та «мудреців» у руїнах. І ці постійні поцілунки помірного вітру. Він завше шелестить у вухах. Постійно землею літає сміття – шалена кількість сміття! Просто не збагнути… Але іноді, - вітер віє швидко, піднімає піски пустелі, як раніше, але рідше, як кажуть мої батьки. Тоді ж, і виходять останні мутанти, із своїх сховок, та шукають нових місць, де зможуть заховатись на ще більш довгий час, та… також – мігрують на Схід. У слід за легендами, які кажуть, що там ще живі Сибірські ліси. І насправді – батьки казали мені, що є там країна, що зветься «Таїга» і живуть там мутанти у злагоді із людьми. Та жодного слова, про ліси…
- Це ж треба! Дивіться усі! – крикнув я, тикаючи на сухе дерево, тільки із однією зеленою гілочкою, на якій сиділа пташина із жовтим черевом.
Пташка клювала одну-єдину грону якихось червоних ягід.
- Ану, дай-ка я її, - шепнула на вухо Інанн, проводячи своєю рукою по плечах, що мені завжди не подобалось. Вона вже давно поклала на мене око, та ще більше, на мого друга Марка, із яким ми були майже одного віку.
Інанна дістала спеціальну сітку-пастку, яку я більше ніде не бачив. Усі з нашої групи також спинили крок, та мовчки спостерігали. Тихо ступаючи по землі, із напівсухою травою, що вилазила з під попелу, вона намагалася не ступити на щось, щоб не сполохнути пташку, але ні – стала на стару іржаву банку, під якою було скло, вже майже під деревом, та злякала пташину. Жовточерева, стрибнула ще вище на гілку, подивилась на нас усіх, що йшли по парку, серед руїн міста, та…
- Лярва! – крикнула Інанн, стрибаючи на землю, та беручі в руки стару іржаву пляшку і жбурляючи її у пташку.
- Я б сказав, хто тут більша курва, - тихо вимовив Марк.
Пташка, звісно піднялась у повітря, анітрохи не боячись «гніву» Інанни. Полетіла на будову, від якої лишилась тільки одна стіна. Там, майже на самому верху, лишився незруйнований балкон, де, певно, і було її гніздо із маленькими пташенятами.
Інанна повернулась до нас.
Ми в раз зареготали, і тоді вже я підійшов до неї, та похлопав по плечі, і тут же побіг до Марка, бо та хотіла мене вдарити. На її обличчі бо ж було срання пташини. Із явними виділеними у багні, - зернятками червони ягід.
- Візьми із собою, бо то – може калинове сім’я.
Це сказав батько, одразу ж, ховаючи туго-натягнуту посмішку, повертаючись до усіх спиною й йдучи поперед. Інанна ж, витерла гівно пташини із обличчя, та пішла назад, замикаючи наше плем’я. Усі ще тихо посміювалися, поки… тато не зупинив нас рухом пальця, щоб ми стояли на місці.
Я і Марк завмерли, поперед нас – ворушилося старе горіле листя. Здавалося, що з купи його, з під попелу – вилазило «щось» дуже пласке. Це не була черепаха, я їх бачив, колись, у вцілілих Звіринцях, де за невеликі гроші, можна було побачити деяких збережених тварин, - ні. То було щось інше. «Певно мутант!» - шепнув на вухо Марк, піднімаючи з-за спини лук. А я, підняв загострену важку палицю із шипами. Інанна також зупинилася, дивлячись у всі сторони, розгублено. Підійшов Ман та став до неї спиною, - вони стерегли відхід, поки моя мати та батьки Марка, підійшли до тата, також беручи у руки зброю.
Істота ворушилася, то набирала швидкість то ледь-йшла, під присипаними листами та попелом. Цей мутант, - беззаперечно другогеративний, «напівякійсний» - як би сказала Інанна, яка добре розбиралася у мутантах. «Напівякісні» – не були просто скаліченими людьми від радіації, ні – це були мутанти у якомусь вже покоління, із надбаними якісними мутаціями, які дозволяли їм… - полювати. Але всеодно вони були людьми, але із скаліченими мізками та тілом, які хотіли тільки одного – їсти. Звісно, для самотнього мандрівника, така зустріч закінчилась би лаконічно, але не для групи озброєних людей.
Тато вистрілив декілька разів у мута, але той, здавалося тільки збільшив свій хід, напів-повзками, на незрозумілих кінцівках, він йшов у нашу сторону. Із нього сипалось листя, та ми побачили його «сплюснуту» спину. Та таку ж сплюснуту голова, із великими неправильними огидними очима та великим ротом. Тут, ні з того, ні з сього, його руки стали майже нормальними, розкрилися у повну, ніби клешні богомола, бо він – стрибнув! Батько стріляв, але це ніби-то не допомагало. Треба було стріляти у його маленьку голову. Мати також стріляла, як і батьки Марка, але… мутант вже встиг стрибнути достатньо високо, щоб «парувати» у повітрі! Він летів, ніби білка-літяга… Жахливо показуючи свої тонкі ребра, та майже прозору шкіру, через які світило проміння Сонця.
Біля вуха щось пролетіло. Це стріла Інанни чи то Мана летіла у сторону мута, але, ще до цього, стрілу випустив Марк, і дві стріли, майже одночасно продірявили голову летучої тварюки. Вона впало замертво, як нам здавалося. Тато повернувся і показово поплескав у долоні, на що Марк також показово вклонився та посміхнувся. А я здивовано дививсь на нього. Потім, ми усі почали підходити до тіла істоти, яка, зненацька, - ніби прокинулась, повернувшись до нас іншою стороною. Там була ще одна голова! Вона зашипіла, та почала відступати потроху, через мить – зникнувши у дірці асфальту.
- Ідемо звідси! – сказав батько, - і хутчіше! Вона може покликати інших.
- Ти впевнений у цьому?! – підбіг я до батька, разом із Марком.
- Так! Більш ніж, і стійте один до одного щільніше. Ці побояться нападати на велику істоту.
За нами вже встигали швидкими кроками Інанна та Ман, які прикривали нас ззаду. Матері з боків, а отці – спереду, - бо тільки в них була вогнепальна зброя.
- Йдемо швидко, але – тихо, - сказав батько.
І ми почали просуватися вперед, у напрямок більш ширшої вулиці.
- Я знаю таких, - відкрив рота знову батько, - це пастка. Вони люблять старі парки… Залишають одного на поверхні, він чекає на самотню здобич, якщо та сильніша, він тікає у нори та кличе своїх, зазвичай… (трошки тягнуввін) багато їх, - незрозуміло закінчив.
Ми відступали, і тут почули незрозумілий свисто-скрегіт, трохи який напам’ятовував сміх. Це кілька мутів вилазили із найближчих каналізаційних дірок, та ще декілька, із дірок, що були в стінах зруйнованих будинків. Вони сміялися! Сміялися з нас. Бо певно думали, що ми вб’ють нас. Але не тут було! З кінця довгої вулиці, почулися звуки машини. Та їхала швидко, немов знаючи, що нам потрібна допомога.
Мути наступали, але їх не брали ані пулі, ані стріли, - їх голови були за пласкими і вони постійно їх крутили із горизонтального положення, у вертикальне – тому стрілки ніяк не могли потрапити у голови. За хвилину, Інанна завалила першого мута, який підібрався занадто близько. Авто ще було далеко, майже чорним силуетом на у кінці великої заваленої руїнами вулиці, коли Ман вбив ще одну голову, але у ним їх було по три.
Істоти зашипіли та декілька із них, немов по команді, стрибнули у повітря, намагаючись впасти прямо на нас. Ми притиснулися один до одного, щільно спрямовуючи вогонь у тіла тварюк. Я гепнув своєю палицею по голові одній, коли ат вже розпустила кігті руки, порізавши мені лице. Марк кинувся вперед, щоб заколоти її остаточно кінцем лука, але це було помилкою, - одразу ж декілька відділилося мутів від інших, та хотіли «закрити» йому відступ до нас. Тут і донеслись перші постріли та сирена, яка загуділа із вже близького броньованого джипу. Істоти одразу ж «закричали», якщо так можна сказати, - писком дерли собі горло, але все ж продовжували наступати. Певно, - вони були занадто голодні.
- Допоможіть! – крикнула мати Марка у сторону джипа.
Рознеслися постріли і з рупора авто – крики. Автоматна черга била мутантів, вкладаючи їх на потрісканий асфальт. Осколки летіли у наш бік, та травмували деяких. Але! Ні з того ні з сього, з-за авто показався велитенський пес! Він стрибнув у кучу цих мутантів, та почав розправлятися із ними, «граючи» - немов пацюків гриз. Пес був справді велетнем – метрів два у довжину, із величезною головою та зубами.
- Садітесь в причеп! Скареє! – крикнув голос із авто, - це була старезна Нива, позад якої був причіп, а точніше – приварена частина, рухлива, із ще однією парою колес. Місця там було достатньо, щоб ми помістились усі разом.
У авто був невеличкий чоловік, із яким сиділа досить «розкішних» розмірів, дівчина, лише із одним оком, інше – було закрити пов’язкою. Чоловічок, повернувся до нас, та дав ще одну обійму патронів своїй подружці, - яка розпочала нову чергу пострілів, захищаючи авто від напівмертвих мутів. Хоча, їх величезний пес добре розбирався із ними, і вже через кілька хвилин – на дорозі здебільшого залишились тіла цих тварюк, а кілька ще живих, встигли втекти у сміття руїн та дірки люків.
- Говнистиє скляри. – сухо сказав чоловік, повертаючи голову до нас.
Привітно посміхнувся, та опустивши брудне скло авто, прокричав щось незрозуміле у рупор. А потім, на досить зрозумілій мові, продовжив:
- Еще раз їх увижу! Ти сука говорила, шо не будеш іх травіть на нас! Ми ж договорілісь!
Подружка цього чоловіка мовчала, спокійно споглядаючи нас за допомогою передньго дзеркала.
- Виході сука! Я хочу тебя видеть!
Але вулиця мовчала. А господарський чорний пес, величезними лапами терся о скло авто, та гарчав на нас, які злякано сиділи, та дивилися на шалену картину. Марк сидів поруч, тому помітив першим, як кров сочиться з моєї розрізаної щоки, не зупиняючись. Тому приклав якийсь шматок тканими. Я посміхнувся, не зважаючи на біль, мама також полізла до мого обличчя, витираючи кров та оброблюючи рану антисептиком, який до біса пік!
На вулиці усе поки було тихо, та ми не розуміли, чому цей чоловік стояв у своїй Ниві-кросоверу та не їхав. Тато подивився у дзеркало, і чоловік, побачивши лютий вираз обличчя, повернувся і сказав, по дебільному посміхаючись:
- Ща, секунду! Я должен перетерть кое-что с сукой одной.
- Немає часу, - виказав Марк, та ми усі закивали.
- О! Я Іван. Ви з Великого Запада, так би і сказали. «Громадяни»?
- Це наше діло, громадяни ми чи ні, - сказав батько Марка, тріснувши по стелі авто величезним кулаком, через це – забринчали іграшки, які були підвішені під переднім дзеркалом. Але їх перебило незрозуміле відчуття у вухах, жахливе та таємниче.
Якась фігура вилізла із дірки стіни, одного з будинків. Закутана у шматки тканин, та із прикритим обличчям, - це ніби була якась карга, бо ми бачили як окремі пасма сивого волосся майоріли на зривах вітру. Вона ніби щось собі шепотіла під носа, та підійшла прямо до авто, ставши перед капотом у 2-х метрах. «Іван», крикнув у вікно псу, щоб той сидів. Зкрючена фігура у лахмітті, дістала з-під ховавших її тканин якусь палицю, та ніби, граючись. Постукотіла по капоту авто. З кожним грюком тріск у вухах ставав усе більш нестерпнішим. Та стара баба ніби тішилася з того! Але Іван скрикнув:
- Ти стара сука не играйся с нами! Лёна! Ану, на здрель её, - і водночас, пухка дівчина виставила дуло автомата з вікна, направляючи на стару. Зробила кілька пострілів порчу фігури.
Хочу зазначити, що сморід від неї, досягав навіть сюди. Тріск у голові, зненацька припинився, як і раптово розпочинався. Ми схвильовано дивились вперед себе. Істота попереду авто, зняла частину тканин, і показалося її огидне, немов черепахове обличчя, усе у складках, та… ще більш огидні цицьки, які звисали немов до самої землі, ат ще було одне… її живіт. Він був великий, та майже прозорий, через те – ми бачили що було у ньому, за його огидно-жовтими тканинами м’язів, - була якась маленька істота. Паразит?
- Сука ведь! Ти шо обіщала?! Сваё стадо держать подальше от города! На той стороне наши дети ростут! Тебя ж не сложно найти і прибіть! Шалена сука блять!
Фігура розсміялася, як сміються старі бабці, із прокуреними прогірклими ротами.
А потім, ніби захлинаючись у чомусь, закрила тьмяні очі і впала на капот. Почала крутитися, як у епілепсії. Прямо на капоті! Ми з друзями вжалися у сидіння. «Оце лярва» - думав я.
- Фу! Як огидно! – не витримала Інанна, відкриваючи вікно, бо її нудило.
А тут було дійсно з чого нудити. Добре, що пес був із іншої сторони авто, а то б «ненароком» відкусив їй голову. А стара мутантша усе конвульсивно билася на капоті, розмазуючи якусь гнилу речовину, що шалено смерділа, та розкидаючись довгими огидними цицьками, як гусенями, із яких капала гнила речовина. «Невже вона була напів-мертва» - пробігла думка у голові?
Тут, вона тихо застогнавши, підняла почала витаскувати із дірки знизу живота якусь істоту, яка шипіла. Прозорий живіт спорожнів, та на капоті, разом із тілом бабці, лежала справжня личина цієї істоти. Огидна, як кажан, але маленька та товста, щоб мати змогу літати, вона була трошки схожа на немовля із великою головою. Піднявши голову, вона заговорила без слів, прямо у наші мізки.
- Ненавижу! Ненавиджу етих украв! Я тебя помню! Я тебя помню! – тицяла маленька істота у сторону мого тата. – Ти еще поплатишся, ти еще узнаєш наш гнев і силу, - продовжувала личинка.
А потім, повернувшись головою до «Івана», - вона заскрипіла зубами, і сказала: - Ми догаварілісь, шо ета наша частка города. Шшшшш… - зашипіла ця істота, та останнє, що ми почули, було: «Ворон-Іж» - це все ще наше місто, - ці слова її були чи то для нас, чи для мого тата, я не знав.
Потім бабця знов почала битись у конвульсіях. Увесь час, поки личина
пролазила через горло до порожнечі в животі своєї «ляльки- маріонетки».
- Будте абережні, - сказав новий знайомий Іван.
Та його подружка все сиділа з незворушним видом.
- Ми вже ідемо?! – запитала Інанна.
- Так, дійсно! – підтримала її Люта, мати Марка.
- Зараз.
Іван увімкнув мотор старої машини, та розвертаючись, чавлячи трупи мутів, повів машину назад, як ми зрозуміли, в сторону околиць, - де знаходилося самотнє поселення людей Ворон-Іжа. А руїни старого міста, залишились за спинами нашими, у тінях засипаючого сонця.
- Они ахуєлі проста, - казав Іван, причіпляючи свого величезного пса на ціпок, що кріпився до незрозумілої металевої конструкції. – Молодец. Рєсік, - і Іван поцілував пса прямо у закривавлений ніс.
- Ей, громадяні! Виходітє? Нє боїтесь! Тута мутив нет!
Ми, із обережністю, почали вилазити із старого авто.
- Ми гадали, що це Харк, а це Ворон-Їж? – запитав я, прикриваючи закривавлену щоку.
- Ооо… - вам пустка голову закружила! Аахахаха!
Я тихо відійшов, зрозумівши, що від Івана нічого добитися, але його жирна подружка, також не вселяла в мене довіри, тому я пішов розглядати закутки цього поселення, «зліпленого» здавалось, із старої сталі та заліза. Будинки тут були побудовані на сваях. Та паркан, також був із заліза, весь – цілком запаяний та перепаяних довгими, загостреними шматками сталі. Беззаперечно, це було поселення Ворон-Їж. Як мені казали батьки, - тут люди зуміли вижити, «запаявшись» великим парканом, та підвівши до нього струм, - щоб не пролізли мутанти. Смішні «грибки» із трикутними чи чотирьохкутними стояли усюди, на піщаній пустці, біля будинків на високих жердинах. Під ними висіли грубо зліплені глечики із зеленню, яку виставляли на сонце, всього на кілька годин в день. А над центром поселення, яке було побудовано, а точніше «ізольоване» на околиці вмерлого міста, - майоріло на великій жердині, - знамено: міста та Республіки, до якої вони повернулося.
- Хто «вона»? – почала підходити до Івана Інанна.
- А хто ти?! – облизуючись язиком, вимовив дикун. – Та схопив її за дупу, але одразу ж отримав ляпаса.
- Та, що ніколи не буде твоя, - відповіла Інанна, та домовила: «Ти – не в моєму смаку».
Підійшла до Мана, та показово поцілувалася із ним. Розлючений Іван, скривив рота, та знов крикнув:
- Пасмотріма єще! Поглядимо! – і він почав розтібати свій ремінь, ширинку, та зкинув штані на пилюкю.
- Охохох! Білизну хоча б зняв… – прикрила рота Інанна, все ще стоячи поруч Мана, та хитрим поглядом спостерігала, однією рукою опираючись на плече приятеля, якій вдивлявся у Івана.
- І зніму! – зкрикнув Іван, насправді знімаючи… - На тебе, «рускіє труси»! – кинув їх він у обличчя Іванни, погляд якої одразу ж пристав до величезного члену Івана.
Точніше, він хотів кинути їй у обличчя, але потрапив у обличчя Мана. Ман, здається, не виразив ніяких емоцій, - узяв білизну, та пішов у сторону Івана.
- О! І ти хочеш «присаєдініться»? – сказав Іван.
Доречі, заінтригована Інанна, потроху почала підходити, ховаючись за спиною худого та високого Мана, не знаючи, що той хоче зробити. Ман підійшов, дивлячись прямо у Сірі очі Івана, не зважаючи на незрозумілий погляд його товстої подружки, що починала лізти по драбині у металеву хату на сваях, та зупинилися, споглядаючи. І от… усе замерло. Невелика кількість людей, із таки «невеликої» кількості жителів цього поселення, - дивилася зараз у вікна на дурну картину, у засинаючих променях сонця. І не могли люди зрозуміти: «Якого біса?! Скоро вже паде ніч, і можуть прилетіти летючі кровоссіси!»
Ман вдивлявся у очі Івана, не видаючи жодних емоцій. А очі Івана блищали, більше вдивляючись у обличчя супутниці, що ховалася за плечима кароокого та каровласого Мана. Який, зненацька запхав білизну Івана йому ж у рота. Та… Ман взяв, й… провів рукою своєю, ніжно по спині дурня Івана, який важко зітхнув. А потім, Ман стиснув пальцями його задницю, потім ніжно промасажувавши живіт, та спину, що були під брудною футболкою, різко повернувся до задниці, пальцями проникаючи у анус, та іншою рукою, хапаючи його насправді величезний член та масажуючи. Іван закрив очі, вже не дивлячись на Інанну, яка, здавалося, була ніби помиями облита та ображена.
Її око кліпало, і вона дивилась на Мана, який вже спускався на коліна, видуваючи свою заздрістю. А ми із Марком, сховавшись за сваями та металевими листами, й іржавими діжками з водою, з яких вже встигли попити наші батьки і піти до харчевні, дивилися на усе це. Перехопило подих. Ман дійсно знав, що робить! А от Інанн, - обламалася.
І в останній момент, коли сонце вже майже сіло, та за воротами Ворон-Їжа, - почулося скавуління нічних зграй псевдо псів, тоді кішка, що сиділа на перекладинці сваї, злякавшись – стрибнула вище, на чийсь ганок-балкон, продовжуючи мити лапки, - Іван кінчив, притискаючи обличчя Мана чимдуж до себе, стогнаючи від задоволення, закривши очі, він відкрив їх, - подивився на Інанну., та ще раз – сильно кінчив. Інанна ж, незадоволеним поглядом спостерігала за Маном, який до цього часу, «не відкривав подібних талантів своїх». Одразу ж, Іван натягнув штані, виплюнув білизну, пхаючи її у кишені, та посміхнувся задоволено у сторону Інанни, тицяючи на одну із халуп на сваях.
Ман, тим часом підвівся і підійшов до Інанни, схопив її однією рукою за волосся, а іншою – за талію, та присмоктався губами. Інанна водночас відірвалась від його поцілунку огиду та виблювала на білий пустельний пісок, - сперму Івана… Ман пішов геть.
Марк взяв мій лікоть у свою руку, і притиснувся до мне ззаду. Іншою рукою, тримаючи мене за живіт. Я відчув його тепле, навіть гаряче дихання біля вуха…
- Що ти робиш? – запитав я здивовано.
Та він лише розтріпав рукою моє волосся, та пішов до своїх батьків у харчівню.
Я пішов слідом за ним. Здивований, до… задоволення.
<Біла пустеля> || ЧАСТИНА/ВОРОН-ЇЖ
У голові не вкладалося, але батьки, чомусь зхотіли залишитись у Ворон-Їжі на деякий час, а саме – на час невизначений. Жахливе місце – така була моя думка про цей відстійник із неадекватними його жителями, заповненими сміттям вулицями та цілковитою вільністю від будь-яких законів. А ще, - сморід… Усюди стояли бочки для гною, який місцеві використовували як добриво для рослин. Цілих «плантацій», чесно кажучи, які вони підвішували усюди, під своїми будинками на металевих жердинах та під покритих сіткою, тентах. Усе та навсюди, із сміття. Шалений анархічний коктейль, про який зробив особливо довгий запис у своєму щоденнику, описуючи майже кожну деталь із життя місцевих та їх побуту. Колись, думаю я, це буде цінна інформація з білого джерела.
Також, я не забуваю робити фото на свій маленький портативний фотоапарат-гаджет на руці. Правда, складно постійно носити із собою маленьку портативну сонячну панель, і кожен день майже, сідати десь окремо від всіх, виставляючи її на сонце, приєднуючи до гаджету… Так, одного разу, тато застукав мене, коли я встановлював на Сонечку свою панель і якраз робив записи у щоденнику та голосовий запис на гаджету. Він сказав:
- little Annie…
Покуйовдив моє волосся та пішов.
Зараз же, я заліз на один із поверхів пустої старої будови, у труби якої, - дме вітер та виходить сумний протяжний звук, немов вий… Та тут, принаймні немає цих проклятих псів-гігантів, які так і хочуть облизати чи то вкусити. Хто їх знає? Не люблю псів. А тут, - безпечно. Сонце сідає. Марк десь із батьками, - певно цього дня, знову щось вирішують разом, стосовно шляху та часу перебування у цьому поселенні. Взагалі-то, кажучи більш точніше, це: два поселення… Місцеві так і розрізняють себе, - воронами та їжами. Слухаючи музику у навушниках, навіть і не помічаю, як сильніше почав дмухати вітер, а Сонце якось занадто довго сідає за обрій. Певно, треба кліпати зіницями швидше… Хоча спати зовсім не хочеться, - у голові хмара думок.
Як пояснили місцеві, мутанти напали на нас у парку Орлёнок Пкіо. Що це за «Орлёнок Пкіо», - вони не пояснили, сказали лише, що так завжди його називали. Ну то й грець із ним… Частина поселення, яка називається «Їж», починається на лівій стороні ріки Ворон-Їж. Певно, тут колись була площа, яка межувала із річкою… Зараз, вона повністю «обмежована» шматками металу із гострими частоколами, які захищають цю частину життєвого простору виживальців. Із напівколом Їжа, об’єднані декілька оборонних споруд, також із металу, захищеного гострими голками, та частоколом на верхівках веж, які «повітряними коридорами» об’єднуються із стінами «Їжа». Всього веж три. Величезна, майже у половину самого поселення, - на півдні. Там резиденція вождів поселення та склад ресурсів. Також є невелика вежу над самими воротами у поселення та ще одна, - захисна, - перед воротами. До неї веде повітряний місток, із залізних іржавих канатів.
На вежах постійно вартують чергові лучники. Зараз якраз починається нічна зміна і воїни міняються. Тут певно є свій збройний загін, бо ніяк інакше у голову не лізе, щоб без організації – захисти цей брутальний куточок цивілізації. Кордон країни…
…усе, що лишилося від мільйонного міста, - цей форпост. Я зі смутком повернувся на старій трубі, чіпляючись за іржаве продовження конструкції. У іншій стороні – продовження поселення – «Ворон». Ворон – це острів посеред помітно всохлого водосховища, прямо перед «Їжом». Люди із поселення кажуть, що там найбезпечніше, і що їх батьки вижили саме на тому острові і тільки згодом обладнали Їжа. Справа в тому, що місцеві мутанти не любили воду, - тому ті, хто після ядерної катастрофи, вижив у місті, - втекли на острів. Там вони почували себе у безпеці довгий час. Також, як мені розповідала стара бабця учора, - років десять тому, - люди жили і на мості, обидва кінці якого були зірвані вибухами бомб, знищивши дамбу, і тільки невелика лінія автостради сполучала залишки мосту та ізольовану косу із Східною частиною спустошеного міста. Але все ж, там було замало людей, для захисту і мутанти як і злодії, - проникли туди й розорили там усе…
А острів Петро, посеред старого водосховища стояв осередком життя. Людей було більш ніж достатньо для його захисту. У берегів стояли яхти та човни із катерами, де жила більша частина людей. А землю на острові, - вони використовували за призначенням – вирощували їжу. У центрі острову, - вони побудували велику вежу із прибудовами, на залізних жердинах. Конструкція схожа дійсно на вороняче гніздо. Цей дім-комуну, вони побудували для своїх дітей. Там є школа, та великий круглий Зал Знань із купою полиць для книг… Але на острів, нас поки не пускають. Там можуть бути лише діти, - жити у безпеці та навчатись. Разом із ними і їх матері, які наставляють своїх дітей до 13 років, разом і сіють зернові культури, саджають томати та картоплю. Ще там доживають свої дні і старі. Які виступають у ролі вчителів та охоронців знань. Жити на острові Петро, - певно не дозволено чужинцям… і як я розумію, - відвідувати також. Хоча у Їжаку багато «приблуд» із пустелі… справжніх виблюдків та негідників. Певно їм дозволяють тут жити, але взамін вони повинні захищати поселення… за логікою речей.
На острів Петро, потрапити можна двома шляхами: або скористуватись спеціальним ліфтом, на залізному тросі, який сполучає Їжа із Вороном через воду, або переплисти на човні. Припаси та техніку, частіше, як я бачив, переправляють на старих човнах та плотах. Із Їжа, - техніку та щось цінне із руїн міста, а з Петро Ворона – їжу з садів.
Сонце вже сідає. Я ще раз окинув простори водогладіння. На півночі - силует скаліченого мосту, на який Ворон-Їжці планують невдовзі відправити жити людей, бо тут їх вже дійсно занадто багато. «Ще одне поселення» - подумалось мені.
- Відвоює шматок у здичавілої землі…
Сонце заснуло, сховавши своє око у віках ночі. Десь у далечині почали фосфорувати радіаційні поля. Ледь виривалися із мороку темряви зорі… Хмара кажанів, підірвалася із Східної мертвої частини міста. Треба вже опускатись і ховатись у нетрях кнайпи… а так не хочеться покидати тиху самотність, тиху мудру самотність, - без брутальних напідпитку фраз… здебільшого бидло мовних, бо українською тут спілкувалися лише верхи та воїни.
Але хто знає, як говорять на острові Петро?
Знявши навушники, почув не лише писк кажанів, а й тонесенький спів якоїсь пташини. Та чи пташини, взагалі? Мить його було чутно із сторони острова Петро. Потім, усе затихло.
У кнайпі, яка називалась «Їжачок», і про що свідчив яскравий напис балончиком при вході, - було голосно та смерділо алкоголем. Не встиг я і зайти, як звідти викинули двох пияк, які навіть і не поворухнулись, не маючи намір вставати із купи сміття. Кремезний охоронець покліпав очима, супроводжуючи мене поглядом, поки я піднімався сходами вище. У великому приміщенні грала музика та гола танцівниця витанцьовувала на піднесенні піруети. Я, немов стовп, завмер. Батьків ніде не було, - усюди були лише п’яниці та підозрілі на вигляд мандрівники, які любили сидіти самотньо десь по закутках.
Почав проштовхуватись у тісному приміщенні, посеред купи столиків та розбуялих пияк. Треба було перейти через приміщення, у напрямку до наступних сходів, які вели у Зал, що був споруджений набагато вище цієї кімнати. Там повинні були бути і кімнати. У кутку побачив Інанну, яка лизалась із якимось чоловіком, необачно сидячи на його ногах та водночас, зануривши руку у штанці іншому хлопцю. «Усюди встигає» - подумалось мені. Цікаво і де це Ман? Я подивився у вічі Інанни, а та побачивши мене, розгубилась, хотіла зістрибнути із колін мужчини, та не вдалося, той втримав її руками. Я «зігував» їй, та пішов по сходах. Інанна із червоними очами дивилась мені вслід. Ман, також проводив мене поглядом, невиразно сховавшись у кутку та розмовляючи із підозрілим чоловіком у чорному капелюсі. Але цього я не бачив.
Ман підморгнув Інанн, і та продовжила воркувати із чоловіками, певно ж таки, вивідуючи потрібну інформацію з їх п’яних голів. А спіральні ходи, вели мене кудись високо. Я потрапив у зал,у який пускали лише постояльців, які хотіли винаймати кімнати для сну. Тут сиділи усі наші, на старих диванах, та мирно попивали чай із корицею та спеціями, закусуючи печивом. Із ними сидів старий чоловік, із бородою та довгим сивим волоссям. Проколотими губами та носом. Одяг його був чистий, то ж я зрозумів, що це був якийсь торгунько із відновлених земель. Напевно ж і коней та захист має. Цікаво, що він тут забув, у такій-то глухомані, де цінного антикваріату не знайти?
Марк сидів та наминав солодощі, то кидався до іншої їжі та м’яса. Я підійшов до усіх, тихо привітався, поклонився незнайомцю та сів біля друга, беручи у руки яблуко із тарелі. Вмить до мене підбігла якась дівчина-підліток, - дуже худа, та з довгим волоссям у білому одязі із вишивкою, та з пов’язкою на лобі.
- Вам чогось налити чи принести? – старалась вона бути милою.
Напевно це була прислуга.
- Так, - посміхнувся я, - дайте мені «вашої» кави, - підкреслено проговорював я слова.
- Є… лише західна, та я можу зробити із молоком. В нас тут є коза, тільки трошки зачекайте, - старалась не впасти у бруд обличчям дівчина.
- Ні, я хочу саме вашої кави.
- В нас немає власної кави, - пригнічено вимовила вона.
На мене вже навіть батьки увагу звернули, повернувши голови та відволіклись від бесіди. Старий також дивився на мене.
- То вигадайте нарешті свою, - посміхнувся я.
- Добре, - і дівчина побігла із кімнати, водночас пригнічена та чомусь радісна.
Марк дивився на мене незрозумілим поглядом, доїдаючи лапку пацюка.
Непомітно для всіх, він наклонив голову ближче до мене та прошепотів: «давай тихо вийдемо».
- Навіщо? – не перестаючи жувати яблуко, запитав я.
Але Марк підвівся, потягнувся і сказав:
- Завтра рано вставати, і вже пізно. Втомивсь я… (позіхнув) Ми пішли спати у свою кімнату. Добраніч! І він перестрибнув через край дивану та пішов по дерев’яній підлозі у коридор.
Я також підвівся та хотів йти, але мама кинула у спину:
- А як же кава? Мучив дитину, а тепер пити не будеш?
- Хай занесе у кімнату, - відповів за мене Марк, - пішли вже!
Компанія людей проводили нас поглядами, та не пройшло і хвилини, як вони знов розпочали теревенити із старим чоловіком… Цікаво все ж: хто він?
Коридор був темний, тай насправді, Марк був правий, - я такий втомлений, і дуже хочу спати. Ми пройшли ще кілька містків, перед тим, як зайти у напівбалконну прибудову, де була наша кімната. Марк трохи возився із ключем у темряві, та все ж, - відкрив двері. За ними була простора кімната, із дерев’яною підлогою та кількома футонами та матрацами у шафі. Світло давала невелика стара лампа накалювання, - дуже рідкісна штуковина, до речі кажучи. Ту можна було вийти і на балкон. Маленька пічка у куточку, вмить була запалена Марком. Кинувши свої речі та сумки у куток, я почав розкладати футон.
Було дивним те, що у кімнаті було навіть занадто чисто для такого місця. Підлога стояла вилизана і наполірована. Я сів на щойно розкладене ліжко, повернувшись у сторону балкону. Його закривали бамбукові жалюзі. У цьому місті його активно вирощували, зокрема, на острові Ворон-Петро. Увесь беріг, вже встиг зарости бамбуком, ще дуже молодим, але він, певно, вже зовсім скоро – стане володарем берегів. Тим більш, що клімат тут став субтропічним, - пояси змістилися, і тепер – зими немає. Є лише дощьовитість, немов Осінь чи Весна, бо ж літо зараз півроку йде. А колись, як казала мама, - був сніг, але зараз його нема. Молоде покоління бачило його, хіба що на фото чи у фільмах… Та чи це біда? Врожаю можна збирати більше, та не втрачати ресурсів на обігрів.
- Ану, тільки… - і Марк поліз відкривати жалюзі.
За ними була сітка, та двері-грати на замку. Ключ був у шафі, - ми ще тоді не зрозуміли, нащо він і взагалі. Хоча воно то й зрозуміло, - якщо мутант пробереться В Форпост та пройде через псів, - не було б цих грат та сіток, - кожен міг би опинитись у шлунках бісів.
Повіяло холодом. Марк вийшов на балкон, роздивляючись. Навкруги була лише темрява. Я пішов за ним. Навколо горіли вогні факелів та світло-діодів. Залізна стіна тиснула навкруги, - по ній ходили воїни. На вежах, пильно спостерігала збільшена варта. Вони направляли прожектори у темряву, щоб не пропустити нічого зловісного. Ми мовчали, та дивились в далечінь. Волосся Марка, не таке довге як моє, тріпало вітром.
Я відчував його запах. Примружив очі, я хотів було підійти ближче до нього…
…але:
- Я принесла вашу каву, - тихо та не сміливо розрізав ніжно голос ніч.
Марк розвернувся та швидко пішов з балкону. Я залишився на ньому один. Сильніше подув вітер. «Сумної волі сповітар…» - я пам’ятав рядки якогось перед-апокаліптичного поета… Обпершись на холодні жердини бамбуку та заліза, я дивився у світло кімнати.
Дівчинка якраз ставила підніс із кавою на маленький столик, який стояв на каменях, замість ніжок. – Я зробила Ворон-Їжівську каву… - посміхнулась вона. А від кави якраз несло молоком. Я увійшов у кімнату, закриваючи за собою двері та спускаючи жалюзі.
Дівчинка все ще стояла, дивилась на нас великими очима, немов чекала, чи хотіла щось сказати, і ось відкрила рота, ховаючи очі за спущеним волоссям:
- У вас є гроші. Вірно? Так? Я візьму плату як за одного, - та почала знімати свою стару майку.
Я відкрив рота, - образно кажучи, - був здивований.
Дівча подивилась на нас спантеличеними очима, не розуміючи, чому стоїмо як стовпи.
Марк посміхнувся, та схопивши мене за руку, підтягнув до мене. Та поцілував! Як довго я чекав такого від нього, але чому саме зараз, та ще перед цим дівчиськом?! – думав я, червоніючи. Який сором, але мені було приємно, - це був мій перший поцілунок. Він мене, нарешті, поцілував. Як довго я цього насправді чекав…
- Нам не потрібні твої послуги, - кинув він їй.
- Ах… - викрикнула дівчинка, швидко хапаючи своє ганчір’я та тікаючи за двері.
Марк відпустив мене, посміхаючись.
Пішов, та закрив за непрошеною двері. Ми силі на подушки, навпроти один одного, - між нами був стіл. Заглянули у чашки. У них була безперечно кава, але змішана із молоком. А зверху – плавала шипшина. Я опустив очі у чашку із шипшинною кавою…
На маленькому блюдечку, яке вмістилось би і на долоні, на кількох листочках шипшина та ще якоїсь рослини, - лежало дві свіжі цукерки. Ще теплі та запашні.