Один хлопець, за яким я вже досить давно упадаю, майже нічого про нього не знаючи, щодня робить одну й ту саму фотографію. Краєвид: спис озера розтинає білий піщаний берег , оточений багатоповерхівками.
Нещодавно я прокинулась з розумінням того, що знаю, де знаходиться це місце. Дивно, він живе зовсім поруч, деякі з цих будинків довкола пляжу видно з мого балкону. Я вирішила вилізти крізь об’єктив в саме серце цього фото. Поклавши у рюкзак шматок колишньої штори, я розтягнула руки в обидва боки, вхопилась за рамки чорно білого фото і зробила крок.
І ось я вже зариваюся носками нових кросівок у мерехтливі пікселі піску. Вибираю місце в центрі фотографії. Розстеляю заквітчаний шматок темно-бордової матерії і сідаю. Картина приблизно така: попереду з-за кущів визирає озеро, по якому бігають маленькі пунктири хвиль, трохи правіше - кафе-кораблик, з якого лунають крики нетверезих караоке-співаків, чую попсові пісні 90-х і раніше. Невже це фото настільки старе? Ще правіше, огортаючи аж до лівого вуха – будинки. Як на мене, все, що має більше, ніж два поверхи – однакове. В них жвивуть однакові люди, що однаково сплять чи випивають. Київ геть весь схожий на велику пасіку.
Я озираюся ліворуч, до можливого будинку Ва. Приблизно вираховую поверх, вікно, подумки намагаюсь пролізти крізь фіранки. Мабуть, занадто зухвало намагатись пролізти в чиєсь вікно, сидячі в його фотографії. Ну і нехай.
Я вдивляюся в плівку озера і намагаюсь відчути те, що відчував колись Герман Гессе, зануривши погляд в блакить швейцарських озер. Він, мабуть , хотів зрозуміти Гете, коли той стояв на березі німецьких водойм, Гете думав про Гомера, Гомер про… навіть і не знаю. Мабуть першим в цій плеяді був якийсь неандерталець, що сидів весь такий самотній, волохатий і романтичний і думав, яка комбінація звуків змусить його дівчину віддатися без зайвих подарунків, фруктів, камінців чи тощо. Виходить, що озеро, мов портал проносить письменників крізь віки, знайомлячи один з одним. Може це і є еволюція. Або натхнення? Одним словом, я в цій вервечці точно зайва.
Встромляю сірники в піщані горбики, сьорбаю кавову піну і читаю Жадана. Заздрю йому. Не заздрю лише тому, що в нього чи не на кожній сторінці «трава пробивається крізь асфальт» . І що йому та трава? Цікаво, це навмисно? Пишу в гулі «трава пробивається крізь асфальт жадан» - кожне друге посилання - новий твір. Мабуть, це криптограма. Чи метафора підсвідомості? Може, він сам вважає себе тією травою? Такий собі донбаський кущик.
Думаю, що треба написати якесь оповіданнячко з назвою типу «крокуючи фотографіями» чи щось таке. Кладу голову на рюкзак, половину тіла – на штору, а іншу половину – на пісок. Яка ж я довга.
Дивлюсь на хмару . Хмара класна, вона схожа на кучеряве бавовняне поле. Якби ця рослина була солодка, то була б ідеальною метафорою. Хоча, я не куштувала її на смак, може, вона і схожа на хмару. Бачу, як наді мною схилилося обличчя Ва.
-Слухай, а на якому поверсі ти живеш?
-Не скажу.
-Улюблений колір?
-Хай буде чорний.
-Як ставишся до дівчат з хлопчачими зачісками?
-Байдуже. Стрижися, якщо хочеш, все одно ми з тобою ніколи і не побачимося.
Після цих слів він пішов. Час і мені виходити з фотографії, я не хочу більше бути кадром.
«Лєтящей походкой» - лунає десь зі сторони озерного порталу.