Неозора моя земля народила стільки чудового на цій осяяній богом місцевості. Звісно, що найкращим творінням її є жінки. Ви думаєте, що вони в нас гарні? Так, гарні. Але це ще не все. Працьовиті? А як же інакше? Звісно, працьовиті. Якщо земля цвіте, то тут не обійшлося без українських чарівниць.Але саме головне - це надзвичайний характер представниць прекрасної статі.
Зараз розповім вам одну історію, яку я почула від однієї полтавчанки. Хочу нагадати вам, що вони найбільш яскраво відрізняються від інших українок тим, що є найкращими господинями, мають легку вдачу та гострий язик, на який краще ніколи не потрапляти. От одна така гарна жіночка трапилася мені під час подорожі. Присіли ми відпочити серед розмаїття квітів в одному з містечок Слобожанщини.Познайомилися і завели тиху розмову про наше життя, про жіночу долю. Звали мою нову знайому Надією.
- Я чую, що ви не місцева. Ваша вимова нагадує мені полтавський говір.
- Так це ж правда! Я ж з Полтави! А тут живу вже декілька років, хоча дома так було гарно! Я й досі згадую свою чудову хату. В мене там все було до ладу, у дворі стільки квітів росло, і робота в мене там була краща, ніж зараз...
- Чому ж ви залишили свою домівку?
- Та все через цих проклятущих чоловіків!
- Та невже? Що ж вони наробили такого, що вам довелося покинути свій рідний край?
- Ой, не склалася доля... Що тут зробиш! Дуже я люблю чоловіків красивих, щоб з ними не соромно було пройтися по вулиці. Сама я теж нівроку і підбирала собі чоловіка такого, за яким баби сохли. Ось подивіться, що ото за непотріб сидить.
-Де?-Питаю я.
- Та он же! Зліва від нас.
- А! Тепер бачу, -відповіла я, розгядаючи чоловіка, що сидів на лавочці і палив.
- От скажіть мені, ви уявляєте, щоб отакеє лихо зайшло до вашої домівки та й ще щось там хотіло?
- Ні, не уявляю,- відповіла я, оглянувши його огрядну статуру із звисаючим
животом, неохайне вбрання та його великий зріст.
- От,от! І я про це. Перший чоловік в мене був дуже гарний, високий, красивий та ще й розумний. Всі мені заздрили. Ще б не заздрити! Інженер, геологорозвідник... Та загинув він під час роботи, коли моїй донечці було всього п*ять місяців, а мені - дев*ятнадцять років. Не змогла я більше жити в Полтаві та й переїхала у своє рідне село. Було йду рано вранці на роботу понад яром і заведу пісню, що й у другому селі чути, а потім плачу, плачу...Всі знали про цю мою звичку, і одного разу мені і говорить подруга: "Що ти, Надіє, все співаєш та плачеш? Он тобі вже двадцять сім років. Виходь ти заміж, а то сама залишишся." Тут я стала думати, що її правда. Придивилася, а з мене очей не зводить наш головний зоотехнік. Білявий, синьоокий! Гарний... І до моєї доньки ставиться добре. От я і вирішила, що вийду за нього заміж. Одружилися. Стали хату будувати, та таку побудували, що такої в селі більше не було. Я на двох роботах розриваюся, щоб у дім все надбати, щоб все було найкраще. Та стала я помічати, що мій чоловік став до мене інакше відноситися. Приходить пізно, та й ще п*яний, як чіп!. Тут і люди почали говорити, що він кожного вечора йде до радгоспної бухгалтерші, з якою колись зустрічався ще до мене. Одного такого вечора приходить він напідпитку, а я й говорю йому:" Як же тобі не соромно! Що ж ти нашу родину так ганьбиш? Що про тебе будуть думати наші дочки?" А він мені у відповідь: " Не подобається тобі, то й не треба!" Гримнув дверима та й пішов до своєї коханки. Та недовго він там приживався. Мабуть йому вареники її не сподобалися, чи то борщ... От скоро став він проситися додому. Але я не пробачила йому такої ганьби і подала на розлучення. А він знаєте, що утнув?
- І що?- Питаю я.
- Діждався, коли я пішла на роботу, а дівчатка в школу, та й запалив наш будинок. Всі люди збіглися, допомогали пожежникам гасити полум*я. Було слідство. Цього ірода посадили, а я залишилася з дітьми в понівеченій хаті. За два роки я відремонтувала все, і мій дім знову засяяв, але підходив термін ув*язнення до кінця. Довелося мені продати хату і переїхати сюди. Знову все спочатку. Купила тут невелику хатину, потім добудувала її, навела лад у дворі. Хто було не йде, і говорить про те , що в мене гарне подвір*я, чепурний будинок і все до ладу. Та ніхто не знав, як важко я працювала, щоб моїм дітям всього вистачало, щоб було їм не соромно запросити друзів до себе.
Життя моє налагодилося. Та щоб ви думали? Було мені вже сорок три роки та й стало мені сумно. Тут трапився мені такий гарний чоловік! Гарна статура, засмаглий, чорнявий та й до мене став чіплятися. Одного разу він і говорить мені:" Таких жінок, як ти, Надійка, я ще зроду не зустрічав! Яка господиня, які в тебе смачні страви, а будинок який гарний! От був я чотири рази одружений, але такої жінки в мене ніколи не було." А я, дурна, та й повірила! Стали жити разом. Він своєю йогою займається переді мною, а я все захоплено дивлюся на його торс та м*язи. Красивий чортяка, очей не відведеш! Та й у ліжку йому рівних не було. От і цвіла я від щастя, поки мені на роботі дівчата не сказали, що бачать його ввечері біля автобусної станції. Я їм не повірила спочатку, а потім звернула увагу, що постіль моя стоїть незаймана вранці після моєї нічної зміни. Не стала я допитуватися, а вирішила перевірити. Приходжу вранці додому, а мій любий мене питає: " Надійко, начебто й чужих не було, а в нас пропали всі виделки і ложки, та й ножі. Я так хотів попоїсти твоїх відбивних та холодцю, та їсти нічим." "Ой, яке лихо!"- відповідаю я.- Це ж треба! Ти вдома був, і всі виделки хтось почупив! А може ти їх не знайшов?" " Та я скрізь дивився!" " А може вони в шафі? - питаю я. - А може отут під простирадлом?" Схопила я постіль та й відкинула її. Тут і посипалися на підлогу всі ножі, ложки... Вигнала я цього негідника, а сама все плачу й не можу зрозуміти, чому мені не щастить.
- Може ви для себе встановили занадто високу планку,- промовила я, щоб хоч якось втішити жінку. А вона мені і відповідає:
- Ваша правда. Планка моя була дуже високою, бо весь час я падала мордою в землю та не каялася!