(є)
ЗАЧАТОК
Місяцю холодити,
Сонцю пекти,
А серцю моєму казання ректи
Про те, що є суттю людського буття,
Що робить чарівним звичайне життя,
Про таїнство дивне палкого єднання
Проявлених душ на теренах Кохання!
Цей твір я назвав «УКРАЇНА КОХАННЯ». Бо є Україна як держава, де люди живуть за законами суспільного ладу: вчаться, працюють, вирішують тисячі господарчих і загальнодержавних питань. А є Україна - як вічноквітучий, буйносвятковий садок, де
Зелений барвінок сади устилає,
Запашний васильок три запахи має,
А над тую повную рожу, а над тую червоную,
І в світі немає!;
де росте нетлінне древо Блаженства, ще й деревця з чудесними плодами – смакотою тілесних утіх і ласою благородного вознесіння; де серед ніжної пахноти кубляться і аврукають замилувані голуб’ята; де всепоглинаюча самоявна насолода сполучає і споріднює голоси у двощире солодкозвуччя пари; де панує повний ясного вогню таємничого палання молодий дух; де переховується найсокровенніше лоно продовження роду-племені.
Саме про цей Садок співається в одній з народних пісень:
Якби наша воля,
Сиділи б ми дома.
У садочку, в холодочку,
Під вербою, над водою.
А в ставочку б купалися,
А в садочку б кохалися.
Одного разу увійшовши у той Садок і відчувши смак радісного невидимого нектару, з яким не порівняти жоден найсвященніший трунок, чулий серцем, я навіки сп’янів і став я танцівником кохання, ще й душа моя, облитая сяйвом, що лине з джерел огнецвіту, заврунилася і заквітла щирою милістю. То ж чи міг я не стати ловцем перлів в океані любові, чи ж міг я, учарований, ущасливлений, не затьохкати падванами* (*падван – любовна пісня) і не уславити Укох, як з первовіку мої предки це робили!
Безліччю славних стежок добиралися вони до України Кохання! Ось-бо: «втоптана стежечка через садочки», «попід терном стежечка битая була», «десятая дорога – до самого порога», «через сад-виноград», через лужок зелененький; а ще луками, «коло води-моря», «понад річкою», «попід мостом», «яром-долиною», «доброю нивою», лободою, маком, гречкою, коноплями, льонком, петрушкою, квасолькою, городом, де росте зелененький часник… Йшли всі красні до дива, набажні до ніжних чар і незмірених утіх, кому підступала пора «вкусити сердечних одкровенств» і конче побувати на вечорницях, де кожне слово – ранкова роса, а погляд – ласкавість долі.
А народ же який пречудовий! «Красивий з очів, милий з мови», в яких «врода од природи» – і не полічити! «Парубочки, як дубочки», «дівоньки, як зіроньки», «молодиці, як копиці», «молодці, як жеребці», миловиді милодани і удатні джеджерухи (чистюхи), красюки-джеґері і слічні дзьохи* (*дзьоха – кокетка)-гарцівниці, скорохвацькі джиґуни і надобні (красиві) предзиґльованки (вертляві жінки), зуховаті надриґанчики і гожі хабалиці** (**хабалиця – кокетка, охоча до любовних пустощів), зальотні залицяльники і охотухи-скуски (спокусниці), любаси-ласкавці і ласкосерді пестухи, перелюбники-пічлази і любомилі приспанки… І всі ж, як один, прибірні, «гарнесенько одягнуті». На хлопцях «шапки барашкові, свитки ярочкові, пояси зелені», і всі вони – «веселі». А дівчата – «барвінком обтикані, калиною обсипані». У тому садку «верби оріхи родять, дівки у сріблі ходять».
«На вулиці скрипка й бас», «скрипка грає, аж вимовляє». Так-таки, так! Хіба можна мандрувати до такої чарівної Країни, та без музик, без доскочистих танків?!
Ріжуть скрипки і бандури,
дівчата гапцюють;
Хлопці, піт аж ллється з шкури,
коло їх гарцюють.
Кучерявий статурний гарнюк бадьоро вигукує:
Заграй, сопілонько,
танцюй, царівночко!
«Хупавая, чорнобровая, білявая», «веселого живота» дівчина, «навішала кораликів, як сива зозулька», і, немов казкова фея, півколом пір’їною кружляє; «і скоком і боком, і сюди, і туди», скаче дрібно, танцює прикладно, ще й «язичком дражнить, оком моргає, плічком стискає без боязні». Голосочок у неї тоненький, далеко чутний:
Скочком, бочком повернуся,
Гребінчиком я розчешуся
Та й вмию си білі личеньки,
Та й взуюся в черевиченьки!
«Як та пава пливе»; «а за нею молодою сім кіп хлопців чередою».
І співають у танку вони:
Ви, музики, грайте,
А ви, люди, чуйте,
Старі - мах по домах!
Молоді - танцюйте!
Подивися, Наталко,
Як танцює Михалко!
Попід боки береться,
Аж чуприна трясеться.
(35, стор. 73)
Та я, хлопець молоденький,
ото добре знаю:
Хто дівчата щиро любить,
той піде до раю.
(38, стор.32)
На тім боці, на толоці,
Там дівчата повнолиці,
Повнолиці, чорноброві,
Вони мені до любові,
Вони хлопців обіймають,
Ночувати десь думають.
У дівчат свої пісні:
Ой у саду назад паду, роса на листочку,
Вибачайте, люде добрі, за цю співаночку.
(37, стор.21)
Ой грайте ми, музиченьки, різаком,
Нехай ляжу тут спатоньки з козаком.
(2, стор.694)
Прісна душа не хтіла книша
з олійцем,
Тільки спатоньки до кімнатоньки
з Андрійцем.
(2, стор.695)
Співають і разом:
Хлопці-молодці, пийте, гуляйте!
Жваві дівчата, хлопців кохайте!
Шумує вино, і мед, і пиво.
Шклянками, хлопці, чарка – не диво.
Пийте за личка, за чорні брови,
Нехай дівчата будуть здорові.
Музики грають, смичками мають,
Жваві дівчата на вас моргають.
Обійміть дівча, котра вам мила,
Танцюйте, хлопці, поки є сила!
(35)
Нехай знають в усім світі,
як ми проживаєм,
Як радісно в нашім Краї
життя процвітає!
Так, так, нехай знають!
Яке ж то прочудо – розгарне погуляння!
Яке ж то продиво – розкохана любість!
Додайте духу, натхненники-доброграї! – догукуюсь до музик. – Грайте так, щоб все, що не є на світі, танцювало, щоб кожне живе єство, почувши казку-пісню, відгукнулося на наш уклик якнайскоріше стати громадянами гостинної дивовижної Країни, успадкувавши її усещедрі угіддя і засвоївши мистецтво кохання. Дар здоров’я для духа і тіла криється в нім, взаємність – основа щастя і сили!
Ось і я у танку заспіваю:
Досвід! Брате мого сприйняття!
Кожна мить, мов пульсуючі зорі!
Мій натхненник, цитую життя
Світлим словом сердечних просторів!
Багато років я присвятив цій праці, вишукуючи слова, щоб пояснити чоловікам і жінкам сучасного світу, моїм одномовцям, як мудрість української культури століттями проявлялась у сердечних стосунках, любові і сексі. Вдалося мені це чи ні, судити тобі, мій цікавий читачу. Знаю одне...
Усі мої пісні без недомовок.
Нема в них ні лукавства, ні чвання.
Врожай із слів зібрав і дав їм толок.
Свій хліб кладу на рушничок буття.
(З книги «Україна Кохання», ; К., Фірма «Деркул», 2005 р.)