Смерть, як порятунок

Здригалися вхідні двері квартири від ударів кулаків, моторошне відлуння гримкотіло сходинковим маршем. Там, за дверима, тупцяв п’яний господар, викачаний у снігу, обараніло поглядав на дроти давно вирваної кнопки дзвінка, ворушив забитими волохатими пальцями на руці.

Уже при перших гучних звуках Вільям швидко заховався за великим ящиком напівзасохлого фікуса в кутку. Припав до підлоги черевом, принишк і ледве дихав. Його виразні темні очі видавали хвилювання. Вільям уже знав, що буде далі. Сюжет не змінювався роками. Господар увалиться досередини. Його лайка та крики жіночі поступово перекочують на кухню, ставатимуть дедалі голоснішими. Потім до верещання долучаться різкі, немов постріли, звуки посуду, котрий розбивається, і глухе падіння різних предметів.
 
Жінка, зрештою, запреться у ванній кімнаті з відірваною ручкою назовні й уцілілим міцним засувом із середини. А чоловік ще деякий час вишкірятиме гнилі жовті зуби в щілину дверей, гарчатиме на благовірну. Потім розлючений сновигатиме кімнатами. Це будуть найнебезпечніші хвилини для Вільяма. Колись п’яний оскаженілий господар таки уздрів його. Учепився волохатим лапищем у шию, виніс за двері й пожбурив на бетонні сходинки. Та так, ніби це не Вільям, а м’яч для регбі.

- Яке неймовірне, нечуване приниження твоєї генної пам’яті, знущання над твоїми славними пращурами! - кармічні потуги предків продовжували нашіптувати у відстовбурчене вухо Вільяма.

- Знаєш, у сиву давнину вони народжувалися й викохувалися в любові, в гармонії імператорського палацу. Це було священною таїною, високим мистецтвом просвітлених міністрів-мандаринів. Та що там говорити… Твої благородні пращури доклали дещицю і своїх зусиль, щоб нахилити Вісь Часу до людяності та відповідальності за свої вчинки. Ретельно причесані, в срібних дзвіночках на шиї і на золотих ланцюжках, супроводжували колись навіть Конфуція з Буддою в подорожах. А тепер… Від жорстокого поруху волохатої руки ти летиш і рахуєш ребрами сходинки на брудному марші хрущовки. Здається, нижче вже упасти неможливо…

Усе так. Правильно. Якби ті предки, бодай реінкарновані, побачили нинішнє становище його, розпластаного на бетоні, то вони чи їхні кісточки неодмінно поворушилися б від обурення у розкішних гробівцях імператорських поховань.

Вільям лежав і терпляче вичікував, допоки господар перестане сновигати, коли, нарешті, звалиться від утоми на засмальцьований смердючий диван. У такі хвилини очікування він мріяв стати дуже великим і міцним. Ну хоча б перетворитися на тибетського мастифа. Гора м’язів, левовий загривок, страшна паща. І щоб дев’яносто кілограмів ваги, не менше. І щоб від голосу твого, як від грізного мідного гонгу, судомно зводило щелепи у клятого господаря, болісно відлунювала, гикала його селезінка і він затикав вуха та перелякано зачинявся у вбиральні.

Уночі Вільям майже не спав, прислухався, як за вікном шумів дрібний дощ, такий недоречний серед зими. Жінка теж не спала, стогнала, хапалася за голову від болю, вставала, міряла тиск, ковтала пігулки разом із краплями духмяного корвалолу. І тільки господар у заношених вчорашніх штанях і светрі голосно хропів на дивані.

На світанку дощ припинився і Вільям провалився в короткочасне забуття. Йому наснився незвичний сон. Якісь заквітчані люди в білому несли його в плетеному кошику з лози. Несли довгою алеєю, засадженою білою вербою й величними платанами. Білосніжна алея, оповита туманом, упиралася вдалині в ошатну зелену гору. Сходило сонце позаду. Вранішні промені вигравали на плесі сонного озера, додавали свіжих барв довкіллю. Вільям захоплено роззирався навсібіч. Усе видавалося йому урочистим і приємним.

«Але чому я в кошику? І чому став зовсім білий? Рудий же був колись… Може, це в іншому житті?» - із тривогою запитував себе уві сні.
Вранішні крики жінки перервали сон. Благовірна надолужувала те, що не змогла вихлюпнути учора при сварці.

- Коли вже ти заллєшся тією горілякою! Скотиняка отака! Скільки мені ще терпіти? Вилазь, іди надвір, хліба купиш і пса вигуляєш. Мучиться он сердешний під дверима.

Розм’яклий, немічний від перепою господар сопів і щось бурмотів. Зрештою звівся на ноги. Його хитало з боку на бік. Повільно одягся, пошарудів у кишенях, назбирав чотири гривні.
- Дай десятку похмелитися, - видихнув термоядерну суміш випарів у обличчя жінки.
Дружина поморщилася, відвернулася.

- Не дам! Мені цілий тиждень на щось треба жити. До пенсії.

Чорний гнів повільно наростав, каламутився десь у пересушених, спалених нутрощах господаря, допоки вони спускалися сходинками з п’ятого поверху. Вільям приречено дріботів позаду.

«От сучка, зажала десятку… У Миколки точно є… Треба зайти», - наближав думкою віртуальне похмілля чоловік.
Стрімко розчахнулися стулки вхідних дверей від удару ноги. Дзеленчали залишки розбитого скла у вікні під’їзду від протягу. Вільям вискочив наперед, відчайдушно шкрябав пазурами по гладкій кризі, намагався тягнути господаря кудись убік на короткому повідку.

«Куди ти прешся! Там же слизько. Хе-хе-хе-хе… Чотири кілограми проти вісімдесяти. Фу! Як же від тебе смердить! О, мої ніжні вологі ніздрі! Як вони вимучилися…» - думав розгублений пес.

Продавчиня хлібного кіоску стане свідком, як чоловік підсковзнеться на дзеркально-гладкій поверхні. Як змахне руками, падаючи навзнак. Рудий пекінесик відірветься від криги, опише стрімку дугу в повітрі й гепнеться під тіло господаря, що накриє пса.

Згодом продавчиня з перехожими підведуть чоловіка, віддадуть шапку, котра злетіла з голови. Господар мружитиметься, брутально лаятиметься, хапатиметься за забиту потилицю. А Вільям незворушно лежатиме біля його ніг. Із рота пса хвилину мляво витікатиме кривавиця й розтікатиметься калюжею.

Його астральне тіло ще встигне побачити нахилене над собою розкричане обличчя заплаканої незнайомої жінки. Потім тіло зависне у півметрі над своєю розплющеною формою на кризі, щоб усвідомити нарешті невідворотність того, що сталося. Остання думка перенесе Вільяма до затишної алеї з платанами і дасть величезне полегшення.
«Тепер я знаю… чому в кошику…»


Рецензии
Це справді порятунок.... Ви праві....

Шон Маклех   10.11.2014 04:41     Заявить о нарушении
Щиро дякую, Шоне!

Петро Домаха   10.11.2014 11:22   Заявить о нарушении
На это произведение написано 12 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.