Загадкова агенцiя

 
Анотація до книги «Загадкова агенція»

Троє друзів-восьмикласників Кара, Сем і Боча випадково довідуються, що в агенції «Світ захоплень», де керівником працює мати Карини, здійснюються віртуальні подорожі в часі. Їм вдалось умовити працівника агенції, щоб він «закинув» їх куди-небудь.
З цього часу починаються їхні пригоди.  З джунглів, де мавпа ледь не задушила Бочу, вони потрапляють в Камелот. Допомагають кельтам перемогти саксів, рятують пораненого лицаря.
На літні канікули батьки відправляють Сема в село, куди він запрошує і своїх друзів. Баба Віра розповідає про скриньку, яка нібито виконує бажання.
Діти за допомогою скриньки переміщуються в часи війни, де їм довелось трохи повоювати. Вони потрапляють у паралельний світ, де зустрічають своїх двійників.
У скриньці знаходять мапу скарбів. За допомогою скриньки потрапляють до махновців і довідуються про скарб. Але швидкий наступ червоноармійців руйнує плани.
Кара відмовляється користуватись послугами скриньки, тому що розуміє, що переміщує їх зовсім не скринька…


ЗАГАДКОВА АГЕНЦІЯ

(для середнього та старшого шкільного віку)

1

Канікули! Що може бути краще для школяра? Одне тільки усвідомлення того, що не треба йти в школу ні сьогодні, ні завтра, надихає на активну діяльність, або розслаблює, як ніколи.
Карина Вербиченко солодко позіхнула, потяглась в ліжку, посміхнулась. Вона вже восьмикласниця. Як добре і спокійно було зараз на душі. Попереду ціле літо безтурботного життя. Роби, що хочеш. Не треба вчити уроки, не треба сидіти над математикою, яка весь рік чомусь не давалась дівчинці, хоча вона і отримувала тільки вищий бал. І взагалі вона була відмінницею. І не тільки в навчанні.
За три роки, які вона ходить в гурток малювання, Карина дійсно навчилась малювати. Це вона навіть сама розуміла, порівнюючи давні малюнки з тими, які вона зробила зовсім недавно. І класний керівник Олена Миколаївна її нахвалює.
А ще вона танцює. Танці для неї, особливо в останній рік, стали головним заняттям. Особливо після того, як їх гурток почав відвідувати Сем, тобто Віктор Семенов. Він вчився в паралельному класі, займався карате.
Потрібно було готуватись до конкурсу бальних танців, а партнер Кари, як називають її всі знайомі, раптом підвернув ногу. Тоді Олена Миколаївна і запропонувала Семові підтримати честь школи. Сем, який раніше ніколи танцями не займався, тому що вважав це не зовсім підходящим заняттям для хлопця, несподівано для всіх погодився. З того часу Кара з Семом – партнери.
- Каро, ти вже не спиш? – голос матері порушив спокійний плин думок, дівчинка зітхнула.
- Ні, мамо.
- Чим сьогодні будеш займатись?
- Нічим. У мене канікули, - розслаблено усміхнулась дівчинка.
До кімнати ввійшла мати. Якби вона не була її матір’ю, Карина нізащо не сказала б, що у цієї жінки вже така доросла дочка. Оксана Дмитрівна, як називали її в агенції, керівником якої вона була, мала всього тридцять один рік. Пишне волосся обрамляло її молоде гарне обличчя з голубими великими очима. Була вона середнього зросту, трошки повнувата, але це ніяк не псувало її фігуру.
- У мене до тебе прохання, - сказала мати, на ходу поправляючи зачіску, - ти не змогла б сьогодні навідатись до мене на роботу?
- Навіщо? – трохи засмучено запитала дівчинка, у якої на сьогодні були зовсім інші плани.
- Я хотіла б перенести додому квітку в горщику, а то вона там зовсім пропаде. Мабуть, клімат їй не підходить. 
- А сама чому не принесеш?
- Та все забуваю. А ще у мене сьогодні після роботи деякі справи є. То що? Прийдеш? – мати вже повернулась до виходу.
- Прийду, - зітхнула Кара.
Вона давно вже хотіла побачити, чим займається її мати на роботі, і довго ждала нагоди. Але тільки не сьогодні! Сем і Денис Бочкарьов на прізвисько Боча будуть чекати її на пляжі. Вони ще вчора домовились. Що ж робити? Хотіла в перший день канікул трохи повалятись в ліжку, але, мабуть, не доведеться.
Тільки-но мати вийшла з будинку і затих шум двигуна її автомобіля, як Кара підхопилась і швидко почала збиратись. Якщо вона зараз поїде до мами, то встигне і на пляж. Пропустити таку зустріч вона не може. Це точно.
Швидко зібравшись, Карина побігла на зупинку маршрутки. До маминої роботи було не дуже далеко, всього три зупинки, але до цього дня мама ніколи не брала її з собою.
- Нічого там тобі робити, - заявляла вона. – Коли з’явиться потреба, тоді все і побачиш. Нічого цікавого там нема.
Батько Кари майже весь час був у відрядженні: він працював шофером-дальнобійником. Про його роботу дівчинка знала дуже багато. Коли він бував вдома, то розповідав про нові міста, які він проїзджав, про красоти рідного краю. В такі моменти Кара дуже хотіла побувати там, побачити все своїми очима.
Кара вийшла з маршрутки і зразу побачила невеличку вивіску «Агенція «Світ захоплень». Вона подумала, що назва якась чудернацька для бюро подорожей. Треба про це мамі сказати. Може, це не вона вигадала?
- Кара? Ти вже прийшла? – здивувалась мама, побачивши дочку на порозі агенції. – Якби я знала, що ти так рано встанеш, поїхали б на моїй машині. Чого ж не сказала?
- Ми з хлопцями домовились сьогодні на пляж піти, - трохи знітилась Карина. – Тому я подумала, що краще раніше забрати твою квітку.
- Трошки погуляй, я миттю.
Мати зайшла в свій кабінет, а Кара почала роздивлятись плакати на стінах.
«Політ у майбутнє». «Подорож назад». «Сафарі». «Космічний корабель». «Середньовіччя». «Інквізиція». «Камелот». «Пригоди Конана». «Замок графа Дракули».
Кара з цікавістю розглядала яскраво розмальовані плакати та листівки на стінах агенції, все більше дивуючись їх тематиці. Вона зачаровано роздивлялась рожевощоких ельфів, коли голос матері вивів її із заціпеніння.
- Ось, візьми, - мати протягнула горщик з якимось кактусом. – Майже зовсім засох.
- Мамо, а що це? – приймаючи горщик, запитала Кара.
- Не зрозуміла. Ти про що? – мати здивовано дивилась на дочку.
- Про ось ці плакати? Навіщо вони в туристичній агенції?
- Дурненька. Це якраз і є наші подорожі, - спокійно відповіла  мати.
- Не розумію. Як можна мандрувати в Камелот, якщо його давно немає, а можливо, і зовсім не було? – очі Карини випромінювали таке щире здивування, що мати розсміялась.
- Давай, я тобі щось покажу. Ходімо. Та постав ти цю квітку, - вона, взявши дочку за руку, потягнула за собою.
За широкими дубовими дверима, в які вони зайшли, стояли три крісла. В одному з них сидів здоровань з шоломом на голові, від якого йшло безліч тонких дротів різного кольору до великого апарату. Приблизно такий Кара не раз бачила у фільмах про лікарню. На моніторі апарату бігали якісь кривульки та густі крапки. За екраном уважно слідкував молодий хлопець з густим ластовинням на обличчі.
- Дивись уважно, - тихо промовила мати, і застигла разом з дочкою.
Ось кривульки стали виписуватись густо і високо. Хлопець зразу ж натиснув кнопку, але здоровань, тяжко зітхнувши, стягнув шолом і заревів не своїм голосом:
- Поверни мене назад, придурку!  Я його зараз прикінчу! – і натягнув шолом назад.
Хлопець запитливо глянув на Оксану Дмитрівну, та кивнула головою.
- Добре, - сказав хлопець, - відповідати ж не мені.
Він  натиснув кнопку і кривульки поступово знову почали скакати вгору, але хлопець дивився на екран, нічого не роблячи. Здоровань почав нервово сіпатись у кріслі. Коли кривуля заскочила за тонку лінію обмеження, хлопець все ж натиснув кнопку. На цей раз здоровань довго сидів мовчки, потім все ж таки стягнув шолом.
- Ух! – він потряс головою, ніби проганяв муху. – Здорово! Якби ще мить, мені був би гаплик. Дякую.
- Ну, слава Богу, - полегшено зітхнула Оксана Дмитрівна і усміхнулась здорованю. – Я бачу, що ви задоволені.
- Не те слово. Такий адреналін.
- Приходьте ще, - сказав хлопець з ластовинням.
- Неодмінно. – Здоровань почав сповзати з крісла і ледь не впав, тому що його повело. – Ух, ти, ніяк до тями не прийду.
- Нічого, нічого, - Оксана Дмитрівна підхопила його під руки та трохи підтримала. – Зараз все буде чудово.
Вона провела здорованя до виходу, попрощалась з ним. Тільки тепер хлопець з ластовинням звернув увагу на високу гарну дівчинку. Він приязно усміхнувся їй, але Кара зробила вигляд, що зовсім його не помітила.
- Мамо, може, розповіси? – повернулась Карина до матері.
- Ходімо до мене.
Коли Карина зручно вмостилась у кріслі, мати запитала:
- Що ти хочеш почути?
- Все, мамо, все.
- Щоб тобі було зрозуміло, ми організовуємо подорожі в часі.
- Ви що, винайшли машину часу? – загорілися очі дівчинки.
- Не зовсім. Просто програмісти зробили нам кілька програм з віртуальними подорожами. Клієнт вибирає тему подорожі, Дмитро програмує  шолом на цю тему і людина поринає у вир подорожей, в яких реально приймає участь.
- А з людиною, яку ви запускаєте в цю подорож, нічого не станеться? – запитала Кара.
- Дмитро дуже уважно стежить за монітором, ти ж сама бачила. Якщо він бачить, що людина нервує, то просто виключає програму, - мати посміхнулась. – Що, сподобалось?
- Дуже. Мамо, а мені можна спробувати?
- Ні, Карочко, ні. Ти ще маленька для цього, - заперечила мати.
- Ну, мамо...
- Ні, ні, ні, - чітко промовила мати. – Їдь додому, ти ж на пляж збиралась.

2

Карина поспішала. Хлопці, мабуть, давно ждуть, а вона тут копається. Збиралась довго, але все ж ледь не забула купальник. Вже, закриваючи замок, вона згадала, що він досі лежить на кріслі.
- От, роззява, - промовила сама до себе.
Забравши купальник, ще кинула в пакет пакунок з канапками, який приготувала раніше, але за думками про агенцію геть викинула з голови.
Хлопці дійсно вже її чекали, переминаючись з ноги на ногу.
- О, нарешті наша краля з’явилась! – Боча розтяг губи в кривій посмішці, показуючи при цьому верхній вибитий зуб.
Він стояв, виставивши вперед одну ногу в старих домашніх пластикових капцях. Широкі, вигорілі на сонці шорти, незрозуміло, якого кольору, видувались набитими кишенями. Старенька футболка, спеціально порвана в деяких місцях, була не випрана і плямиста від бруду. Денис Бочкарьов був із багатодітной сім’ї, і мати не дуже забивала собі голову, де і в чому ходять її діти. Та ще час від часу прикладувалась до пляшки з оковитою. Свого батька Боча ніколи не знав, тому виховання дала йому вулиця та ще зовсім трохи – школа, яку він інколи відвідував.
Віктор Семенов ніяково посміхнувся. Йому дуже подобалась Кара, але він жодного разу, як йому здавалось, не виказав свого почуття. Він був з багатої родини, і те, що навчався в звичайній школі, було чистою випадковістю. Його батько, який нещодавно купив будинок поруч зі школою, дуже часто бував у відрядженнях. Возити сина до ліцею, де той успішно навчався, було нікому, тому що й мати займалась бізнесом. Питання про школу вирішив сам Віктор. Після того, як він знову запізнився на уроки в ліцеї, він сам запропонував батькам, щоб його перевели в школу поруч з будинком. А після того, як вчителька запропонувала йому відвідувати гурток бального танцю і він почав танцювати в парі з Карою, він жодного разу не пожалкував, що пішов з ліцею.
- Хлопці, що я вам розповім, - навіть не вітаючись, загадковим голосом почала дівчинка.
- І що ти можеш нам розповісти такого, що ми ще не знаємо? – Боча, наслідуючи дорослих, сплюнув на асфальт.
- Ходімо на пляж, там розповім, - Кара, не дивлячись на друзів, рішуче попрямувала в бік річки.
Русяве довге волосся було зібране в «хвостик», який при ході розгойдувався в різні боки. Її фігурка ще була зовсім дитяча, але вже вимальовувалась талія. Завдяки танцям ікри ніг були накачані і гарні, як у дорослої дівчини. Сем йшов ззаду і мимоволі його зір притягували ці довгі ноги в літніх черевичках на середньому підборі. Він бачив навіть волосинки на шкірі, які на сонці відсвічували золотом.
- Я сьогодні була у мами на роботі, - промовила Кара, не зупиняючись.
- І що? – зацікавився Сем.
- Це туристична агенція.
- Що може бути цікавого в туристичній агенції? Хіба що дивитись, як наші буржуї путівки отримують та платять  дурні гроші за те, щоб кілька днів повалятись на пляжі подалі від дому? Не розумію цих буржуїв, - Боча знову картинно плюнув крізь зуби.
- Не плюйся, - зробила йому зауваження дівчинка.
- Добре. Ну, і що цікавого ти там побачила? – запитав Боча, наче і не він тільки що виказував незацікавленість цим питанням.
- Хлопці, розумієте, це не просто агенство. Там таке відбувається...
- Не тягни кота за хвіст, - підігнав подругу Боча.
- Вони організовують подорожі в часі, - видала інформацію Карина і зупинилась.
- Оце так! – тільки й вимовив Сем.
- Що ти гониш? – промовив Боча.
- Нічого я не гоню. Це чистісінька правда. Сама сьогодні бачила, як у тій подорожі одному чуваку ледь гаплик не прийшов. От, - Кара подивилась на своїх друзів ніби звисока.
- Розповідай, - майже наказав Боча.
- Давайте вже дійдемо до пляжу, дуже жарко, - Кара подивилась на Сема і трошки почервоніла.
- Ходімо швидше, - Сем рушив перший, щоб ніхто не помітив, що і його щоки покрились червоними зрадницькими плямами.
Друзі розташувались подалі від води, тому що з річки несло запахом мулу, тухлої риби та ще чимось дуже неприємним. На пляжі нікого не було, тільки недалеко від них якийсь дідок ловив рибу.
Кара розстелила покривало і зразу ж вляглась на нього.
- Ти б хоч роздягнулась, все ж таки ми на пляж прийшли, - промовив Боча, зтягуючи футболку.
Його тіло було худеньким, аж ребра просвічувались, але в майбутньому він повинен стати струнким гарним хлопцем, не дивлячись на те, що зараз його руки і ноги нагадують картинки, які їм показували в школі про концентраційний табір.  Про це мимоволі подумала Кара, намагаючись не дивитись, як роздягається Сем.
А той, розстеливши друге покривало поруч з тим, на якому лежала Кара, акуратно зняв білосніжну футболку з чудернацьким абстрактним малюнком, звернув її і поклав у пластиковий пакет. Туди ж він засунув і коричневі фірмові шорти, залишившись у модних плавках на відміну від свого друга, який, не дивлячись, кинув футболку і шорти кудись на пісок. Здавалось, Боча зовсім не комплексує із-за того, що його плавки в деяких місцях «поїхали», як капронові панчохи. А про колір їх можна було тільки здогадуватись.
Кара не додумалась вдома вдягти купальник і зараз озиралась в пошуках якихось кущів, щоб там переодягтись. Хлопці зробили вигляд, що не помічають хвилювання дівчинки. Вона зайшла за дальні кущі, які обрамляли берег річки і, щораз озираючись, похапцем перевдяглась.
Кара повернулась і швиденько лягла на покривало лицем вниз. Вона чомусь соромилась своїх друзів, з якими  вже «не один пуд солі з’їла», як каже її батько.  В тому році вона з Бочею провела майже все літо і ніхто нікого не соромився. Але за цей рік вони виросли, та ще в їх маленькій компанії з’явився Сем, навіть при згадуванні імені якого у Кари починало тріпотіти серце.
Це була така різношерстна компанія, що всі дивувались, бачачи їх разом. Чистенька відмінниця Кара, багатенький «буратіно» Сем та майже босяк і розбійник Боча – вони майже завжди були разом. Що тільки батьки не вигадували, щоб їх розлучити, але нічого з того не виходило. То вже через рік такого спілкування вони махнули на їхню дружбу рукою. Головне, знати, де  діти і з ким.
- Розповідай, - повернув до Кари вже загоріле лице Боча, на якому блищали голубі очі.
- Що розповідати? Я вже майже все вам розповіла. Стоять там крісла, на них ціла купа якихось датчиків, тумблерів. Все це з’єднане з  апаратами, схожими на комп’ютери. В крісло сідає людина, йому на голову надівають шолом, підключають вибрану програму і все.
- Яку програму? – поцікавився Сем, зіщуливши карі очі, затемнені довгими віями.
- Комп’ютерну програму. Там вони дуже різні. Від казкових ельфів та гномів до польотів у космос.
- Ого! – присвиснув Боча. – От би нам туди потрапити.
- Не вийде, - зітхнула Кара. – Там, мабуть, охорона стоїть.
- Та я не говорю, що треба якось нелегально, можна ж і попроситись. Там же твоя мама працює.
- Тим більше не можна. Вона сказала, що я ще мала для таких подорожей, - ще раз зітхнула дівчинка.
- Цікаво, куди можна потрапити у віртуальному світі? – промовив Сем. – Це, мабуть, як у гру грати?
- Не знаю. Але за процесом наглядає Дмитро. Ледь що, він виключає програму.
- Що за Дмитро? – повернувся до дівчинки Сем.
- Такий, весь у ластовинні. Рудий, - прибавила вона.
- Молодий? – зацікавився Боча.
- Ні. Років двадцять, - байдуже відповіла Кара.
- Зрозуміло, - протяг Боча і підставив під сонечко другий бік, відвернувшись від друзів.
На пляжі з’явилось кілька чоловік, але купатись ніхто не йшов. Хоча було вже жарко, але вода все ж не прогрілась для купання. Тому сміливці тільки ноги мочили, та засмагали.
Компанія довго мовчки лежала, обдумуючи нову інформацію.
- Знаєте, - сказав Боча, - а я б залюбки погуляв десь у джунглях, подивився на слонів. Хоча б і не насправді.
- Хочеш сказати – віртуально? - підказав йому Сем.
- Ну, мабуть, так, - погодився Боча.
- Мама говорила, що турист сам бере участь у реальних подіях, - підкинула нову інформацію Кара.
- Виходить, що він не спостерігає, а ніби живе новим життям? – здивувався Сем.
- Мабуть, так.
- Тоді це ще цікавіше, - висловив свою думку Боча. – Ви тільки подумайте! Це ж можна потрапити в часи лицарства, або туди, де відьом палили! Кару б точно на вогнищі спалили.
- Чому це? – здивовано протягла Кара.
- Бо ти гарна, а таких завжди гнобили.
Це вперше Боча висловив своє відношення до зовнішності дівчинки. Вона це зрозуміла як комплімент і густо почервоніла. Сем здивовано глянув на товариша, потім на Кару і надувся. Він зрозумів, що Кара подобається не тільки йому.
- Годі вже ляси точити, - промовив він, - ходімо купатись.
- Ні, ви, як хочете, а я боюсь в таку брудну воду лізти, - Кара відвернулась від хлопців і закрила очі.
Через деякий час вони з голосним криком повернулись і почали бризкати на дівчинку холодною водою.
- Ви здуріли, чи криша зовсім поїхала? – Кара сердито крикнула на друзів.
- Я придумав! – Боча ще пару разів бризнув водою і розлігся поруч з дівчинкою.
- Що ти придумав? – здивовано перепитала Кара, витираючи бризки води.
- Нам потрібно вночі проникнути в ту агенцію і...
- ...здійснити подорож у часі, - продовжив його думку Сем.
- І як ми це зробимо? – іронічно запитала Кара.
- Придумаємо якось, - у Бочі вже загорілись очі у передчутті яскравих вражень.
- Там, мабуть, ще й сигналізація стоїть, - виказала свою думку дівчинка.
- Так от ти все й розвідаєш, - блимнув голубими очима Боча.
- Але ж ми не знаємо навіть, на які кнопки натискати, - не здавала свої позиції Карина.
- Сем в комп’ютерах розбирається краще, ніж любий хакер. Правда ж? – Боча повернувся до Сема.
- Ну, на рахунок хакера ти загнув. Але трохи розбираюсь, - погодився хлопець. – можна спробувати.
- А в мене ще є одна думка, - Боча підняв очі до неба, що в нього значило велику задумливість. – Ти говорила, що там заправляє той Дмитро...
Кара кивнула головою.
- Тобі треба знову з’явитись у мами, та познайомитись з тим Дмитром поближче.
- Як це – поближче? – здивовано перепитала дівчинка.
- Признач йому побачення.
- Що? – Кара раптом голосно розсміялась. – Так він же старий і негарний.
- Не такий вже і старий, - заперечив Боча. – Моєму старшому братові двадцять один рік і ніхто його старим не вважає.
- Так  то брат, - все ще сміялась Кара. – А тут...
- Призначиш побачення, все вивідаєш. Він на тебе точно клюне, - гнув свою лінію Боча.
- І що я з ним буду робити? А якщо він до мене полізе, тоді що?
- А ми з Семом будемо десь поруч. Якщо раптом щось станеться, ми тут, як тут.
- Ну, не знаю..., - Кара несвідомо глянула на Сема, який весь час мовчав.
- А що? Можна спробувати, - нарешті сказав він. – Але без фанатизму.
- Та про який фанатизм ти кажеш? Він мені зовсім не подобається. І про що я з ним буду розмовляти?
- Про машину часу, - підказав Боча. – Краще всього буде, якщо ти його умовиш допомогти нам.
- А якщо умовлю, то куди ми помандруємо? – запитала Кара.
- Про це потрібно подумати, - задумливо промовив Боча.
І діти півдня обговорювати варіанти можливих подорожей, поки не зголодніли. Тільки тоді, коли Кара і Сем розклали на покривалі свої припаси, Боча перестав фантазувати, бо рот його був зайнятий їжею.

3

- Мамо, а можна мені сьогодні з тобою на роботу? – Кара дивилась на матір очима побитої собаки.
- Що ти там не бачила? – відмахнулась мати. – Ти ж знаєш, що там нічого цікавого немає.
- То для тебе нічого цікавого, а для мене воно все цікаве. Так можна?
   - Якщо нема чого робити, то – будь ласка, - миролюбиво відповіла мати.
- Ура, ура. – Кара сповзла з ліжка і почала швиденько збиратись, щоб устигнути поїхати разом з мамою на її машині.
Вона одягла своє краще плаття, щоб сподобатись Дмитрові. Кара довго думала, як вона буде з ним домовлятись, але так нічого цікавого і не придумала. «Нічого, - подумки говорила сама з собою, - там на місці буде видніше».
- Каро, що ти там возишся? Давай швидше, - мати стояла вже на порозі з ключами в руках. – Із-за тебе і я запізнюсь, а в мене сьогодні оперативка, люди чекають.
- Іду вже, - Кара вибігла на ганок. – Я готова.
- Ого, як убралась. Ніби на весілля, - усміхнулась мати. – Яка ж ти в мене гарна.
Кара задоволено посміхнулась. Вона знала, що це біле платтячко з капюшоном найбільше їй личило. Білий колір чудово гармоніював з легкою засмагою худенького тіла, а пишне довге волосся, таке схоже на мамине, яке вона сьогодні тільки розчесала, підкреслювало красу дівчинки.
Оксану Дмитрівну вже чекали і вона зразу зайшла в свій кабінет, лишивши Кару саму. Дівчинка озирнулась навкруги. Ніде нікого не було. Вона довго розглядала вже знайомі плакати, тихенько наближаючись до дубових дверей. Постукала, відповіді не було. Тоді вона обережно відхилила важкі двері і заглянула в кімнату. І там було пусто. Видно, і Дмитро теж був на нараді. Вже сміливіше переступила поріг.
Вона вирішила ретельніше оглянути крісла. На них лежали шоломи з дротами. Над кожним кріслом був закріплений екран. Від усіх крісел дроти йшли до одного пульту управління. Кара звернула увагу, що на пульті було безліч кнопок і тумблерів, але трохи окремо були цифри, ніби на телефоні. Збоку на маленькій пластиковій пластині був наклеєний звичайний папірець, на якому були написані числа по порядку, а поруч з ними – назва подорожі. Про це Кара здогадалась зразу. Мабуть, це зробив Дмитро для зручності. Треба тобі «Камелот», будь ласка, - цифра три. Треба «Джунглі» - цифра п’ять. Зручно, нічого не скажеш. Так, а що у нас там ще є? Кара почала читати назви подорожей, як раптом хтось за її спиною кашлянув. Вона здригнулась, ніби її захопили за поганою справою.
- Добрий день, - привітався Дмитро. – А я тебе знаю. Ти – донька Оксани Дмитрівни.
- Добрий день. Я тебе також знаю. Ти – Дмитро. Так?
- Так. От і познайомились. А що ти тут робиш?
- Тут нікого не було, щоб спитати дозволу. Мені просто цікаво, - вже сміливіше промовила дівчинка. – Може, щось покажеш?
- Тут нічого цікавого немає, - усміхнувся Дмитро. В кутиках очей з’явились малесенькі зморшки і ластовиння на щоках смішно заворушилось. – Тільки кнопки та і все.
- Дмитро, а ти можеш мене запустити в якусь подорож? – раптом насмілилась Кара.
- Ти що? Нізащо! Хочеш, щоб твоя мати мене з роботи турнула? – Навіть його ластовиння виражало обурення, моментально зробившись майже коричневим.
- А якщо мама дозволить?
- Ніколи вона цього не дозволить, - вже більш спокійно відповів Дмитро, вмощуючись на своє робоче місце.
- Чому? – здивовано перепитала дівчинка.  – Це ж так просто. Сяду в крісло, ти натягнеш на мене шолом, натиснеш якусь кнопочку, і...
- Дітям не можна.
- Я вже не дитина, - тріпонула волоссям Карина, знаючи, що такий жест чомусь подобається хлопцям.
Дмитро, нічого не говорячи, уважно роздивлявся дівчинку. Він, звичайно, звернув увагу на її чудове волосся, на гарну засмагу, на тонку талію. Він зітхнув. Якби вона не була донькою начальниці, тоді можна було б і позалицятись, але ж...
- Не можна, - знову сказав він. – Після таких подорожей у людини може нарушитись психіка. Ти ж не хочеш стати психічно хворою?
- Не хочу. А як же ті люди, яких ви відправляєте у подорожі?
- Ми їх попереджаємо про можливі наслідки, але цим людям потрібна порція адреналіну.
- Як наркоманам? – Кара повернула голову до хлопця.
- Майже, - ніскільки не здивувавшись такому порівнянню, відповів Дмитро. – Та й коштують такі подорожі не дешево. Але трошки дешевше, ніж справжні.
- А як ти розумієш, коли треба виключити апарат? – Кара вирішила дізнатись якомога більше.
- Людина платить за кілька хвилин подорожі, - почав пояснювати Дмитро. – Вона розраховує, що пробуде там певний час. Але я уважно слідкую за її реакцією. Ось бачиш? Це екран, на якому висвічується пульс, тиск, вимальовується крива роботи серця. Якщо у людини в тому середовищі, куди вона потрапила, все гаразд, то я виключу апарат тоді, як домовлялись. Але, якщо людина починає нервуватись, пульс прискорюється, тиск наростає, то треба реагувати якнайшвидше.
- А що там може трапитись? – наївно запитала дівчинка.
- Все, що заманеться. Є подорожі, які запрограмовано таким чином, що час там іде паралельно нашому, тобто – хвилина за хвилину. Наприклад, подорож у джунглі. Якщо якийсь звірюка нападе на нашого «туриста», то може ж і загризти. Якщо я не виключу апарат, то у «туриста» може бути зупинка серця. Так от.
- І що тоді? – у дівчинки очі стали, як чайні блюдця.
- Тоді нашій фірмі гаплик, - просто сказав Дмитро, і Карі стало страшно за матір.
- А якщо я не хочу в джунглі, а кудись, наприклад, у Середньовіччя?
- Там простіше. Запускаю програму на п’ять хвилин, а там ти пробудеш п’ять днів. Якщо не будеш лізти куди попало, то нічого з тобою не станеться.
- Зрозуміло, - протягнула Кара. Вона ніяк не могла придумати, як їй умовити Дмитра, щоб він допоміг їй та її друзям.
В коридорі почувся шум, то закінчилась оперативка і робітники розходились по своїх робочих місцях. Через хвильку в двері заглянула Оксана Дмитрівна.
- Ну, як вона тобі, не набридла? – звернулась вона до Дмитра.
- Що ви? – почервонів хлопець. – Звичайно, ні.
- Дмитре, зараз клієнт підійде. У нього в заявці подорож до гномів. Підготуй, що треба. Каро, може, підеш до мене?
- Мамо, можна, я тут побуду. Мені дуже-дуже цікаво.
- Добре, - усміхнулась мати, - тільки Дмитрові не заважай.
- Не буду.
Дмитро почав передивлятись якісь папери, потім на одному шоломі повернув ручку настройки, виставляючи хвилини.
- Ось зараз чоловік сяде в це крісло, а через мить опиниться у казковому світі пригод. Одного не розумію, для чого літньому чоловікові дитячі пригоди? – говорив Дмитро, настроюючи апаратуру.
- А можливо, він не знає казок. А після подорожі буде що онукам розповісти, - як доросла розмірковувала Карина. – Дмитро, а ти не хочеш після роботи прогулятись по парку?
Хлопець здивовано подивився на розчервонілу дівчинку, посміхнувся.
- Тобі що, нема з ким на качелях погойдатись?
- Чому на качелях? Просто пройти, поговорити, подихати чистим повітрям?
- Можна і подихати, - погодився Дмитро. – А мати...?
- Мама заперечувати не буде, - поспішила його заспокоїти.

4

Кара йшла поряд з Дмитром, не наважуючись першою ропочати розмову. Десь поряд були Сем і Боча, які так маскувались, що навіть вона їх не бачила. Кара сьогодні цілий день спостерігала за роботою агенції і зрозуміла, що туди приходять тільки дуже багаті люди, які потребують гострих емоцій. Клієнтів сьогодні було тільки троє, але ще двоє подали заявку на інші дні. Вона бачила, якими клієнти піднімались з крісел. На це треба було тільки дивитись, словами не опишеш. Виснажені за кілька хвилин подорожі, яка для них здавалась довгоденною, але з таким задоволеним виразом обличчя, якого ніколи не побачиш, коли туристи приїзжають в аеропорт з тривалої справжньої  відпустки.
Кара ще більш упевнилась, що їм з друзями обов’язково потрібно спробувати віртуальну подорож.
- Дмитро, я хотіла з тобою серйозно поговорити, - почала вона.
- А я і не сумнівався, що ти покликала мене для розмови. Тільки чекав, коли сама розпочнеш, - усміхнувся хлопець.
Карині стало соромно, що Дмитро так швидко розкусив її цілоденні маневри навкруг нього.
- Мама мені ніколи не дозволить, але я дуже хочу спробувати. От ти пробував мандрувати?
- Звичайно. Коли ми тільки отримали програми, довго вирішували, кого першим запустити у віртуальний світ. Я – наймолодший. Вирішили розпочати з мене.
- І як воно там? – Кара навіть зупинилась, щоб не пропустити нічого із сказаного.
- Чудово. Таке враження, що ти дійсно живеш у тому світі. Знайомишся і розмовляєш з людьми, щось робиш, кудись ходиш. І все це ніби насправді. Знаєш, одного разу наш постійний клієнт проплатив зразу тридцять хвилин віртуалки. Це цілий місяць життя там. Розумієш? За цей місяць він там закохався. Коли я його виключив, він так умовляв мене повернути його назад. Але не можна так надовго. Нервова система може не витримати напруження. Він прийшов наступного дня. Я його знову відправив у ту ж саму програму, але нічого у нас не вийшло.  Виявляється, кожного разу людина потрапляє в інший час, або в інше місце. Це тільки випадково можна потрапити знову на те саме місце. Ми консультувались у розробників програм. Вони говорять, що це їх недоробки, які з часом вони усунуть. А поки що ми користуємось старими розробками.
Здавалось, Дмитро може про свою роботу говорити годинами. Але, як не цікаво було його слухати, Кара добре пам’ятала своє завдання.
- Дмитре, а можна зразу трьох людей запустити в одну програму?
- Чому б і ні? Правда, я ще такого не пробував робити, - він знизав плечима. – Тільки я не певен, що всі троє попадуть в одне місце.
- А якщо взятись за руки? – почала розмірковувати Кара.
- Можна спробувати, - загорівся новою ідеєю Дмитро, але раптом зупинився. – То це ти просиш зразу за трьох?
- Ну, так, - потупилась дівчинка.
- І де вони? – Дмитро зупинився і озирнувся  навкруги.
- Та... десь там, - махнула рукою в нікуди.
- Хай уже виходять. Я ж знав, що тут щось не так. Не могла ти просто так запросити мене на побачення. Де вони?
- Сем! Боча! – крикнула Кара. – Виходьте!
Через хвилину із-за рогу павільйону висунулась нечесана голова Бочі, потім показався і він сам. За ним, потупивши голову, йшов Сем.
- То це твої охоронці? – з лукавинкою в голосі запитав Дмитро.
- Це мої друзі, - нарешті Кара підняла голову, бо їй було дуже соромно за свою невдачу.
- Привіт, хлопці, - привітався Дмитро. – Підходьте ближче, не бійтесь.
- А ми й не боїмось, - за двох відповів Боча.
- Давайте сядемо на цю лавку та побалакаємо, - запропонував Дмитро.
Хлопці несміливо наблизились, переглянулись із Карою, та вмостились на лавку поруч з Дмитром.
- То що ви хочете від мене? – зі сміхом в очах запитав Дмитро.
- Щоб ти відправив нас у подорож, - сміливо виказав загальне бажання Боча. – Всіх разом.
- Це я вже зрозумів. Але чому ви не хочете спробувати офіційним шляхом?
- Дмитро, ти ж уже зрозумів, що мама ніколи не погодиться на цю пропозицію, - майже перебила його Кара.
- Та й грошей у нас таких немає, щоб заплатити, - додав Боча.
- А я і не сумнівався, - вже відкрито засміявся хлопець. – Це, як у тій приказці: «Дайте води, а то так їсти хочеться, що й переночувати ніде». Так і у вас. Ми ще маленькі, мама не дозволяє та й грошей немає. Так?
- Так, - відповів Сем. – Але ми дуже хочемо помандрувати в часі. Допоможи нам, будь ласка.
- О, нарешті я почув чародійне слово, - Дмитро з задоволеним виглядом відкинувся на спинку паркової лавки. – Добре. Але про це повинні знати тільки ми. Якщо Оксана Дмитрівна хоча б здогадається, то мені там не працювати. Це ви розумієте?
- Звичайно. То ти згоден? – очі Кари загорілись яскравим блиском.
- Згоден. Можна навіть сьогодні, - Дмитро усміхнувся. – Але у мене теж є умова.
- Яка? – майже одночасно запитали всі троє.
- Ти проведеш зі мною ці вихідні, - він повернувся до Кари і застиг в очікуванні відповіді.
Кара знітилась, по черзі глянула на Сема і Бочу і, не бачачи ніякої підтримки, згідно кивнула головою. Хлопці ніяково відвернулись, але не заперечили. Вона зрозуміла, що бажання потрапити у віртуальну подорож пересилило у них навіть почуття дружби і відданості. Це була перша ситуація за весь час їхнього спілкування, коли хлопці не підтримали її, не захистили. Може, вони нічого страшного не бачили в тому, щоб їх подруга провела вихідні з майже незнайомим старшим хлопцем? Але від образи на них, особливо на Сема, у Кари раптом очі стали зовсім вологими і вона відвернулась, щоб ніхто цього не помітив.
- Тоді ходімо, - Дмитро піднявся, - зараз в агенції нікого не повинно бути. Спробуємо.
Троє школярів мовчки йшли за Дмитром, не дивлячись один одному в очі. В численних кишенях Бочі при ходьбі щось дзвеніло, але він навіть не подумав засунути туди руку і поправити свій скарб. Його зір був зконцентрований тільки на кросівках Дмитра, які білою плямою миготіли перед очима.  Порвана футболка зовсім з’їхала, відкриваючи худеньке засмагле плече.
Сем інколи поглядував на Кару, але вона робила вигляд, що не помічає цього. Він був взутий в білі кросівки з підсвіткою п’яткової частини, але зараз ще світило сонечко і цього майже не видно було.  Шорти та футболка були захисного кольору хакі. Його темне волосся чудово гармоніювало з одягом, і Кара не могла цього не помітити.
- От і прийшли, - промовив Дмитро, відкриваючи двері агенціі.
- А тут сигналізації немає? – здивовано запитав Сем.
- Ще не встановили. Оксана Дмитрівна тільки збирається це зробити. Проходьте, - Дмитро пропустив всіх, закрив двері на ключ.
«Треба мамі підказати, щоб швидше встановлювала ту сигналізацію», - подумала Кара, але зразу ж забула про маму, тільки побачила крісла з шоломами.
- Ого! – вигукнув Боча, почавши гарячково мацати шолом.
- Стоп! – крикнув Дмитро. – Нікому ні до чого  не торкатися! Це зрозуміло? От дитячий садок.
- Боча, - Сем похитав головою.
- А що я? Я нічого, - Боча трохи винувато поглянув на друзів, переминаючись з ноги на ногу. – Швидше б уже...
- Тепер слухайте мене, - почав Дмитро на правах старшого. – Акуратно сідайте в крісла, я вам розповім, що робити далі.
Друзі швидко вмостились і, майже не мигаючи, дивились на Дмитра.
- Що далі? – не втримався Боча.
- А далі я хочу знати, куди вам найбільше хочеться помандрувати? – Дмитро розвалився в своєму кріслі і з видом всемогутнього Бога поглядував на школярів.
- Я б з задоволенням потрапила в якусь казкову країну, - задумливо промовила Кара.
- Та ну! – Зразу ж перебив її Боча. – Що там цікавого? Зелені ельфи та волосаті гноми? І що ти там робитимеш? Якщо вже і подорожувати, то краще туди, де Гаррі Поттер, не менше.
- Щоб тебе якісь злі чародії перетворили в порося? – не втримався Сем. – Ні, якщо вже мандрувати, то в часи лицарства. Наприклад, в Камелот, або ще кудись...
- Я бачу, що ви не вирішили, куди вам хочеться, - поглянув на них Дмитро, на хвильку відірвавшись від своїх тумблерів. – Ви тут подумайте, а я поки  чайник включу.
Доки Дмитра не було в кімнаті, друзі ледь не посварились, вирішуючи, куди ж їм податись.
- Знаєте, якщо вже так, то краще подорожувати всім окремо, - нарешті промовила Кара.
- Ні, - похитав головою Сем.
- Ні, - погодився з ним і Боча. – Краще вже разом.
- Тоді все ж, куди? – Кара переводила очі з одного хлопця на іншого, але вони мовчали. – Добре, тоді буду вирішувати я. Спершу ми спробуємо просто походити по джунглях і побачити природу давнього світу, а потім вирішимо, куди далі. Згодні?
- Згоден, - кивнув головою Сем.
- А що я? Я – як і всі, - в голосі Бочі чулось невдоволення.
- Ну що? Вирішили? – Дмитро повернувся в кімнату з повним чайником води.
- Так, - Кара розповіла йому, що вони надумали.
- Добре, - він включив чайник і підійшов до крісел. – Ставлю вам поки що п’ять хвилин. Ні, за п’ять хвилин ви там майже нічого не побачите. Виставлю десять хвилин «Джунглів». Пам’ятайте, ви не повинні нікуди всовувати свого носа. Просто дивіться, спостерігайте, але нікуди не потрібно влазити. Окей?
- Та добре вже, - нетерпеливилось Бочі, - включай.
Дмитро на кожному шоломі покрутив тільки йому знайомі коліщата і всівся на своє крісло.
- Візьміться за руки, - промовив він і натиснув кнопку.


5

В очах Кари раптом стемніло, як у безмісячну ніч. Вона нервово сіпнулась на кріслі, але перед очима вже прояснялось. Ніяких поганих відчуттів не було. Вона стояла одна на краю галявини. Не встигла дівчинка озирнутись, як раптово з’явився поруч з нею Сем, а за мить і Боча. Діти стояли, взявшись за руки і роззирались навкруги.
Прямо перед ними розкинувся чудернацький ліс, який вони могли раніше бачити тільки на малюнках. Здоровезні дерева закривали густими зеленими кронами небо. Трава сягали майже по пояс. Здавалось, що вони стоять на дуже гарному килимі  з живих квітів.
- Ого! – видав своє незмінне  Боча. – Як у казці. Аж ступати лячно. Дивіться!
Він відпустив руку Кари і нагнувся над яскравим метеликом, який сидів на травинці. Розмах крил цього метелика дорівнював, мабуть, сантиметрів двадцять, якщо не більше.
- Не чіпай! – тільки встиг крикнути Сем, але Боча вже тримав яскравого представника фауни в своїх долонях.
Метелик сидів спокійно, потім легко тріпонув крильцями і злетів високо вгору, обдавши Бочу якимось пилом. Хлопчик чхнув і від цього необережного руху у них з-під ніг знялась вгору ціла зграя яскравих метеликів, які вони спершу прийняли за квіти. 
- Як гарно, - промовила Кара і раптом відчула на собі чийсь погляд.
Вона неспокійно озирнулась, але нікого не було видно, тільки зелені гілки дерев тихо колихались, хоча вітру вона не відчувала.
- Що? – повернувся до неї Сем, відчуваючи неспокій подруги.
- Тобі не здається, що на нас хтось дивиться? – тихо промовила дівчинка, озираючись навкруги.
- Та ні, - Сем теж подивився навколо. – По-моєму, нікого немає, тільки ми.
- Чого стоїте? – крикнув Боча. – Гайда до лісу, а то нічого не встигнемо побачити.
І він, не дивлячись на друзів, бігом подався до густого бору. Сем потяг за собою Кару. Трава заважала бігти, боляче хльоскала по голих частинах тіла, але вони поспішали якнайбільше побачити, тому на такі дрібниці не зважали.
- Ого-го! – у захваті закричав Боча. – Які ми молодці! Буде чим похвастатись у школі.
Він раптом кудись зник і вражені Сем і Кара зупинились.
- Боча! – несміливо крикнув Сем. – Ти де?
- Слухай, - Кара злякано подивилась на товариша, – може, Дмитро його повернув назад?
- А якщо ні?
Вони забігли досить далеко від краю галявини і стояли зараз у густому велетенському лісі. Тільки зараз вони помітили, що неба зовсім не видно за густим листям незнайомих їм дерев. Навкруги були сутінки, хоча вони знали, що зараз ще світлий день. Раптом перед лицем дівчинки загойдалась ліана, яку вона сприйняла за товсту гілку, і почулись різкі гортанні звуки. Кара притислась до Сема, якому теж було трохи лячно, але він не міг цього показати при дівчинці, яка йому подобалась. Сем обережно обняв Кару і підняв очі вгору. Прямо над ними гойдалась на ліані велика мавпа, яка тримала в своїх лапах Бочу. Той вирячив очі і зі страху не міг вимовити жодного слова, тільки розмахував руками і  розкривав рот як риба.
- Дивись, - шепнув Сем, і Кара нарешті побачила Бочу.
- Денис, - здавлено промовила вона, навіть забувши на хвильку, що Боча не дуже полюбляє, коли його називають на ім’я.
Сему не хотілось відпускати з своїх обіймів дівчинку, але треба було виручати товариша. Він, зітхнувши, відсторонив Кару і заходився розгойдувати ліану. Це не дуже добре виходило, тому що вона була товща за руку і тільки ледь ворухнулась. Кара кинулась допомагати йому. Зверху за їх діями спокійно спостерігала мавпа, не міняючи свою позицію. Боча нарешті прийшов до тями. Він почав пручатись, але мавпа ще більше здавила його своєю могутньою лапою.
- Якщо вона його зараз відпустить, то він розіб’ється, - в розпачі промовила Кара.
- Що ж робити?
- Може, якось її відволічемо? – запропонувала дівчинка, озираючись навколо в пошуках якогось предмету.
- Давай кидати в неї камінням, - Сем підняв з землі якусь каменюку.
- Кидай.
Хлопець щосили жбурнув камінь вгору. Мавпа розкрила свою пащеку, ніби засміялась, і легко перескочила на другу ліану. Боча тільки крякнув, коли мавпа перехватила його в другу лапу.
- Що робити? Що робити? – повторювала в розпачі Кара.
- Не хвилюйся, - промовив розсудливий Сем. – Дмитро нас витягне звідси через десять хвилин. Жаль, що я не засік час.
Він витягнув мобільний телефон, глянув на екран, знову заховав.
- Думаю, що час вже майже закінчився, - зітхнула Кара. – І нічого ми не побачили.
- Чому? Такого древнього лісу ти за все своє життя ніколи не побачиш. Вважай, що це була екскурсія до велетенського парку.
Доки вони розмовляли, мавпа з їхнім товаришем зникла з поля зору. Ще до їхніх вух донеслись якісь придушені звуки. Мабуть, щось кричав Боча. Але вони не змогли розібрати жодного слова. Раптом над їхніми головами почувся пташиний клекіт: то злетіла разом ціла зграя яскравих різнокольорових пташок, схожих на маленьких папуг. Можливо, то й були саме вони, але у дітей не було часу їх роздивлятись. Тому що прямо на них граційною ходою йшла чорна пантера. Вона була набагато більша, ніж вони бачили в зоопарку. У неї горіли очі і широко розкривалась пащека, виставляючи напоказ гострі зуби.
У Кари від вигляду цього хижака заніміли кінцівки і вона не могла зрушити з місця. Серце, здавалось, зупинилось від страху. Кара краєм очей бачила, як зблід Сем.


6

В цей час Дмитро, уважно спостерігаючи за екранами, помітив, що щось негаразд з усіма дітьми, але час уже майже закінчувався і таймер повинен був сам виключити програму.  Він поставив недопиту чашку чаю на край столу і потягнувся до секундоміра, щоб звірити час. Короткий рукав сорочки зачепився за чашку і вона перекинулась, заливши пульт управління. Щось тріснуло, спалахнув вогонь, по кімнаті пішов дим, запахло паленою обмоткою дротів.
- Чорт! Чорт! Чорт! – закричав Дмитро, не в змозі щось змінити. 
Він з жахом дивився на пошкоджений пульт. Потім кинувся до крісел, щоб стягнути з дітей шоломи, але перечепився за кабель високої напруги і з розгону вдарився головою в підлокітник крісла, в якому сиділа Кара.  Вже втрачаючи свідомість, він потягнув за кабель, прагнучи відключити його, але сили враз покинули його, і Дмитро повалився на підлогу поряд з кріслами.

7

В очах знову потемніло і, коли Кара їх розплющила, то побачила перед собою не обличчя Дмитра, як вона сподівалась, а зелену луку і поряд з собою своїх друзів. З обличчя Бочі ще не зійшов вираз переляку і він здавався маленьким хлопчиком з розкритим ротом і відвалившоюся щелепою. Боча нарешті зітхнув і закрив рота. Він настільки перелякався, що навіть шуткувати перестав.
 Діти, взявшись за руки, мовчки озирнулись. Вони стояли посеред зеленої луки. Недалеко від них паслась отара кіз. Маленький пастушок, відкривши рота, дивився на незнайомих людей, з’явившихся нізвідки. Великий рудий пес шкірився на них, але від пастушка не відходив.  Декілька кіз підняли голови, подивились на людей та знову заходились скубати зелену траву.
- Ми де? – підняла голову Кара.
- Не знаю, але це краще, ніж в мавп’ячих обіймах, - потер руку вище ліктя Боча. – Ніколи не нюхав нічого смердючішого, ніж мавп’ячий рот.
- Ми повинні були опинитись в агенції, - задумливо промовив Сем. – Мабуть, щось трапилось.
- А може, Дмитро вирішив нас ще кудись закинути, щоб потім не просились? – виказала свою догадку Кара.
- А-а-а! – раптом почули вони і побачили, як пастушок кинув свою палку і чимдуж побіг в бік великого замку, на який вони зразу не звернули увагу.
 Якась одежина, що нагадувала звичайний мішок, смішно мотилялась на ньому, а торба, перекинута через плече, підстрибувала в такт бігу. Рудий пес кинувся бігти за хазяїном, потім передумав і повернувся до кіз, які продовжували спокійно пастись.
- Ти дивись, який спритний, - посміхнувся Боча. – Невже ми такі страшні?
- Ми не страшні, але для нього ми просто незвичні, - сказала Кара. – Ти б теж якось реагував, якби побачив чужоземця. Цікаво тільки, куди ми потрапили?
- Старовинний замок. Я такі бачив на картинках у музеї.
Сем витяг мобілку і почав фотографувати.
- Не посади батарею, - порадив Боча. – Може, щось цікавіше попадеться, чим ця груда каменів.
Перед ними знаходився рів, який густо заріс травою. На дні було трохи води. За ровом на підвищенні стояв старовинний замок з безліччю куполів, ніби в церкві. Замок був високий, з прорізями-бійницями замість вікон. Стіни замку густо заплела трава, яка вилась майже до верху. Подекуди в стінах виднілись виямки, ніби хтось по них стріляв.
Пастушок уже перебрався через рів, де вода сягала йому по щиколотку. Назустріч йому вибігло кілька чоловік в незрозумілому одязі і діти чули тільки одне слово: «Сакси».
- Що вони кричать? – наставив вухо Боча.
- Вони кричать: «Сакси», - відповів Сем, ховаючи мобілку.
- І що це значить?
- Давайте згадаємо історію, - промовила Кара. – Може, ми вже вивчали щось про саксів? Треба думати. Згадуй, про яке століття йдеться на тих картинках, що ти бачив?
- Не пам’ятаю точно, але мені здається, що то було п’яте чи шосте століття, - Сем почухав голову.
- Ого, куди нас занесло, - здивувався Боча.
- Так, якщо це п’яте або шосте століття, то в той час сакси згадуються в війнах з кельтами. Що ми ще читали про них? Хлопці, згадуйте!
- Це точно не до мене, - безжурно відповів Боча. – Дивіться, як вони заворушились.
Біля замку вже зібрався цілий натовп. Люди щось кричали і розмахували руками. З натовпу вийшов чоловік в довгій одежині і попрямував до дітей, які стояли на пагорбі.
- Іде до нас, - тихо промовив Сем. – Що будемо робити?
- Будемо розмовляти, - зітхнула Кара. – У нас немає вибору.
- Може, краще втечемо? – запропонував Боча.
- Ні, мені цікаво, - вже спокійно промовила Кара. – Я згадала. Кельти – це християни, а саксонці – язичники. Якщо це кельти, тоді ми знаходимось в Англії. І пам’ятайте, що нам тут доведеться пробути, принаймні, один день. Тому що Дмитро розповідав, що в таких подорожах хвилина дорівнює одному дню. А якщо там у нього щось трапилось, то невідомо, скільки нам доведеться тут жити.  Тому без фокусів. Довіртесь мені. Добре?
Чоловік наближався. Вже можна було роздивитись його довгу сиву бороду, яка майже досягала вірьовки, яка слугувала пояском для сірої мішковатої тканини. У Карини затерпли руки: так міцно їх тримали з обох боків хлопці. Вона гарячково намагалась згадати все, що читала про кельтів та саксів, але в голову чомусь нічого не лізло.
Чоловік підійшов майже впритул. Він здивовано розглядав чужоземців, переводячи погляд з одного на іншого. Діти теж зачудовано роздивлялись старого чоловіка, який завмер, спираючись на суковату палку.
Коли він заговорив, Карина довго не могла зрозуміти, на якій мові він до них звертається.  Потім почала відрізняти деякі слова і нарешті зрозуміла, що його мова дуже скидається на англійську. Чоловік говорив і говорив. Замовкав і знову говорив, доки Кара не зрозуміла, про що він їх запитує.
- Ми не сакси, - нарешті зважилась відповісти йому на англійській мові. – Ми – слов’яни. Християни, - додала, трохи подумавши.
Чоловік довго думав, мабуть, хотів зрозуміти, що сказала йому дівчинка, потім усміхнувся і привітно вклонився. Кара вклонилась теж. Сем і Боча переглянулись, але похилили голови. Сем чудово розумів англійську мову, тому він  зразу заспокоївся. Але Денис Бочкарьов ніколи не завдавав собі клопоту у вивченні іноземних мов, тому він затравлено поглядував на старого чоловіка, і хотів зрозуміти, про що йдеться.
Далі розмова пішла трохи вільніше. Чоловік хотів знати, з якою метою діти прийшли до їхнього замку. І Кара, де словом, де жестом, розповіла йому, що вони просто подорожують і хочуть подивитись, як їм живеться в замку. Чоловік, видно, здивувався, що діти без дорослих, без речей, але зробив вигляд, що все в порядку і запросив дітей за собою.
Вони йшли, знову взявшись за руки. Натовп ще збільшився. Здавалось, що все населення  фортеці висипало за стіни, щоб подивитись на незнайомців. Одягнуті вони були майже всі однаково: сіра мішкувата тканина в кілька шарів, підперезана вірьовками. На головах у чоловіків щось, ніби панамки, тільки знову ж таки сірого кольору. У жінок – чепчики.
З-за рогу виїхав вершник. На ньому була повна амуніція лицаря: на сонці блищали лати, забрало шолома опущене. Натовп розступився перед ним, шанобливо вклоняючись. Старий підвів дітей і також вклонився йому. Друзі опинились перед незнайомим лицарем   віч-на-віч.
- Давайте і ми йому поклонимось, - тихо запропонувала Кара.
- Ще чого? Хто він нам такий? – задерикувато відповів Боча, з цікавістю роздивляючись обладунок лицаря.
- Він нас зараз по стінці розмаже, якщо ми щось зробимо не так, - майже прошипів крізь зуби Сем, - давайте кланятись.
Він перший схилив голову, Боча, хоча й нехотя, але послідував його прикладу, а Кара зробила кокетливий реверанс. Натовп з цікавістю спостерігав за перебігом подій.
Вершник щось запитав, але діти не зрозуміли. Їм на допомогу прийшов старий, який пояснив йому, що вони слов’яни. Це Кара і Сем зрозуміли.
- Звідки ви? – вершник став говорити повільно.
- З України, - відповів Сем.
- Це де? – зацікавився лицар, голос якого лунав, наче з металевої бочки.
- Київська Русь, - поправила Сема Кара і повернулась до хлопців, - в ті часи України ще не було, – трошки подумала і додала, - мабуть.
- Як же ви тут опинились? – здивувався вершник. Він навіть забрало підняв, щоб краще роздивитись пришлих. На дітей дивились голубі пронизливі очі молодого хлопця.
- І що ми їм скажемо? – дивлячись вершнику прямо в вічі, промовила Кара.
- Треба щось придумати. Може, на пароплаві припливли? – розмірковував Сем.
- Краще на літаку прилетіли, - серйозно підказав Боча.
- Ти геть дурний? – не втрималась дівчинка. – В ті часи навіть автомобілів ще не було! Що ж їм відповісти?
- Давайте скажемо правду, - не здавався Боча.
- Яку правду? – вже зі злістю повернулась до нього Карина.
- Скажемо, що не знаємо, як тут опинились, - настоював на своєму хлопчина.
В цей час із-за натовпу з’явилось кілька чоловік у кольчугах. Вони войовничо тримали в руках списи. Люди мовчки розбіглись в різні боки, а воїни оточили дітей.
- Оце  влипли, - прошепотів Сем.
- Відповідайте! – ніби нічого не трапилось, наказав вершник.
- Ми самі не знаємо, як опинились тут, - сказав Сем.
- А де ваші батьки? – допитувався лицар.
- Не знаємо, - підтримала Сема Карина, - ми загубились.
Вершник повернувся до воїнів і щось їм наказав. Ті почали підштовхувати дітей до воріт.
- Боже, що ми їм розповімо? – не могла прийти до тями дівчинка. – Я нічого не можу вигадати.
- Нас взяли в полон? От здорово! – Боча, здавалось, зовсім не засмучувався. Він спокійно сприйняв штурхан бородатого воїна, який встиг з цікавістю обмацати його порвану футболку і не відводив погляду від надутих кишень шортів.
Люди навкруги обмацували поглядами постаті дітей з ніг до голови. Особливо жінки, які очей не могли відірвати від білого короткого платтячка Карини  і її літніх шкіряних черевичків на середньому підборі.
Але, коли натовп пропустив процесію вперед, ззаду дітей пролунав загальний зойк. Це люди побачили вогники на кросівках Сема. Діти здогадались про це по поглядах, які були направлені в одну точку. Хтось відбіг назад, хтось присів, закривши голову руками. Лицар поїхав вперед, тому він не міг бачити реакції своїх підданих. Воїни вже з острахом йшли поряд, не наближаючись до дітей.
- Ти зрозумів? – запитала Кара, очима вказуючи на кросівки.
- Зрозумів, - кивнув Сем у відповідь. – Вони починають нас боятись.
- А батарейок в кросівках надовго вистачить?
- Вони зовсім нові, так що не переживай.
- Вони думають, що ми чародії? – якось невинно запитав Боча.
- А ти вже щось надумав? – насторожено перепитала Кара, добре знаючи свого друга.
- Там побачимо. Тільки б шмон не зробили.
Вони пройшли під високо піднятими воротами, які зразу ж  стали за ними  опускатись. Величезне подвір’я, яке нагадувало площу, було дуже засмічене. Під ногами лежала бруківка, але її майже не було видно за кучками гною, соломи, якогось мотлоху. Навкруги замку стояли будівлі менших розмірів, але всі вони були з каменю.
 Назустріч натовпу висипала ціла купа дітлахів, які зразу обступили воїнів, ні каплі не боячись їхнього грізного вигляду. Вони простягали руки і будь-що хотіли доторкнутись до пришельців.
Тільки перед самим замком  було трохи чистіше. Видно, що тут недавно  прибирали. Дітей ввели в замок.
- Фу, як тут гидко пахне, - покрутив носом Боча, тільки-но вони почали входити в кам’яну будівлю. Тут теж на підлозі всюди лежала солома.
- Вони що, не розуміють, що солома гниє і смердить? - підтримала товариша Карина. – Краще підмели б і помили підлогу.
Сем ішов мовчки. В темряві довгого коридору підошви його кросівок при кожному кроці виблискували світлом, і воїни старались не наближатись занадто близько до незнайомців.
Наразі відкрились двері і діти опинились у величезній кімнаті, світло в яку проникало з високих бійниць, прорубаних  майже під стелею. В кімнаті біля стін стояли лавки, на яких сиділо багато чоловіків. Жінок видно ніде не було.  В центрі кімнати стояв великий круглий стіл, за яким теж сиділо кілька чоловік.  Одягнуті вони були зовсім інакше, чим люди на вулиці. За круглим столом сиділи лицарі в обладунках, тільки без шоломів, а на лавках – люди в довгих мантіях, в чудернацьких шапочках. Перед лицарями на столі лежали мечі.
- Ви хто? – пролунало від столу.
- Ми  подорожуємо, - відповіла Кара.
- Ми просто учні, - додав Сем.
- І чому ви хочете навчитись? – запитав чоловік середнього віку, який виділявся серед лицарів своїм одягом.
- Ми вчимося в звичайній школі різним наукам, - вирішив говорити правду Сем.
- Ти думаєш, що вони зрозуміють про школу? – повернулась до нього дівчинка.
- Я не знаю, що їм можна говорити, щоб вони нас зрозуміли, - сердито відповів хлопчик.
- Як вас звуть? – ніяк не реагуючи на повідомлення про школу, запитав чоловік.
- Мене звуть Карина, оце Сем, а це – Денис, - показала на друзів дівчинка. – Ми живемо дуже далеко звідси.
- І як ви потрапили сюди? – чоловік запитливо дивився на дітей.
- Ми не знаємо, - здвигнув плечима Сем. – Правда.
- Добре, - чоловік повернувся до воїна, який стояв поряд і щось йому сказав.
Той кивнув головою і наблизився до дітей. Вони зрозуміли, що їх випроваджують з приміщення.
- Пішли, поки нас штурханами не вигнали, - промовив Боча, не відриваючи погляд від мечів, які лежали перед лицарями.

8

- І що далі?
Питання Карини було без відповіді. Воно повисло в повітрі як грізне попередження про їхню незрозумілу дійсність. Зараз майже однакові думки промайнули в головах всіх трьох. Навіщо?! Навіщо вони задумали і здійснили цю подорож? Як виплутатись? Як вибратись звідси? Вони вже зрозуміли, що з Дмитром щось трапилось, раз він їх не повернув назад.
Питання Карини луною віддалось від високих кам ;яних стін замку, куди їх заштовхнули після розпорядження лицаря.
На підлозі валялась стара гнила солома, від якої несло нестерпним смородом. Більше нічого в темному приміщенні не було. Діти злякано озирались. Навіть Боча притих, не в змозі прийти до тями.
Ще хвилин п ;ятнадцять - двадцять тому вони були звичайними дітьми-підлітками з двадцять першого сторіччя, у яких тільки-тільки почались канікули, а зараз сидять, наче арештанти, в темному кам ;яному мішку.
- Я питаю – що далі? – голос дівчинки повернув всіх у реальність.
- Не знаю, - тихо промовив Сем. – Треба трохи переждати. Мабуть, Дмитро там чаї гоняє.
- Або пішов у туалет, - підтримав його Боча, хоча у самого вже починали дрижати коліна.
Раптом хтось кашлянув, зовсім поряд. Карина злякано відсахнулась і несвідомо притислась до Сема.
- Хто тут?
Боча роззирнувся і побачив, як у кутку почала ворушитись купа соломи. Денис подався трохи назад, але ж він завжди вважався  сміливим хлопцем, тому відступати не годилось.  Хоч і злякано, але повернувся до тої купи і раптом весело розсміявся. На них дивився хлопчак приблизно їхнього віку, але такий вже замазура, що на його личку тільки очі блищали.
Хлопчик теж був переляканий, а коли побачив, як у темряві блимнули Семові кросівки, то й зовсім його переклинило. Він бухнувся на коліна та почав щось бурмотіти, здіймаючи замурзане лице догори та закочуючи під лоба свої очі.
- Ти чого? – запитав Боча, але хлопчак ще швидше почав щось лопотіти, закривши очі. – Що це з ним?
- Не бачиш, чи що? Злякався абориген, - хоча Сему зовсім не хотілось відпускати від себе перелякану дівчинку, все ж він обережно відсторонив її і схилився над хлопчиком.
- Як тебе звуть?
Той замовк, відкрив одне око, потім друге, зиркнув на Сема і знову зажмурився.
- Не бійся. Мене звуть Семом, а це мої друзі: Карина та Боча.
Мабуть, спокійний тон Сема все ж якось заспокоїв хлопчика, бо той відкрив очі та недовірливо почав розглядати незнайомців, які заговорили на зрозумілій для нього мові.
- Тристан, - промовив раптом хлопчина.
- А де ж Ізольда? – засміявся Боча.
- Мовчи, - подала голос нарешті і Кара, - тобі лише посміятись. Мабуть, хлопця так звуть.
- А ти чого тут сидиш? – Сем запитливо поглянув на підлітка.
Хлопець переводив очі з одного на другого, але мовчав.
- Що ж, не хочеш, то й не говори, - трохи ображеним тоном промовив Сем і відвернувся до друзів. – Що будемо робити далі?
- Це я питала хвилину тому.
Кара підійшла до стіни, перетрусила купу соломи, вибрала сухішу, зробила щось схоже на кубло і всілася. Хлопці мовчки спостерігали за її діями.
- Ти тут жити збираєшся, чи що? – не витримав Боча.
- А тебе вже випустили? – вона закрила голову руками і схилилась до колін.
- Треба допитати аборигена, куди це ми потрапили. Поговори з ним, - запропонував Боча Сему, - тільки і мені перекладай.
- Треба було англійську мову вчити, - огризнувся той і почав вмощуватись поряд з хлопцем.
Той трохи відсунувся, але вже спокійно дивився на своїх друзів по неволі. Боча теж сів на підлогу і втупився в хлопчака. Сем довго намагався розговорити хлопчика, поки той нарешті не відповів.
- Як я зрозумів, його сюди запроторили за підозрою в шпигунстві, - нарешті повернувся Сем до Бочі.
- Ого, навіть тоді були шпигуни! Це цікаво, - заблищали очі у Дениса. – Кого ж він зрадив?
Хлопець знову почав говорити, звертаючись тільки до Сема. Він навіть руками став розмахувати, щось показуючи.
- Він говорить, що прийшов з другого замку, щоб провідати свою сестру, яку викрали люди місцевого господаря. Його прийняли за шпигуна саксонців, бо він говорить трохи з другим акцентом, ніж місцеві жителі.
- А що тоді говорити про нас? – промовила Кара. – Якщо цього хлопця кинули до в ;язниці, то ми для них взагалі інопланетяни.
- Це вже точно, - підтримав її Боча.
- Зараз іде війна з саксами? – звернулась Кара до хлопця.
- Так, - наважився той відповісти дівчинці. – Вони десь тут неподалік. Замок мого господаря, з якого я прийшов, мабуть, вже захопили.
- А як же тобі вдалось вирватись звідти?
- Я знаю таємний хід під мурами, от і пройшов. Коли виходив звідти, воїни готувались до осади.
Тристан вже трохи оговтався і почав вільно розмовляти. Боча крутив головою, але майже нічого не розумів, вихвачуючи з розмови тільки окремі трохи знайомі слова.
- Що він говорить? – не витримав Боча.
- Та нічого такого. Каже, що проліз під муром, - відмахнувся Сем.
- Так, можливо, він і тут знає якусь лазівку? – не здавався Боча.
- А що? Це ідея, - підняла голову Кара. – Давайте спробуємо пошукати. До нас тут не одна сотня людей сиділа. Тож, мабуть, хтось намагався і вилізти.
Діти почали шалені пошуки. Вони швидко відкидали напівгнилу солому, згортаючи її на центр приміщення. Тристан довго дивився на старання друзів по нещастю, потім теж став ворушити солому, ретельно придивляючись до каменів стіни. Він знайшов якусь каменюку та почав вистукувати підлогу біля стін.
Але всі їх намагання були даремні. Першою здалась Карина. Вона стомлено присіла на купу соломи, від якої тхнуло нестерпним смородом.
- Нам, мабуть, вік звідси не вибратись, - витягуючи з волосся остяки, промовила вона. – Це ж треба було піддатись на ваші вмовляння? Яка я тільки дурепа.
- Не переживай, - спокійно відповів Боча, розвалюючись поряд з дівчинкою на соломі. – Нас Дмитро все одно витягне. Тільки хочеться ж якихось пригод, щоб було що розповісти.
- А тобі мало того, що вже трапилось? – здивовано перепитала Кара.
- Так з нами ще майже нічого і не трапилось, - заперечив хлопець. – От якби ще на війну потрапити. Оце я розумію…
В цей час щось гулко стукнулось об стіну замку, в якому вони сиділи, і стіни задрижали. Тристан ойкнув і присів, заховавши голову між руками. Друзі перезирнулись.
- Це що? Невже стріляють? – лице Сема здивовано повернулось до Бочі.
- Схоже на те.
- В той час не було ніякої зброї, - здивовано промовила Карина.
- А ядра? Вони ж стріляли ядрами, - заперечив Сем.
- То це нас зараз може тут завалити? – в захваті перепитав Боча.
- Чому ти радієш? Не розумію. Якщо завалить, значить, зовсім не виберемось.
- Кара, ти ж завжди була розумною, - Боча сплюнув крізь зуби. – Ми ж зараз сидимо в агенції твоєї мами, а все, що з нами відбувається – це віртуально. Розумієш? Треба ловити момент і все побачити власними очима.
Він порився в своїх бездонних кишенях і витягнув маленьке дзеркальце з-під пудрениці. Потім поліз в куток приміщення і знайшов не дуже велику лозинку та прив ;язав дзеркальце до неї маленьким шматком шнурка, якого теж добув зі своєї кишені. Шум за стінами наростав. Боча підняв лозинку до вікна-бійниці, яке знаходилось високо над підлогою і було переділене металевим прутом. Він довго крутив лозинку, поки нарешті не побачив те, що хотів.
- Ого! – крикнув він свій улюблений вислів. - Та там дійсно війна!
- Що там видно? – не витримав Сем.
- Всі бігають, метушаться, - почав коментувати Боча. Його очі блищали від задоволення. – О! О! Побіг, побіг! Куди, дурень? На стіни треба! На стіни!
- Дай подивитись!
Боча нехотя простягнув прутик Семові.
- Ех, мені б туди, я б їм показав!
- І що б ти їм показав? – не втрималась Кара, щоб не поглузувати над товаришем.
- Знаєте, у мене є петарда. Вірніше, феєрверк, та кілька простих петард. От якби нас випустили, я б таке їм показав…
- Це в темноті спрацювало б, - підтримав його Сем. – Але полякались би і ті й другі.
- А на чийому боці ми б воювали? – запитав раптом Боча. – Ці посадили нас у в ;язницю, а другі?... Тих других ми навіть не знаємо. Ей, ти… - Боча повернувся до Тристана, потім згадав, що той його не розуміє. – Сем, запитай у нього, як звуть господаря цього замку? А що, якщо це король Артур, а ми бачили його Круглий стіл?
- Ти думаєш? – повернулась до нього Карина.
- Все може бути, - задумливо промовив Сем та почав розмовляти з Тристаном.   
- Сер Гарет, - відповів той.
- А у вас є король Артур? – запитав його Сем.
- Є. Я чув про нього, але це десь на захід, - Тристан почухав свою брудну голову і Сем інстинктивно відсунувся від нього.
- Про стіл його запитай, - підказав Боча.
- Круглий стіл є у кожному замку, - відповів хлопчик, - там збираються лицарі на наради.
- Ех, а я думав, що ми потрапили прямо до короля Артура, - зітхнув Боча, - шкода.
- Це ти про короля Артура згадав тільки тому, що більше нічого про той період не знаєш? – в ;їдливо запитала дівчинка.
- Можна подумати, що ти знаєш більше? – миролюбно  відповів Боча.
- Слухайте, там, здається, все дуже серйозно, - Сем опустив дзеркальце. – Ще трохи і нас завоюють.
- А нам яка різниця? – спокійно відреагував Боча. – Хоча, нас повинні випустити. Ми ж постраждалі. Скоріше б стемніло.
В кутку їхньої в ;язниці раптом почулось якесь шарудіння і шморгання носом: то плакав Тристан. Діти повернулись до нього.
- Сакси нас усіх повбивають, - крізь сльози сказав хлопчик. – Вони всіх убивають, нікого не залишають.
- Що, полонених не беруть?
Тристан, не розуміючи, поглянув на Сема.
- Я питаю, вони беруть полонених?
- Тільки дівчат, - Тристан брудним кулачком розмазав сльози по худеньких щоках. – А потім і їх знаходять убитими.
Хлопці несвідомо повернулись в сторону Карини. Вона злякано дивилась на своїх друзів, які зараз були не в змозі їй допомогти. Але ж і вони були в небезпеці!
- Випустіть нас! – кинулась вона до важких дубових дверей і почала щосили колотити по них руками, потім повернулась спиною і стала гупати підборами.
Двері відлунювали, але ніхто до них не підходив, не визволяв дітей з ув ;язнення. У Карини на очах з ;явились сльози, але вона не переставала стукати. До неї приєднався спочатку Боча, потім Сем, а вже потім підійшов і Тристан. Він почав щось кричати, щосили гупаючи в двері. Їх зусилля не пропали дарма. За дверима зашаруділо і вони почали трохи відчинятись. В двері просунувся спис, потім з ;явилось бородате лице воїна, який привів їх у темницю. Він щось промимрив, та зрозумів його тільки Тристан, який почав розмахувати руками, щось поясняючи охоронцю. Той махнув рукою у відповідь і вже почав закривати двері, але Сем раптом повернувся до нього спиною і почав майже витанцьовувати, стараючись більше наступати на   
п ;ятки.
Охоронець прикипів очима до вогників на підошвах Семових кросівок та почав відступати, швидко-швидко хрестячись. Боча зразу ж засунув ногу в шпарку, щоб двері не закрились. Охоронець, жбурнувши  списа, кинувся навтіки.
- От тобі й вояка, - засміявся Боча. – Про яку перемогу тут можна говорити, якщо він злякався звичайних кросівок?  А ти чого?
Тристан забився в куток і теж злякано дивився на Сема.
- Ми такі ж, як і ти, - заговорив до нього Сем, - не бійся. Це просто взуття таке. От дивись.
Сем сів на підлогу і почав знімати кросівок. Тристан закрив руками лице, але крізь пальці все ж дивився на маніпуляції Сема. Той стягнув кросівок і кілька разів натиснув на підошву. Блимнув вогник.
- От бачиш? Нічого страшного немає. Хочеш спробувати?
- Ні, ні! – знову замахав руками Тристан.
- Досить експериментів, - Боча стояв біля дверей і щось майстрував. – Пора вже змиватись звідси, доки той вояка не повернувся з підмогою.
- Тільки обережніше, - Кара застережливо підняла руку.


9

Вони один за одним вийшли з темниці, Тристан розсудливо тримався ззаду. По дорозі нікого не зустріли. У дворі замку панував безлад. Туди-сюди бігали стурбовані люди, і було незрозуміло, що вони роблять. Але вже через мить діти зрозуміли, що кожен у дворі зайнятий своїм ділом.
Під високим муром палали вогнища і туди жінки несли дрова і все, що могло горіти. На вогнищах стояли величезні чани, звідти несло густим концентрованим запахом розплавленої смоли. Біля муру стояли високі драбини і жінки подавали чоловікам важкі відра з розплавленою смолою, яку вони зразу ж виливали за мур.
З одного крила замку валив густий дим і туди бігли люди з жбанами води, щоб загасити пожежу.
Якась жінка кричала на малечу, що зібралась гурбою біля неї. Одне дитинча відбилось від гурту і вона намагалась повернути його назад, але боялась залишити інших дітей самих.
На друзів ніхто вже не звертав ніякої уваги. Вони спокійно пройшли через весь двір і підійшли до муру. Біля кожного зубчика замку стояв лучник. Йому подавали стріли, кінчики яких були вмочені в смолу, яка плавилась і горіла. Лучники стріляли у ворогів. На вулиці вже трохи сутеніло, але, можливо, так здавалось тільки тому, що димом від пожежі було затягнено півнеба. Стріли з палаючими кінчиками окреслювали гарні півкола, втикаючись у ворогів. Але й із-за муру теж летіли палаючі стріли, знаходячи свої жертви по цей бік. Діти з жахом спостерігали, як зразу кілька лучників впали з високого даху замка. Їхнє місце зразу ж зайняли інші воїни.
Ніяких зайвих викриків, ніяких сліз. Тільки чітка організація захисту.
           - Треба пробиратись до воріт, - Тристан, який ні на крок не відставав від своїх супутників, з надією подивився на Сема.
- Але там ми не пройдемо. Бачиш, що ворота закриті.
- Це добре, що вони ще закриті. Якби вони були навстіж, це значило б, що вороги захопили замок. Тоді і нам гаплик, - Кара спробувала відчистити своє біле платтячко від залишків соломи, але тільки розмазала сажу, яка вже літала в повітрі. Вона зітхнула і залишила марну спробу бути охайною.
- Це ви про ворота говорите? – запитав Боча. – Я думаю, що треба шукати лаз під муром. Інакше не вибратись. Або попадемо в лапи ворога.
Раптом біля ніг Карини ввіткнулась в землю палаюча стріла. Дівчинка ойкнула і мимоволі відсахнулась. Її очі округлились від страху. Вона злякано дивилась на бородатих воїнів, які з заклопотаними обличчями, не звертаючи уваги на дітей, холоднокровно робили свою справу: механічним рухом брали палаючу стрілу, яку подавала жінка,  вмощували  її в лук, з видимим зусиллям  натягували тятиву і, влучно прицілившись, відпускали її. Стріла, зі  свистом розрізаючи повітря, летіла за мур, де робила свою чорну справу.
- І де ти знайдеш той лаз? – Сем спробував витерти сажу на обличчі, але розмазав її і став схожий в своїй одежині кольору хакі на якогось американського спецназівця. Тільки білі кросівки явно не вписувались в імідж військового.
- Знаєте що? А давайте допоможемо нашим, - запропонував раптом Боча.
- Кого ти вважаєш «нашими»? – зацікавилась Карина,  яка сахалась кожної стріли із-за муру.
- Не розумієш? Якщо ми допоможемо оцим бороданям, значить, довше протримаємось, доки Дмитро нас не визволить. Допетрали?
Кара кивнула головою, такий самий жест зробив і Сем.
- Тоді тихенько йдемо нагору, - кивнув Боча на стіну замка.
- Навіщо? – зацікавився Сем.
- Побачите. Вже скоро стане темно, і ми їм зробимо феєрверк. Ходімо.
І Боча, роззирнувшись навколо, під стіною  муру став пробиратись ближче до входу на стіни замку. Один із воїнів помітив дітей і щось грізно крикнув їм, але ніхто не звернув на його окрик увагу. Кара з відразою обходила калюжі крові, переступала через трупи, але вперто йшла за друзями, хоча і не розуміла, як вони зможуть допомогти відбити атаку ворога. Кілька разів їх зупиняли воїни, щось їм кричали, але діти швидко обходили перепони і вже через кілька хвилин досягли мети.
Боча був уже весь перемазаний, і став схожий на Тристана, який так і не відстав від них. Той, тремтячи  від страху, прямо зливався зі стіною муру, але вперто пробирався слідом. Мабуть, вирішив, що краще вже вибиратись з чудернацькими незнайомцями, ніж залишатись у ворогів у полоні. А ворогами для нього були люди з обох сторін муру. Так що Тристану нічого було втрачати.
Вороги перейшли до наступу і зараз намагались тараном пробити товсті ворота. Діти вже стояли зверху і у них була змога спостерігати за діями саксонців. Вони ховались за зубчиками стін замку, боячись попасти під обстріл.
Ворогів було багато. Кількість їх набагато перевищувала кількість оборонців, і навіть діти це розуміли. Кара тяжко зітхнула, уявивши, як вороги вдираються в замок і нищать все навколо, залишаючи по собі гори трупів. Але що вони могли вдіяти?
- Зараз би сюди кулемет, - мрійливо протягнув Боча.
- Хоча б автомат, - підтримав його Сем.
- Які ви кровожерливі, - промовила Кара. – Ви так говорите, наче вже колись стріляли.
- Не стріляли, але не раз бачили, як це робиться, - заперечив Боча.
- По телевізору? – усміхнулась дівчинка, хоча сміятись зовсім не було причини.
- А хоч би і по телевізору, - відповів Боча, - там теж іноді корисні речі показують.
Він витягнув із-за пазухи картонний циліндр та сірники.
- Що будеш робити? – зацікавилась дівчинка.
- Зараз побачите, - Боча підніс сірник до нитки, яка стирчала з циліндра, - тільки б у руках не рвонув.
Тристан злякано знітився, але не відривав погляду від рук Бочі. Діти звернули увагу, яким жадібно-зацікавленим поглядом хлопчик спостерігає за діями їх товариша. Вони розуміли, що він вперше в житті бачить сірники, ніколи не бачив феєрверку і зараз дуже перелякається.
- Ти тільки нічого не бійся, - встиг промовити Сем, коли Боча, розмахнувшись, з силою жбурнув циліндр подалі від стіни, в саму гущу ворогів.
Визираючи із-за каменю вони спостерігали, як циліндр почав крутитись на землі, випускаючи з шипінням повітря, піднімаючи вгору стовпи пилюки, поки раптом не виплюнув кілька вогненних шариків, які, в свою чергу, розділились ще на кілька, обпалюючи та ранячи людей навколо. Саксонці попадали на землю, закриваючи голови, кинувши величезне дерево-таран. Зверху було навіть цікаво спостерігати за цим яскравим видовищем, якби воно не було таким трагічним. Вже ніхто не стріляв. Воїни з двох сторін спостерігали за незрозумілим явищем і жахались однаково.
Тристан, дивлячись, що незнайомці спокійно дивляться на  цю круговерть, теж став сміливішим. Він визирав із-за плеча високого Сема, намагаючись більше побачити. Внизу стогнали поранені та обпечені люди, розповзались подалі від центру, далі від незнайомої речі, яка тільки-но плювалась вогнем, а зараз лежить на землі звичайним циліндриком.
- Здорово! Треба закріпити успіх, - Боча виклав рядочком штук шість петард та пачку бенгальських вогників. – Дуже жалко, що так мало боєприпасів. Сем, запалюй бенгальський вогонь і розмахуй ним, хай відволічуться, а я зараз…
Поки Сем запальничкою намагався запалити трохи вологу паличку новорічного бенгальського вогника, Боча вже підпалив шнур однієї з петард та, розмахнувшись, пожбурив ще в один натовп ворогів. Вона розірвалась прямо на голові одного з вояків. Дорослі дядьки покидали списи та пустились навтіки. А ті, що ще тримались, раптом помітили іскорки бенгальського вогню, що тримав у руках Сем. Вони щось закричали та теж кинулись бігти.
- Каро, теж запали вогонь та дай Тристану! – крикнув Боча, кидаючи ще одну петарду.
Дівчинка, дивлячись на успіх їхньої операції, швиденько розпалила два вогники і протягнула Тристану. Той довго перелякано дивився на палаючу паличку, але в руки брати боявся.
- Не бійся! Дивись! Воно не пече, - Кара піднесла вогник до своєї долоні і потримала. – Бачиш? Не болить. Не пече. Тримай!
Тристан недовірливо взяв в руку паличку і відсахнувся, коли іскорка потрапила на палець. Та потім зрозумів, що дійсно вогонь не пече і вже через мить розмахував вогником, з цікавістю розглядаючи падаючі іскри.
Внизу творилось щось неймовірне. Вороги  кричали, кидали зброю та тікали. На стінах замку щомиті зростала кількість спостерігачів, які з цікавістю чекали розв ;язки незрозумілих подій. Вони з острахом дивились на дітей, які незбагненним способом змогли відвернути атаку переважаючої більшості ворогів. Боча кинув ще одну петарду, яка вже нікому не завдала шкоди, але, як він виразився, закріпила успіх. Залишилось ще три петарди, які він дбайливо засунув на дно однієї з кишень.
- Всіх вогнів не паліть, - наказав друзям, - можливо, ще пригодяться.
- Куди тільки воно у тебе вміщується? – з повагою дивлячись на товариша, промовив Сем. – Ого, здається, у нас знову починаються неприємності.
До них, щораз озираючись, наближалось кілька воїнів. Скоріше за все, вони отримали наказ затримати дітей, але боялись наблизитись до них. Сем повернувся до них спиною і демонстративно пройшовся по стіні. В темряві, яка непомітно опустилась на землю, вогники його кросівок яскраво блимали, наганяючи острах на відважних в інших справах воїнів. Але наказ є наказ: вони незабаром півколом оточили дітлахів і наставили на них свою зброю.
- От і втікли, - зітхнувши, промовила Карина. – Знову кинуть в темницю.
- Нічого, виплутаємось, - заспокоїв її Боча, - ви тільки мене слухайтесь.
Діти зрозуміли, що тікати нема куди і рушили вперед, воїни замикали півколо ззаду.
Їх привели знову ж таки в замок, де зараз навкруги столу сиділи ті ж самі лицарі, тільки двоє з них були перебинтовані якимись ганчірками.
- Боча, в тебе, випадково, немає звичайного йоду або зеленки? – Кара з острахом дивилась на поранених лицарів.
- Ні, на жаль, йоду немає, але є дещо краще, – Боча навіть око примружив від задоволення.
- А що є краще за йод в даному випадку?
- Перекис водню.
- Ого! Навіщо він тобі? – здивувалась дівчинка.
- Та доводиться частенько користуватись. Від йоду та зеленки плями залишаються, а перекисом мазнув і порядок, - посміхнувся Боча.
- Можливо, і бинт знайдеться?
- Є, але на всіх не вистачить, - зітхнув хлопець. – Що, хочеш їх вразити?
- Мені їх шкода, - Кара зупинила погляд на молодому лицарю, обличчя якого було  дуже бліде. Пов ;язка на грудях з сірої тканини була просякнута кров ;ю. Він мимоволі потягнувся рукою до рани і раптом повалився обличчям на стіл. Воїни, які стояли біля стіни, кинулись до хлопця, витягли його із-за столу, перенесли та поклали на довгу широку лаву.
- А ще якісь ліки в тебе є? – Кара стурбовано спостерігала за перебігом подій.
- Якісь пігулки є, але треба глянути…, - Боча підійшов до лави та став вивертати кишеню за кишенею, шукаючи ліки.
Люди, які в цей час знаходились у приміщенні, на якийсь час відволіклись на спостерігання метушні навколо лицаря, до якого зразу кинулась якась жінка похилого віку. Звідки вона взялась, діти не помітили. До цього часу в приміщенні знаходились тільки чоловіки. Але поступово їх увагу привернув вміст кишень незнайомця. Один за одним чоловіки стали підходити до лави, з острахом спостерігаючи за незнайомими предметами. Карина, не звертаючи ні на кого увагу, швидко перебирала пожмакані пластинки з пігулками. Чого тільки тут не було! Але вона відібрала знайомі їй ліки, які, на її думку, могли допомогти молодому пораненому хлопцю.
Потім спокійно відсторонила жінку від пораненого, яка голосила над хлопцем, і стала розмотувати імпровізовані бинти. Свого часу вона дуже хотіла бути лікарем і тому записалась на курси медсестер. Але вже через кілька занять зрозуміла, що це їй зовсім не підходить, бо вона панічно боялась крові, і пішла з тих курсів. Але кілька занять не пройшли даремно. Вона навчилась бинтувати поранених, отримала кілька порад щодо обробки ран. Зараз вона намагалась згадати, що потрібно робити в подібних випадках.
Мужні воїни з цікавістю спостерігали за дівчинкою, навіть не намагаючись заперечити їй. Поранений застогнав і відкрив очі. Вони були яскравого голубого кольору, широко посаджені, відтінені довгими віями. Хлопець був не набагато старший за Карину і вона раптом почервоніла. Але вже через мить, поглянувши на рвану рану, ледве сама не знепритомніла.
- Тобі допомогти? – запитав Сем.
- Скажи їм, хай принесуть тазик з водою та якусь чисту тканину.
Сем почав говорити, старший серед лицарів кивнув жінці, щось сказав і вона  кинулась виконувати наказ.
 Карина обмила рану, залила її перекисом, який зразу почав шипіти та пінитись. Жінка злякано відсахнулась, а хлопець знову втратив свідомість. Але Кара зрозуміла, що рана не дуже глибока. Головне, щоб не було ніякої інфекції. Вона промокнула рану та вилила рештки перекису.
- Боча, ти пробач, але його було так мало.
- Та нічого, вдома відновлю припаси, - усміхнувся хлопчина. – Лише б попасти додому.
- Там ще й хвилини не пройшло. Мабуть, Дмитро кудись відволікся, - заспокоїв товариша Сем.
Кара поклала на рану тампон з чистого бинта та перемотала сірою тканиною, яку подала їй жінка. Хлопець прийшов до тями і дивився прямо в очі дівчинці. Вона ніяково відвела погляд, знайшла потрібну пігулку та піднесла йому до рота.
- Треба ковтнути, - промовила вона, показуючи, що треба зробити. Вона подала йому ківшик з водою, який їй простягнув Сем, і хлопець слухняно проковтнув пігулку.
- І що ти йому дала? – поцікавився Боча.
- Жарознижуюче, більше в твоєму арсеналі нічого путнього немає.
- Пробач, в другий раз візьму всю аптечку, - спокійно відреагував Боча.
- Маю надію, що іншого разу не буде. Ну, все, - Кара підвелась і оглянула воїнів, які стояли мовчки навколо. – Він буде жити, - сказала по-англійськи.
Всі закивали головами. Старший із лицарів зробив запрошуючий жест рукою.
- Сем, будь другом, сфотографуй його, - попросила Кара.
Той нічого не відповів, а мовчки вийняв мобілку, навів на пораненого  та натиснув на кнопку. Чоловіки зацікавлено спостерігали, але ніхто нічого не запитав. З усього було видно, що вони потроху звикають, що у цих дітей все не так, як у них.  Навіть Тристан з гордо піднятою головою стояв поряд і робив вигляд, що він все це вже бачив, що йому все зрозуміло.
- Ми повинні винести вам подяку, - почав говорити старший лицар, - за вашу допомогу в подоланні ворога. Пробачте нам, що затримали вас. Але, якщо можна, поясніть нам, що то було?
- Які вони цікаві? – похитав головою Боча, коли Сем переклав прохання лицаря. – Я б їм пояснив, але вони все одно не зрозуміють. Може, сказати їм правду, що ми з майбутнього?
- Можна спробувати, але, правда твоя, вони не зрозуміють та й не повірять.
- І що ми їм скажемо? – Кара поглянула на пораненого, який уважно спостерігав за ними, особливо, за дівчинкою.
- Давайте, я спробую, - зітхнув Сем. – Не повірять, то й не повірять.
І він, ретельно добираючи слова, повільно заговорив. Він розповів їм, що вони звичайні учні з двадцять першого сторіччя. Що вони таким чином подорожують. Що у них канікули. Сем говорив, а на обличчях людей, які уважно слухали хлопця, читалась недовіра. Він довго розповідав, які зараз часи, як живуть люди в Англії та в інших частинах світу. Розповів про польоти в космос, про нові винаходи. Про все, що знав. Потім йому почала допомагати Кара. Всі слухали мовчки, не перебиваючи.  А потім їх як прорвало. Чоловіки почали задавати питання. Діти зрозуміли, що їм повірили. 
- Ми можемо зникнути так, як і з ;явились: зовсім несподівано. Там, у двадцять першому сторіччі наш товариш натисне на кнопку і ми опинимось вдома, дуже далеко від вас, - говорив Сем.
Кара зустрілась очима з пораненим і зрозуміла, що закохалась. Це було зовсім інше почуття, ніж до Сема чи Бочі. Воно гарячою хвилею пройшло по тілу, ноги перестали її слухатись, губи заніміли. Хлопець поправив своє світле хвилясте волосся, не зводячи погляду з дівчинки, і посміхнувся. Кара знічено відвернулась, боячись видати своє почуття якимось рухом чи поглядом.
- Ви можете розповісти про наше майбутнє? – запитав старший лицар.
- Пробачте, але в наш час про Камелот багато книжок написано, багато фільмів знято, але майже всі фільми про короля Артура та про його меч – Екскалібур, - сказав Сем, а потім зрозумів, що зараз повинен пояснити їм, що таке фільм і як його знімають.
Чоловіки при словах про короля Артура та меч перезирнулись, перемовились між собою. Вони не запитали, що таке фільм, їх зацікавило повідомлення про Артура.
- А що вам відомо про короля Артура?
- Каро, допомагай, - безпорадно повернувся до дівчинки Сем.
- Я небагато знаю, - знітилась дівчинка під пильною  увагою  стількох чоловіків. – В школі ми трохи вчили…, але я читала. Король Артур був дуже справедливим королем і його піддані його любили. У нього був Круглий стіл, багато лицарів.
- Когось можете назвати? – запитав старший.
- Ланселот, Галахад, Гарет.  Здається, ще Гавейн, Тристан. Пробачте, більше нікого не пам ;ятаю. Ще в той час, пробачте, у ваш час були чародії.
- Хто? – подав голос сивий чоловік з довгою бородою.
- Мерлін, фея Моргана – сестра Артура, яка його зрадила.
- Що я вам казав? – сивий чоловік повернувся до лицарів. – І як же вона його зрадила?
- Вона хотіла, щоб її коханець убив короля. Вона викрала його меч та ножни, які заживляли рани. Але Артур все одно переміг.
- А як звали цього коханця? – з хитринкою знову запитав старий.
- По-моєму,  Акколон, - відповіла Карина.
- От! Навіть історія знає про це, а ви мені не вірили. Дівчинко, а що ти знаєш про Екскалібур? Де він подівся?
- Після останньої битви, коли король зрозумів, що помирає, він запросив останнього з рицарів – сера Бедівера – та попросив його повернути меч Володарці Озера, яка раніше дала йому цей меч.
- Було трохи не так. Цей меч раніше належав мені – серу Гавейну. Це я подарував його Артуру. Та й після тої битви нас залишилось троє: я, сер Бедівер та сер Гарет, який зараз живе  тут неподалік, - заговорив старший лицар. – А от про те, куди подівся Екскалібур, ми не знали. Дякуємо вам.
- Значить, про короля Артура – це не вигадка? – запитала зацікавлено Карина.
- Ні, не вигадка. Король Артур дійсно жив серед нас. Зараз його вже немає. Не знаю, що вам відомо про наш час, але, як бачите, воюємо, живемо. Камелот процвітає, коли вороги дають нам перепочинок.
- А можна вас запитати? – Кара зверталась до всіх зразу. – В наш час багато хто шукає священний Грааль. Він існує?
- Невже наша чаша має таку велику цінність? – засміявся сер Гавейн.
- Так. Про Камелот та Грааль стільки легенд існує, що вже важко зрозуміти, що правда, а що вигадка. Так Грааль існує?
- Так, є у нас така річ. А що ще з нашого часу представляє цінність?
- Та все цінне. Артефакти, - сказав Сем, лише потім зрозумівши, що слово «артефакт» нічого не значить для лицарів.
- Добре, ще раз дякуємо вам, - промовив сер Гавейн. – А зараз ми влаштуємо святкову трапезу в вашу честь. Проведи гостей!
Він кивнув воїну, який з цікавістю розглядав гостей з майбутнього.
 І в цей час в очах дітей стемніло і вони зрозуміли, що опинились вдома.

10

- Ви в порядку? – перше, що запитав Дмитро, стягнувши з дітей шоломи.
- Ех, ти, - розчаровано промовив Боча, - тільки-но нас, як білих людей, запросили до трапези, а ти… Що, не міг ще трішечки згодом нас звідти витягнути?
- Яка трапеза в джунглях? – здивувався Дмитро, подаючи руку Карині і допомагаючи їй підвестись.
- Джунглі були раніше, а тільки що ми були в Камелоті, - відповіла за всіх Кара.
- Та ти що? – щире здивування відбилось на обличчі хлопця. – Як же це трапилось?
- Це треба в тебе запитати, - подав голос Сем. – Що тут відбулось?
- Нічого особливого, - знітився Дмитро. – Просто я перечепився та впав. Хвилинне затемнення свідомості… от.
- Зрозуміло, - усміхнулась дівчинка.
- Завдяки тобі ми побували на війні, - задоволено пробурмотів Боча. – От тільки наступного разу треба озброїтись до зубів. Тоді дійсно буде те, що треба. А так… тільки позабавлялись.
- Нічого собі забавки, - заперечила йому Кара, - та нас кожної хвилини могли вбити. Це просто щаслива випадковість, що ми живі залишились.
- Пробачте мені, - серйозно промовив Дмитро. – Це вийшло ненавмисне. Я б ніколи вас на війну не відправив. Пробачте.
- Та чого ти? Все нормально, - Боча хлопнув його по плечу, хоча Дмитро був значно вищий за нього.
- Тільки нічого не говоріть Оксані Дмитрівні, - попередив Дмитро, почервонівши до кінчиків вух. Його ластовиння стало коричневого кольору, зробивши хлопця ніби дуже засмаглим.
- Не бійся, не скажемо, - заспокоїла його дівчинка.
- Тільки з тебе ще кілька подорожей, - почав торгуватись Боча.
- Не встигли з однієї халепи вилізти, як його вже знову кудись тягне, - пробурмотів Сем.
Всі розсміялись, полегшено зітхнув Дмитро.
- Добре, давайте замикатись, вже й по домівках пора.
Наступного дня друзі вже з ранку лежали «зірочкою» на покривалі – голова до голови – та тихенько розмовляли, бо поруч розмістилась сімейна пара.
- Знаєте, я все ж не можу зрозуміти, як це може бути? Якби це була дійсно віртуальна подорож,  тоді я б не чув смороду з мавп ;ячого рота, - майже шептав Боча. – Та й наше спілкування у Камелоті – адже воно було справжнісіньким. Хіба я неправду кажу? Сем, покажи свій телефон. Адже ти там щось фотографував.
- Я вже дивився, - відповів хлопчик, витягуючи мобілку з кишені акуратно складених шортів. – Фото дійсно є.
Діти по черзі роздивились знімки. Карин погляд затуманився, коли вона роздивлялась світлину, де був знятий молодий лицар. Сем це помітив, та зажурено потупив очі.
- А ти перевіряв свої кишені? – раптом запитала Кара.
- Ні, часу не було, ви ж знаєте, - Боча підхопився та став вивертати на покривало всі свої припаси. Він рядочком виклав петарди, феєрверк, бенгальські вогні, все більше дивуючись. – Нічого не розумію. Всі ж бачили, як я кинув феєрверк, як розривались та стріляли петарди…
- Оце так, - похитав головою Сем, - світлини є, а петарди на місці. Слухай, а ти нічого з собою не прихопив з того часу?
- Ні, - зітхнув Боча, - не встиг. Нічого не розумію.
- А що тут розуміти? – почала розмірковувати Карина. – Ми ж сиділи, не зрушуючи з місця. Виходить, що з кишень і не могло щось зникнути. Все це було тільки в нашій уяві.
- Яка уява, коли є фото? Цього ж ти не можеш заперечити? Значить, Сем все ж діставав мобілку з кишені!
Боча промовив це так голосно, що жінка, яка засмагала неподалік від них, підняла голову, прислухаючись.
- Тихо ти! – наказала Кара. – Всьому знайдеться пояснення. Треба у Дмитра запитати, він повинен знати, як все відбувається.
- Цікаво, а якби ми щось взяли з собою звідти, воно було б зараз у нас? – невинним голосом запитав Боча.
- Наприклад, - поцікавився Сем.
- Ну, якийсь там меч чи другу цінну річ?
- Ти хочеш сказати, що поцупив би щось? – гнівно подивилась на нього дівчинка.
- Чому зразу – поцупив? Просто щось взяв та й по всьому, - спокійно відповів Боча.
- Хто його знає, - протягнув Сем. – А знаєте, можна було б спробувати…
- Що? – пролунало зразу з двох боків.
- Я думаю, що можна було б щось цінне закопати в якомусь місці, а в наш час викопати.
- Ого! Це ідея. Треба тільки вибрати правильну подорож, та знову попросити Дмитра…
- Оце вже ні! – твердо відреагувала Карина. – Це вже без мене. Мені не доставало тільки стати злодійкою на кілька століть. Ні!
- Пробач, Каро, я зовсім не пропоную стати нам злодіями, - почервонів Сем. – Просто було б цікаво знайти щось в наш час з того часу. Не сердься. Це не повинно бути щось дороге. Ми могли б написати записку та закопати її, а зараз знайти.
- Ну, це не цікаво, - розчаровано промовив Боча. – Знайдемо ми свою писульку, то й що? Нічого ж нікому не докажемо, хіба що експертизу зробимо, що вона написана в якомусь там столітті. Ні, тільки не записку. Треба дійсно цінну річ закопати, а потім знайдемо скарб і розбагатіємо.
- Ні, якщо вже щось там цупити за закопувати, то тільки раритет, - заявила раптом Карина. – Інакше просто немає сенсу…, - трохи зніяковіло пояснила вона.
- Уявіть собі, що ми потрапляємо в часи, коли жив Леонардо да Вінчі, - почав фантазувати Сем, - знаходимо кілька його малюнків…
-…незакінчених, - вставила Кара.
-…незакінчених, - повторив за нею Сем.
- А чому саме незакінчених? – перепитав Боча.
- Тому що він рідко закінчував свої картини, - пояснила Кара, - така вже натура була у цього видатного художника.
- І яку ж цінність представляють незакінчені роботи? – здивувався Боча.
- Слухай, Денис, - офіційно звернулась до нього Кара, - я завжди знала, що ти ніколи нічого не вчиш, не читаєш. Але щоб бути таким невігласом в усьому, це ще треба пошукати такого індивідуума.
- А що ти зразу обзиваєшся? – незрозуміло, на що більше образився Боча: на «Дениса» чи «індивідуума».
- Та досить уже вам, - спокійно зупинив друзів Сем. – Знайшли, із-за чого сперечатись.
- А я б краще перемістився в часи війни, - ніби нічого й не сталось, промовив мрійливо Боча.
- І що б ти там робив? – перепитав Сем.
- Те, що ми зробили вчора, - гордо відповів Боча, трохи відсовуючись від друзів.
Він перевернувся на спину, закинув вгору руки і втупився в небо. На його засмаглому обличчі з облущеним носом з ;явилась загадкова посмішка, і він поринув у мрії, які, можливо, й збудуться. От тільки треба придумати, на яку війну він хоче потрапити.

11


Настирливий дзвінок дзеленчав вже, мабуть, довго, бо Карині снилось, що то дзвінок на урок, а вона запізнюється, і зараз їй влетить від класного керівника. Нарешті він замовк, але саме зараз, коли стало тихо, дівчинка і відкрила очі. Знову почулось дзеленчання, і Кара спросоння, натягнувши мамин халат, побігла до дверей.
- Відкривай, соня-засоня! – почула вона сердитий голос свого товариша Бочі. – Скільки можна спати?
- Канікули ж, - чомусь почала захищатись дівчинка, тільки-но відчинила двері.
Тільки тоді поглянула на годинника, який висів на протилежній стіні. Він показував восьму годину. Мама вже повинна бути в цей час на роботі, батько, як завжди, у відрядженні.
- Ну, ти…, - не знайшла слів. – Ще стільки можна було б поспати.
- Спати будеш потім. Збирайся! – наказав Боча.
- Куди й навіщо?
- Підемо до Сема. А потім я вам таке розповім, - загадково закотив очі під лоба.
- А це «таке» не могло почекати кілька годин? – в ;їдливо запитала дівчинка, солодко позіхнувши.
- Не могло. Збирайся!
Денис Бочкарьов без запрошення, відсторонивши Кару, пройшов у квартиру. У коридорчику зняв-таки свої пластмасові капці та майже навшпиньках пройшов у кімнату. Озирнувся навколо – ніколи раніше в квартиру не заходив – присвиснув від захоплення.
- Не свисти. Кажуть, гроші просвистиш.
- А в мене їх ніколи й не було, - безтурботно відповів Боча і хотів сісти в крісло, та, глянувши на свої брудні шорти, раптом почервонів і залишився стояти.
- Добре, зараз одягнусь.
Кара збиралась швидко: почистила зуби, вмилась, натягла легенький сарафан.
- Ти вже снідав? – крикнула з кухні, хоча могла б і не питати.
Боча ніколи не відмовлявся від їстівного. Видно, вдома не густо було з продуктами.
- А що? Можна щось перекусити? – він вже стояв на порозі кухні.
- Сідай. Твоя новина зможе зачекати кілька хвилин? – з усмішкою запитала Кара.
- Ага, - вже з набитим ротом відповів хлопець.
Кара пила чай та спостерігала, як зникає ціла тарілка котлет та бутербродів, які залишила мама їй на день. Але це її не засмутило. Вона знала, що в холодильнику зможе знайти ще щось смачненьке, якщо захочеться їсти. Коли Боча доїв останній бутерброд, Кара забрала тарілку та кинула в мийку.
- Ой, я все з ;їв, - він винувато розвів руками, - пробач.
- Та нічого, на здоров ;я.
Кара подзвонила Сему і той через хвильку вже був біля них.
- Розповідай! – наказала дівчинка.
- Слухайте, тільки не вважайте мене з ;їхавшим з глузду, - почав Боча, - я не божевільний, але годину назад я бачив одного старого.
- То й що? – обережно перепитав Сем, перезирнувшись з Карою.
- Якого старого? – запитала Кара.
- Того самого, - заявив Боча, по черзі дивлячись на друзів.
- Слухай, не тягни кота за хвіст, - вже майже роздратовано промовив Сем. – Якого старого?
- Я ж кажу – того самого. Ну, невже не розумієте? Того старого, з Камелоту!
- Що? Якого старого? – вже вкотре перепитала Кара.
- Того, що зустрів нас у Камелоті, а потім розпитував про короля Артура.
- Не може бути! – Сем здивовано дивився на товариша.
Боча озирнувся навколо, потім майже прошепотів:
- Я йшов сьогодні по своїх справах. Раптом бачу – якийсь дідуган заходить у під ;їзд сусіднього будинку. Не знаю навіть, чому звернув на нього увагу, але він повернув голову і, хоч вірте, хоч ні, це був той старий з Камелоту.
- Оце діла! – протягнув Сем.
- Боча, не заливай, - недовірливо висловила свою думку Карина.
- Зуб даю! – виразним рухом Боча провів по зубах. Цей рух і ця клятва у нього були самими значущими, і діти йому повірили.
- Слухай, а ти впевнений, що це саме той дідусь? Можливо, тільки схожий на нього? – допитувалась Кара.
- Він, це точно! У нього такий погляд, що ні з яким іншим не сплутаєш, - Боча сплюнув на вже розпечений асфальт.
- Не плюйся, - звично зауважила дівчинка, але думала вона зараз зовсім про інше.
- А в що він був одягнений? – запитав Сем.
- Як звичайний дідусь: якісь сірі штани, світла сорочка з короткими рукавами. Та я не дуже роздивлявся. Помітив тільки довгу білу бороду.
- А може тебе борода збила з пантелику? Побачив, що дідусь з бородою і зразу згадав того, з Камелоту, - Карина пригладила своє довге волосся, яке розтріпував вітерець: вона так і не встигла зібрати його в пучок, хоча й кинула в кишеню заколку.
- Та ні, кажу вам! – аж розсердився Боча. – Це точно той самий. Мені навіть здалось, що він мене упізнав.
- Звідки така впевненість? – карі очі Сема випромінювали цікавість.
- Мені здалось, що він посміхнувся, коли побачив мене. Що будемо робити?
- Нічого, - відповіла за всіх Карина. – Нас зовсім не обходить, що цей дідок з Камелоту. Цікаво тільки, як він потрапив до нас?
- Можливо, у них теж є машина часу, - виказав припущення Боча.
- А ви не подумали, що це був чарівник? – запитав раптом Сем.
- Який ще чарівник? Невже ти думаєш, що це той самий Мерлін? – Кара здивовано подивилась на хлопців.
- Все може бути, - кивнув головою Сем. – Ми зникли раптово. От він і вирішив перевірити все те, що ми там розповіли.
- Якби він дійсно був великим чародієм Мерліном, то не дожидався б, коли ми до них потрапимо, а сам би все знав раніше всіх, - заперечила дівчинка. – Та й з саксами зміг би щось зробити, щоб вони не нападали на кельтів, тобто на його співвітчизників.
- Так-то воно так, але ж дідусь існує, і він зараз у нашому місті. А якщо він нас шукає?
- Якщо шукає нас, то чому ж він не підійшов до тебе? Ти ж кажеш, що він тебе упізнав? – повернулась Кара до Бочі.
- Не знаю. Але мені чомусь лячно, - признався Боча, хоча вважав себе сміливим хлопцем.
- Знаєте, якщо вже Боча нас так рано витягнув з домівок, то давайте підемо на пляж. Там і поговоримо, - запропонувала дівчинка.

12

Через деякий час діти лежали на пляжі в своїй звичній позі – «зірочкою» - та обговорювали сьогоднішню новину. За деревом неподалік від них стояв старий дідусь з довгою білою бородою та прислухався до їх розмови. Хоча діти говорили тихо, але окремі слова все ж долітали до вух старого і він інколи посміхався. Пляж поступово наповнювався людьми і дідусеві було незручно стовбичити під деревом, приваблюючи загальну увагу. Він розіслав простирадло, яке невідомо звідки взялось, та всівся на нього, не роздягаючись. Старий з цікавістю роздивлявся навколо. Особливо його увагу приваблювали люди, які розташовувались поруч. Хтось включив приймач, хтось прийшов на пляж з ноутбуком і дивився фільм. Старий навіть трохи пересунув простирадло до пари молодих людей з цікавою штукою, та втупився в екран. Те, що там відбувалось, настільки захопило його, що він навіть не помітив, як ліг поруч з молодими людьми та голосно сміявся разом з ними над комедією. Хлопець пару разів глянув на дивного старого, потім перестав звертати на нього увагу, зосередившись на фільмі. А дівчина навіть голови не повернула в бік старого.
Нарешті дідуся запримітили і наші друзі.
- Дивіться, он він! – показав рукою в бік старого Боча. – Бачите, я нічого не вигадував. Він дійсно слідкує за нами.
- Якщо ми йому потрібні, він сам до нас підійде, - промовила Кара, чомусь згадавши молодого лицаря, якого вони пораненого залишили там.
Діти довго мовчали, спостерігаючи, як дідусь реагує на фільм. Коли хлопець по закінченню фільму закрив ноутбук, дідусь нарешті схаменувся. Він щось промовив до молодих людей, але ті не зрозуміли.
- Іноземець, - промовила дівчина та кивнула йому головою.
- Мабуть, так, - погодився хлопець та ліг обличчям вниз засмагати.
- Це точно той самий, - тихо прошепотіла Кара, - він говорить старою англійською мовою. Попросив пробачення.
Старий зрозумів, що діти його вже помітили. Тепер він, не криючись, підхопив своє простирадло та поспішив до них.
- Добрий день, - промовив дідусь і погладив свою довгу бороду. – Можна до вас приєднатись?
- Приєднуйтесь, - промовила Кара. – Як ви тут опинились?
- Ви мене впізнали? – задоволено перепитав дідок.
- Еге ж, упізнали, - промимрив Сем. – Тільки не розуміємо, як ви змогли тут опинитись?
- Ви ж якось змогли проникнути в Камелот того часу? Чому б і мені не з ;явитись у вас? Ось вирішив побувати у вас в гостях. Приймете? – в його очах ніби бісики грали.
- Звичайно, - кивнула йому дівчинка. – Тільки скажіть нам, ви – Мерлін?
- Ти розумна дівчинка. Так, я – великий Мерлін, - з пасофом відповів старий.
Його слова навіть без перекладу зрозумів і Боча.
- А що я вам казав? – Він переможним поглядом обвів маленьку компанію. – Запитайте, що йому треба від нас?
- О, великий Мерліне, - шанобливо почала Кара, - скажіть нам, що привело вас сюди, в наш час?
Чародій пронизливим поглядом подивився по черзі на всіх дітей, затримав погляд на Бочі, який раптом почервонів, і відповів:
- Мене привели до вас три причини. По-перше, звичайна цікавість. Я на старість став дуже сентиментальним і цікавим, як і всі літні люди. Захотілось подивитись, як живуть люди у майбутньому. По-друге, мені потрібна ваша допомога, - він повернувся до Карини. – Дівчинко, ти вже нам одного разу допомогла, коли врятувала пораненого лицаря.
Щоки Карини миттєво почервоніли. Вона навіть потерла щоку, потупивши очі.
- Як він?
- Дякувати тобі, давно вже здоровий.
- А що цього разу трапилось?
- Попав у біду сер Гавейн. Сакси знову напали на нас. Битва була довга і тяжка. Багато полягло тоді. Але ми вистояли. Тільки от сер Гавейн… Він був у перших рядах.
- Куди він поранений?
- У груди. У нього жар, лихоманка. Ніякі наші знахарі не можуть його врятувати. Вони безсилі зупинити наближення його кінця.
- А ви? – Кара підняла свої очі і зустрілась з поглядом карих очей великого Мерліна.
- Я теж не всесильний. Тим більше, що у мене зникла одна річ, без якої я багато чого не можу зробити. Це третя причина, чому я опинився саме тут.
- Що за річ? – запитав Сем і зразу перевів погляд на Бочу.
Той не розумів, про що його друзі розмовляли з Мерліном, тому спокійно сидів на покривалі, часом вловлюючи знайоме слово.
- Ця річ маленька, але дуже важлива. Без неї навіть я не зможу повернутись додому. Але проблема в тому, що цю річ той, хто її взяв, повинен повернути сам. Тільки тоді вона не втратить свою магічну силу.
- Ви можете сказати, що представляє собою ця річ? – розхвилювався Сем.
- Ні, - відповів Мерлін. – Той, хто взяв, повинен знати, що у нього чужа річ, яка, до речі, йому зовсім не потрібна.
- Боча, що ти прихопив з того часу? – дівчинка навіть підвелась з покривала. – Давай, вивалюй все із своїх кишень!
- А що трапилось? – очі хлопця злякано округлились.
- Тобі що сказано? – підтримав дівчинку Сем. – Швидко!
- Та чого ви? Нічого такого я не брав! Це старий вам сказав, що я щось вкрав? Не вірте йому! Я нічого не брав, - він  вже піднявся і порпався у своїх брудних шортах, викидаючи з кишень різний мотлох.
На покривало полетіли петарди, шматки кольорового дроту, якісь клапті паперу, сірники, лампочка для ліхтарика, скляна кулька, що відсвічувала перламутром, складений ножик, авторучка, маленький блокнотик, фломастер, окуляри від сонця без однієї дужки та ще безліч нікому не потрібних речей. Можна було б тільки дивуватись, як така гора брухту вміщувалась в кишенях звичайних хлопчачих шортів, якби не знали Бочі.
- Дивіться! Все! Більше ніде нічого немає. Все вивернув. Що!? Вкрав я щось, чи ні?  - розлючений недовірою друзів, Боча навіть не дивився в їх бік.
Карина та й Сем ніяково відвернулись один від одного. За тривалий проміжок часу вони ніколи не запідозрили свого товариша в злодійстві. Так, він завжди носив з собою безліч непотрібу, але щоб вкрасти…
Старий не відривав погляду від якоїсь речі. Сем перехопив той погляд і втупився в маленьку кульку, що відблискувала на сонці яскравою плямою, засліплюючи очі.
- Боча, а та кулька… вона твоя? – запитав Сем, киваючи на купу мотлоху.
- Яка кулька? – Боча почав перевертати свої пожитки, доки на натрапив на скляну блискучу поверхню. – А-а-а…, та це я підняв там…, - він раптом запнувся. – То це він телепортувався до нас, щоб забрати цю кульку? – Чисте здивування відобразилось на обличчі хлопця.
- Мабуть, - кивнув головою Сем. – Але треба, щоб ти сам віддав її йому, тоді вона не втратить магічної сили.
- Звідки знаєш?
- Він сам сказав.
Боча покрутив кульку в руках, зважуючи її цінність, тяжко зітхнув, ніби прощався з рідною людиною.
- Значить, вона магічна. Якби я знав раніше…
- То що було б? – не втрималась Кара, яка й так вже довго мовчала.
- Може, щось цікаве зробили б.
- І де ти її підняв? – перепитав Сем.
- Десь там, навіть не пам ;ятаю. Мабуть, він її загубив…, - Боча ще раз гірко зітхнув та простягнув кульку старому.
Мерлін швидко вихопив кульку з руки хлопця та підніс до своїх губ, ніби поцілував.
- Дякую, - промовив старий. – Зараз я можу виконати прохання сера Гавейна і перенести тебе в Камелот.
Він з надією дивився на дівчинку, але Кара розуміла, що нічим не зможе зарадити тяжко пораненому.
- Я не зможу його вилікувати, - промовила вона. – Серу Гавейну потрібен справжній лікар. А я звичайна школярка.
- На тебе була остання надія, - зітхнув Мерлін.
- Каро, а в тебе ж тітка лікар, - Сем в очікуванні відповіді дивився на дівчинку.
- А як ти їй поясниш все?
- Вона в тебе тямуща, все зрозуміє. Спробуємо?
- Давай, - погодилась дівчинка.
- Тоді дзвони їй, а я зараз спробую пояснити йому, що до чого.
Карина набрала номер своєї тітки – маминої молодшої сестри, яка тільки-но закінчила медичний інститут. Вона була ненабагато старшою за Кару, тому дівчинка зверталась до неї на «ти». Тітка Людмила швидко зрозуміла, що від неї вимагають, тому розмова не зайняла багато часу.
- Ми зараз підемо в місто, там зустрінемось з моєю тіткою. Ви заберете її в Камелот, а потім повернете назад, - стала пояснювати Мерлінові Карина. – Вона лікар, справжній лікар. Можливо, вона зможе вилікувати сера Гавейна.
 
13

Тітка Люда зрозуміла все з півслова. Вона була чудово поінформована про агенцію сестри і знала, які подорожі там існують. Тому довго нічого пояснювати не довелось.
- Це ж треба взяти саквояж з ліками. Наскільки я розумію, можливо, доведеться робити операцію, - Людмила була хірургом, тому всі питання вирішувала кардинально. – Та й поранений там не один. Так?
- Так, - відповів Мерлін.
- Тоді підемо зараз у лікарню, я зберу все, що треба. Ви будете чекати? – повернулась вона до дітей.
- Для чого? Ми будемо чекати тебе на пляжі. Добре? Людо, йди-но сюди, - Карина відтягла тітку від решти і щось зашепотіла їй на вухо. Потім полізла в кишеню та поклала їй в руку свою заколку, яка виблискувала на сонці кольоровими камінчиками.
- Добре, зроблю, - усміхнулась Людмила. – Ну, дітвора, втягли ви мене в пригоди. Воно б нічого, та мені завтра заступати на чергування. Чи встигну?
- Ти Мерліну поясни, він тебе поверне за мить. Ми не встигнемо до пляжу дійти. Там же час спливає по других законах, - заспокоїла тітку Карина.
- То було у віртуальній подорожі, - заперечив Сем, - а зараз – хто його знає, що буде?
- Не каркай! – гримнула на нього Карина. – Все буде добре. Передавайте вітання всім, хто нас пам ;ятає.
Мерлін усміхнувся та кивнув головою, а Людмила вже збігала по сходах лікарні, поспішаючи до свого кабінету за необхідними ліками.
- Так завжди, - пробурмотів Боча. – Все найцікавіше відбувається без нас.
- Дорогий Мерліне, - звернулась Кара до старого, - ми вас залишаємо тут. Люда вийде, забирайте її та відправляйтесь в Камелот. Ви до нас ще завітаєте?
- Не знаю, - здвигнув той плечима, - як вийде.
- А вам у нас сподобалось? – не втримався Сем.
- Сподобалось, особливо та штукенція, яку я дивився на пляжі.
- Кіно? – перепитав Сем.
- То це і було кіно? Хороша річ. У нас такого немає. Я можу дивитись на щось подібне тільки у тій кульці, яку ви мені повернули. Але там не так чітко, як я бачив. А взагалі, у вас дуже гамірно. Ці машини шумлять, димлять, дихати нічим. Ні, у нас краще. Я розумію, що людство зробило величезний крок вперед, але…
В цей час почувся шум двигуна літака, який пролітав високо вгорі, тільки дві білі полоси диму чітко вирізнялись на ясному голубому небі. Мерлін втягнув голову в плечі, повільно повернув обличчя до неба.
- Дракон? – майже прошепотів він.
- Ні, у нас драконів немає. То звичайний надзвуковий літак, - поспішила заспокоїти його дівчинка.
- Що за літак? – здивувався чародій.
- Це така машина, яка вміє літати, - пояснив Сем. – Всередині, в череві цієї машини, зараз сидять люди і кудись летять у своїх справах. Там працює двигун, який приводить в дію пропелер, який, в свою чергу, гонить  повітря і  піднімає літак вгору.
Сем бачив, що Мерлін не розуміє, як машина може літати, але той більше питань не ставив, то й Сем перестав пояснювати.
- Добре, ми вже підемо, до побачення, - Карина подала руку старому.
Той шанобливо поцілував тильну сторону долоні дівчинки.
- Дякую, - сказав він і відвернувся, щоб діти не помітили сльозинки, яка зрадливо зволожила очі старого.   


14


- А якщо попросити Дмитра та гайнути слідом за ними? – замріяно промовив Боча, розвалившись прямо на піску.
Колір його засмаглого тіла майже зливався з шоколадного відтінку старими плавками, і від цього здавалось, що хлопчина зовсім голий. Він почухав облізлого носа, що встиг вже не раз за початок літа обгоріти, та повернув обличчя до друзів.
- Нікого просити не будемо, - розслаблено відреагувала Карина, не відкриваючи очей.
Перед цим чомусь лежали всі мовчки, і вона розмріялась, згадуючи того молодого лицаря, якого навіть імені не знала. Зараз Людмила поруч з ним і навіть не здогадується, як він подобається її племінниці. Дівчинка зітхнула, розуміючи, що все, про що вона тільки що мріяла, так і залишиться мріями.
- Все одно можемо потрапити в інший час, - відгукнувся Сем.  –  Ви пам ;ятаєте, що говорив Дмитро? Що програма з недоліками. Значить, можемо потрапити не тільки не в той час, а навіть не в те місце. Тому ризикувати не можна.
Сем давно нишком спостерігав за Карою. Він бачив, як вона віддала своїй тітці заколку і навіть зрозумів, навіщо. Серце краялось від незрозумілого почуття, яке всі називають ревнощами. Сем ще жодного разу не відчував чогось подібного, тому дати пояснення не міг навіть собі, але йому було дуже погано. І навіть думка про те, щоб ще раз потрапити в Камелот і дати зустрітись Карі з тим хлопцем, була йому огидна.
- Але ж ви не передумали ще кудись помандрувати? – оперся на лікоть Боча і переводив погляд з одного на другого, намагаючись по виразу обличчя знайти відповідь на своє питання.
Кара відкрила очі, примружила їх.
- Давайте спочатку мою Люду діждемось, а потім будемо щось думати. До речі, ви не забули, що нам цілу купу літератури треба за літо прочитати?
- Так і давайте читати з користю для діла, - запропонував Боча.
- Це як? – поцікавився Сем.
- А так. Взяли потрібну книжку, вичитали все, що треба, і гайнули туди, щоб, так сказати, закріпити матеріал. А?
- А що? Це ідея, - загорілись очі у Сема. – Ви тільки подумайте, який фурор буде, коли ми почнемо розповідати матеріал з такими подробицями, яких ні в якій літературі не знайдеш. Я – за!
- Але ж у Дмитра немає подорожей по нашій літературі, - заперечила Кара.
- А ми знайдемо щось підходяще, - наполягав Боча, якому його ж ідея дуже сподобалась. – Що нам там задавали прочитати?
- По українській літературі Шевченка, Франка, Лесю Українку, Карпенка-Карого, ще щось, - перерахувала байдуже Кара і знову заплющила очі.
- Ні, це нецікаво, - розчаровано відкинувся на пісок Боча. – А ще що?
- «Слово про похід Ігорів», - додав Сем.
- А що? – Боча знову оперся на лікоть. – Це вже щось. Може, спробувати?
- Знову війна? Категорично – ні! – заявила Карина.
- Добре, - напрочуд швидко погодився хлопець. – Але нам щось задавали і по зарубіжній літературі,  і позакласне читання. Я якраз тоді був на уроках, та нічого не записав.
- І не дивно, - пирхнула дівчинка. – Це було б диво, якби ти почав вчитись.
- Ну, чого ти? – доброзичливо відреагував Боча. – От англійську я тепер буду зубрити.
- Хоч якась користь від нашої подорожі, - погодилась Кара.
- Так що там ще задавали?
- По зарубіжній тільки класика: Гомер, Есхіл, Софокл, Вергілій, Шекспір, ще хтось. О! Згадав! – Сем усміхнувся. – Ще «Декамерон» Бокаччо. – Він побачив, що ніхто не зрозумів його усмішки, тому пояснив: - В шостому класі я хотів його прочитати, та батько заховав книжку і сказав, що ще дуже рано таке читати, а зараз нам його задають.
- Не повірю, що ти не прочитав! – Боча зацікавлено дивився на товариша. – Розповідай!
- Якщо в цілому, то не дуже цікаво. Може, тому, що читав-таки в шостому класі, багато не зрозумів. Там у місті всіх косила чума, а десятеро молодих людей виїхали з міста і розповідали по черзі цікаві історії. Дещо цікаве там, звичайно, було. Але мандрувати в той час нема сенсу. Там, то монахи, то самітники десь у пустелі. Взагалі, нічого цікавого.
- Знаєте, завжди думав, чому учням задають читати літературу, яку хтось колись став вважати класикою, тобто, найкращою літературою – взірцем для інших. Невже в наш час ніхто не пише так, щоб саме в нього можна було б повчитись, як жити?
Сем і Карина, широко розкривши очі, дивились на Бочу. Вони навіть подумати не могли, що в його голові існують якісь думки, крім хлопчачих розваг.
- Ось чому я повинен навчитись, прочитавши, наприклад, якогось Софокла? – продовжував Боча. – Що він мені порадить, коли в мене нема чого їсти й пити? Він мені порадить, де моїй матері знайти постійну роботу, щоб прогодувати  свою сім ;ю? Він порадить, де знайти гроші, щоб заплатити за комунальні послуги? Він може мені щось нове відкрити, щоб моя сім ;я не жила у постійних злиднях?
- Боча, ти що? – Карина дивилась на обличчя такого донедавна зрозумілого товариша і не вгадувала його. Він якось раптом подорослішав, навіть вираз обличчя став іншим, незнайомим. – Якщо говорити про Софокла, то його твори навіть у наш час мають сенс. У його «Антігоні» показано, що неписаний закон вище писаного. Про це, я думаю, і в наш час не слід забувати. Хоча, я з тобою повинна погодитись: чому ми не можемо вчитись на творах сучасних письменників? Невже всі такі погані? І хто це вирішує?
-   Такі ж люди, як і ми з вами, - відповів на питання дівчинки Сем, - тільки набагато за нас старші і наділені владою.
- Мені цікаво, якими критеріями вимірюються знання тих людей, які вирішують такі питання? Невже вони найрозумніші в нашій країні?
 На це питання Карини ніхто з хлопців не відповів і всі замовкли, обдумуючи на самоті все сказане.
- А з позакласного читання ? – незабаром подав голос Боча.
- Пам ;ятаю тільки «Роксолану» Павла Загребельного, - відповіла Карина. – я вже її прочитала.
- Цікаво? Про що? – підняв голову Боча.
- Дуже цікава книжка, тільки товста, довго читати. Про дівчину, яка потрапила  в полон до турків, в гарем до султана, і стала коханою жінкою султана.
- Ну, я б помандрував до гарему, - мрійливо закотив очі Боча.
- І щоб ти там робив? – розсміявся Сем.
- Як це – що? Розважався б з наложницями султана, - усміхнувся Боча.
- Ой-ой-ой! – слідом за Семом розсміялась і Карина. – А ти не подумав, що замалий для цього? Та і євнухи тебе вмить би вирахували…
- …і посадили б на кіл, - продовжив Сем.
- Ну, добре. Не будемо переміщатись в гарем, - зітхнув Боча. – Тоді – куди?
Не встиг ніхто йому відповісти, як перед ними раптом з ;явилась Людмила – тітка Карини. Вона була якась змарніла, зажурена і чимось розхвильована.
- Привіт, - тихо промовила вона і сіла поряд з Кариною.
- Привіт. Ти як? – підхопилась дівчинка.
- Нормально. Тільки надалі, будь ласка, без мене. Цілий місяць у небезпеці – це вже занадто, навіть для мене.
- Як – місяць? – здивувалась Карина.
- А отак, - розвела руками Людмила, при цьому боляче вдарившись об свій медичний саквояж, який вона поставила поруч. – А у вас тут що? Як мама?
- З ранку було все в порядку, - промовила Кара, зрозумівши, що для Люди пройшло дуже багато часу. – Тут пройшло всього…, - вона глянула на мобілку, - …всього півгодини.
- Як це? – не зрозуміла Людмила.
- Мабуть, Мерлін зробив так, як і в нашій подорожі: тут - одна хвилина, там – один день.
- А-а-а, - протягнула Людмила, лягаючи на спину. – Як же добре вдома…
- Як там? – запитав Сем.
- Війна, - зітхнула Людмила. – Знову напали сакси, багато поранених. Робила, що могла.
- А сер Гавейн?
- Живий. Тобі привіт, загалом, вам всім привіт від нього, від всіх мешканців, які вас знали. Від Тристана теж. Ходив за мною по п ;ятах. Вивчав медицину. Багато чого навчився. Боже, як я хочу спати, - проговорила Людмила вже з закритими очима.
Діти перезирнулись і теж тихенько лягли поруч. Вони пошепки ще довго розмовляли між собою, допоки не почало сутеніти і з води не потягло доволі відчутною свіжістю. Тільки тоді наважились розбудити Людмилу, яку місячна подорож до Камелоту виснажила настільки, що вона проспала б, мабуть, на піску і всю ніч.

15

 Тиждень потому Кара з Бочею так само лежали на пляжі, дожидаючись Сема. Він чомусь не зайшов за дівчинкою, як домовлялись, і Кара трохи засмутилась та образилась на хлопця. Навіть дзвонити йому не захотіла, хоча Боча і пропонував. Зараз розслаблено лежала горілиць, заплющивши очі, та думала про того лицаря з Камелоту. Це ж треба було так трапитись, щоб вона закохалась у хлопця, який був її прапрапра….прадідом. Кара чудово розуміла, що вже й кісточок його, мабуть, немає, але ж… Так, правильно люди говорять, що серцю не накажеш. Скільки вже разів наказувала собі забути про нього, не згадувати, але думки виринали самі по собі, кожного разу завдаючи їй болю.
Раптом тінь затулила сонце. Кара розплющила очі. Над нею стояв Сем. Вигляд у нього був сумний, зажурений.
- Привіт.
- Привіт, - відповів за обох Боча. - Де тебе так довго носило?
- Пропали всі наші плани, - Сем присів поряд з Карою.
- Що так? – Боча нетерпляче скуйовдив свою зачіску.
- Мене на все літо відправляють в село до бабусі, - повідомив сумну звістку Сем, зиркнувши на дівчинку, яка ще не проронила ні слова.
- Оце так! Дурніше родаки придумати не змогли? – спересердя Боча сплюнув, забувши, що вже не раз обіцяв Карині не плюватись.
- Вони думають, що там я буду дихати свіжим повітрям, їсти екологічно чисті продукти. Якщо коротко, то мені потрібно оздоровитись.
- Що ж, їдь, оздоровлюйся. Ми тут і без тебе щось придумаємо. Так, Каро? – Боча відвернувся ображено.
- Я тут подумав… Може, ви б зі мною поїхали? У бабусі великий будинок, місця всім вистачить. Я вже говорив батькам, вони не проти, - Сем з надією переводив погляд з Бочі на Кару та знову на Бочу.
- А куди потрібно їхати? – нарешті відреагувала на звістку дівчинка.
- Тут недалеко, всього кілометрів сорок, не більше, - в голосі Сема вже відчувались більш веселі нотки, ніж хвилиною раніше.
- І що ми там будемо робити? – запитав Боча, якого перспектива просидіти літо в селі не дуже зацікавила.
- Там є великий ставок. Будемо купатись, ловити рибу. Будемо ходити в ліс по гриби та ягоди. Їх там море…, - Сем навіть руками розвів, показуючи, як багато грибів та ягід в селі у бабусі. – А вечорами будемо ходити на дискотеки.
- Там навіть дискотеки є? – зацікавилась Карина.
- Ага. Під баян. Гоп-ца-ца. Гоп-ца-ца, - покрутив руками Боча та голосно розсміявся. – Я це навіть бачу: стоять три бабці і наша Кара в квітчастій хустці ходить по колу. Ой, держіть мене.
- Чого ти? – образився Сем. – Я був там торік. Така ж молодь, як і ми з вами. І дискотека нічим не відрізняється від нашої. Ти тут часто на неї ходиш?
- А що? – раптом почервонів Боча.
- А то, що тут ти взагалі жодного разу не ходив на дискотеку, а там підеш. Може, ще й танцювати навчишся.
Боча покрутив пальцем біля скроні, мовляв, Сем з ;їхав з глузду, проте зразу ж відвернувся, ніяковіючи. Він ніколи не танцював і вважав це не гідним нормального чоловіка. Хай дівчата танцюють, якщо їм так подобається, але він… Ні, ніколи! Він справжній чоловік, а справжні чоловіки не піддаються на жіночі пустощі. Чоловіки, вважав Боча, повинні воювати та здобувати всякі блага для жінок. На цьому його роздуми про всілякі танцюльки закінчувались, бо нічого більше придумати він не міг.
- То як, ви поїдете зі мною?
- Не знаю, - відповіла Кара, - треба з мамою порадитись.
- А ти? – повернувся Сем до Бочі.
- Я – як усі. Якщо Кара поїде, то і я поїду. Що мені тут без вас робити? – він ще був трохи ображений на Сема, що той своїм від ;їздом зіпсував його шикарний план здійснити подорож у Велику Вітчизняну війну.
Боча вже почав готуватись до омріяної подорожі. Він навіть почав історію читати, щоб бути в «курсі справ». Став запасатись петардами, які вільно можна було купити в будь-якому кіоску. А тут такий облом.
- Дзвони мамі, - запропонував Сем Карині.
Як не дивно, але мати зразу погодилась. Вона тільки запитала, чи батьки Віктора не заперечують? А Денис також з ними їде? Почувши позитивні відповіді, мати сказала, що увечері вони все обсудять вдома.
- Коли їдемо? – діловито перепитав Боча, який з телефонної розмови Карини з матір ;ю зрозумів, що їм дали «добро».
- Завтра. Я тільки батькові подзвоню. Він нас на машині відвезе.

16

 Село зустріло їх тишею, яка такою здалась тільки першої миті. Тільки затих шум двигуна автомобіля, на якому батько Сема довіз дітей до великого кам ;яного будинку, що стояв трохи окремо від сільських будівель, як стало чутно спів птахів, кудахтання курей, які безбоязно оточили гостей.
Їх ніхто не зустрічав. Батько Сема пішов у дім, залишивши дітей спостерігати за життям села.
Метрів за сто від їх будинку починалось звичайне село. Будинків було небагато, в основному, стояли тільки покинуті хати з забитими дошками навхрест  вікнами. Дорога заросла високими бур ;янами, що подекуди сягали чоловічого зросту. З іншого боку бабусиного будинку шумів сосновий ліс.
- І де ж тут ставок? – Боча покрутився навкруги, але ніякої води не побачив.
- І дискотека? – розчарованим голосом запитала Карина.
- Ставок за тими деревами, там є галявина. А дискотеку проводять у клубі. Он там, - Сем кивнув рукою в бік села, де майже посередині стояла двоповерхова будівля, на яку вони зразу не звернули увагу. – Там контора, де сидить місцеве начальство, і клуб.
- Так, зрозуміло, - зітхнула дівчинка. – А туалет тут хоч є?
- Є, - засміявся хлопчик. – Один стоїть за будинком, другий – всередині.
- Добре, хоч так цивілізація сюди добралась. Де ж твоя бабуся? – Кара запитливо дивилась на Сема.
- Не знаю, зараз тато вийде, розповість.
В цей час почувся гавкіт собаки і з-за рогу будинку вийшла літня жінка з кошиком у руці.
- О, та в мене дорогі гості, - радісно усміхнулась бабуся, поправивши на голові квітчасту легку хустку, яка прикривала сиве волосся.
- Бабусю! – кинувся до неї Сем та ніжно обійняв стару.
Вона  погладила його по голові, поцілувала кудись у волосся.
- Маленький мій, - промовила бабуся, - я так за тобою скучила. Знайом мене з твоїми друзями.
- Це Кара, а це Боча. А це бабуся Віра.
- Що за імена такі дивні? – усміхнулась бабуся і в куточках очей зібралась сіточка зморщок. Карі очі при цьому уважно оглянули дітей та знову зупинились на улюбленому онукові.
- Ну, - знітився трохи Сем, - Карина та Денис.
- О, так більш зрозуміло, а то придумуєте якісь прізвиська. А батько де?
- Пішов вас шукати.
- Добре. Ми його швидше знайдемо. Ходімо до хати, - баба Віра відпустила Сема і пішла вперед.
Всередині будинку було все зроблено по-міському. Видно було, що господарі приклали немало зусиль, щоб сільську хату привести до ладу. Все акуратно, ніде ні пилинки, ніби господарі чекали на гостей. Боча біля входу зняв свої капці, боячись наслідити, та дивився, щоб не зробити чогось, що не сподобається бабусі. Кара теж почувалась трохи ніяково.
- Проходьте, - запросила бабуся. – Почувайтеся, як вдома. Тільки одне прохання – в цю кімнату не заходити.
Вона повернула ключ в дверях кімнати, яка була з правої сторони коридору, та поклала  в кишеню своєї довгої широкої спідниці з сірої тканини.
- Добре, - блиснули очі Бочі, та він швидко опустив їх до низу.
«Краще б бабуся нічого не говорила», - подумала Кара, знаючи характер свого друга.
Баба Віра швидко приготувала обід. Карина хотіла їй допомогти, але більше заважала, тому бабуся під якимось приводом відправила дівчинку з кухні.
- Добре, я поїхав, - погладжуючи себе по животі після смачного обіду, сказав батько Сема. – Якщо щось потрібно буде, дзвоніть. – Мамо, ти там сумки розбери, щось в холодильник треба покласти.
- Ми вже тут самі розберемось, - усміхнулась бабуся. – Ти їдь, все буде добре.
Баба Віра поселила дівчинку в кімнату навпроти тієї, куди заборонила заходити. Боча й Сем розмістились в одній кімнаті поруч з Карою.
Карина хотіла розкласти речі, але махнула рукою і розвалилась на гарному дивані з шикарною шкіряною обшивкою, на якому лежало кілька маленьких подушок в тон кольору обшивки. Вона розглядала  коричневі шпалери з золотим тисненням, такі ж по малюнку штори на вікні та дивувалась, що у баби Віри такий гарний смак. Звідки у сільської старої жінки такі пізнання у дизайні? Мабуть, батьки Сема приклали руки, інакше нічим було пояснити появу в сільській хаті, хоча й добротній, цього персидського килима, який так чудово гармоніює з шпалерами, обшивкою дивану та шторами; цього журнального столика з чудовою інкрустацією під старину; цієї високої вази з великими соняшниками. Про таку вазу довго мріяла мати Карини, та чомусь і не купила. Якби не краєвид з вікна, яке виходило на подвір ;я, де ходили кури, то Кара навіть би не запідозрила, що знаходиться в селі.
Дівчинка зітхнула, згадавши лицаря з Камелоту. Тоді Людмила, трохи виспавшись, по секрету їй сказала, що молодий лицар цікавився нею. І звуть його Тристан. Кара згадала і малого Тристана, якого вони витягли з в ;язниці.
Думки її перескочили на Сема. Все ж він гарний хлопець, і вона йому точно подобається. А Боча?... Він теж їй симпатизує, але явно свої почуття не показує. Цікаво, хто ж їй подобається більше? Сем чи Боча? Боча чи Сем?..., - тут думки кудись попливли і вона поринула в спокійний сон на свіжому повітрі, в яке домішувався часом якийсь незрозумілий запах, що долинав з запертої кімнати.

17


 Цього ж вечора Сем познайомив Кару й Бочу зі своїми сільськими друзями. Боча швидко знайшов спільну мову з місцевими хлопцями і вже через півгодини вони грали в карти, сидячи на великій колоді і спльовуючи на землю «по-дорослому». Місцеві хлопчаки з цікавістю інколи поглядали на міську дівчинку, яка з новими подругами стояла недалеко від гравців та щось їм розповідала. Мабуть, цікаве, бо дівчатка колом оточили нову знайому і майже в рота заглядали, щоб не пропустити ні слова.
Сем спокійно сидів поряд навпочіпки. В карти грати йому не подобалось, а теревенити з дівчатами було якось не по-чоловічому. Він бачив, що Карина відразу сподобалась і дівчатам і хлопцям. Сем ревниво спостерігав, як на Кару накинув оком місцевий ловелас – Артем Наріжний. Цей хлопець був трохи старший за них. В цьому році він подав документи до училища і тому зверхньо ставився до «малечі», якій ще треба було ходити до школи. Кара, мабуть, навіть не помітила, що Артем зацікавився новенькою, а от Сем зразу зрозумів, що й до чого.
- Закурити в когось є? – навіщось басом звернувся до всієї компанії Боча.
- Пригощайся, - Артем витягнув пачку сигарет.
Боча трохи невміло затягнувся, пару разів кашлянув.
- Міцні, - щоб якось загладити ніяковість, сказав він.
- А то, інакших не тримаємо, - Наріжний зробив глибоку затяжку, витягнув губи трубочкою і випустив кільце диму, скоса зиркнувши в бік дівчат, хизуючись.
Дівчатка в цей час голосно сміялись, не звертаючи ніякої уваги на хлопців. Артем зітхнув і підкинув карту.
- Все. Пора в клуб. Скоро танці розпочнуться, - він підвівся, витрушуючи пилюку з джинсів, які ладно сиділи на накачаних ногах. – То йдете чи ні?
- Каро! – Сем підвівся. – Ходімо?
- Вже йду, - Карині дійсно було цікаво, як в селі проходять дискотеки.
Вона бувала тільки на шкільних дискотеках, які проводились під пильним наглядом вчителів, тому самостійне відвідування «дорослої» дискотеки було для неї дуже важливим ділом.
В сільському клубі біля стін стояли зв ;язки розхитаних стільців, мабуть, ще з часів Радянського Союзу. Покрита пилом підлога, яку давно не мили, була вичовгана сотнями ніг посередині. Попід стінами ще виднілась червона фарба, але вже затерта, запилена. На стільцях сиділо чоловік шість молодих людей з цигарками в зубах, в куточку стояло кілька дівчат не старше шістнадцяти років. Всі до одного повернули голови до дверей, щоб побачити тих, хто прийшов. На обличчях хлопців зразу з ;явилась зацікавленість новенькою дівчиною, а дівчата вочевидь розглядували  нових хлопців. З динаміка, який висів під стелю, лунала сучасна музика, під яку посередині зали топтались декілька пар.
Вже через пару танців Карині стало нудно і вона з надією поглядала на Сема та Бочу, чи їм теж так, як їй. Але Боча вже й тут пристроївся з місцевими хлопцями грати в доміно, а Сем розмовляв з якоюсь худорлявою руденькою дівчиною. Карина раптом подумала, що їй дуже неприємно бачити, як Сем навіть стоїть поруч з іншою дівчиною, і її щоки густо почервоніли. Вона не звернула увагу на Артема, який, мабуть, запрошував її до танцю, і прожогом кинулась до дверей. Навіщо так зробила, навіть потім сама собі не могла пояснити, але дивитись далі, як її вірний товариш фліртує з іншою, була не в змозі. Вона майже бігла по селу, щоб швидше потрапити в хату баби Віри, щоб заховатись від думки, яка раптом ясно показала їй її відношення до Сема.
Хлопці наздогнали її вже майже біля самої хати.
- Каро, ти чого? Не дала виграти, - задихавшись, сказав Боча. – Яка муха тебе вжалила?
- Що трапилось? – притримав дівчинку за лікоть Сем.
- Нічого, - сердито відповіла Кара, - Просто стало нудно від тих танців. Ніколи не ходила на такі дискотеки, а тепер і зовсім охоту відбили.
- Ну, і постояла б собі в кутку, - теж сердито відреагував Боча. – А так – ні собі, ні людям.
- А вас ніхто звідси не виганяв. Треба було залишатись. Теж мені – лицарі, - Кара повернулась, щоб піти до хати, але Сем не відпускав її руку.
- А давайте посидимо на колоді, - запропонував він. – Дивіться, яка погода чудова, тепло як. А в хаті парко, все одно не заснемо зразу.
- Добре, - погодилась дівчинка, - посидимо.
Вони всілись на вичовгану колоду, яка слугувала лавкою. Кілька хвилин мовчали, збираючись на думках, потім не витримав Боча.
- Слухайте, - почав він, - треба б якось розвідати, що в баби Віри за кімната така таємнича? Якби там нічого цікавого не було, вона б її не закривала на замок. Мабуть, якусь таємницю там ховає.
- Ага, - підтримала хлопця Карина, - а запах який? Ви відчули?
- Нічого таємничого там немає, це точно, - Сем несміливо в темряві погладив руку дівчинки. – Коли я був маленький, вона завжди була відкрита. Чому бабуся заперла її зараз, не знаю. Вона там трави всілякі розвішує для просушки.
- А-а, то звідти травою пахне, а я вже все передумала, - Карині було дуже приємно, що Сем не відпускає її руку. Вона навіть сердитись на нього перестала за ту руду дівку.
- Трава травою, а перевірити треба, - заявив Боча. – Сем, це тобі завдання на завтра. Як хочеш, а в кімнату треба зайти і подивитись.
- Є, командире! – з усміхом відповів Сем.

18

Кара почула якийсь шурхіт біля своїх дверей і спросоння висунула голову в коридор. Навпроти її кімнати стояв Боча, притиснувшись до стіни,  і пальцем показував, щоб мовчала. Дівчинка повела головою і побачила, що двері в таємничу кімнату відчинені навстіж і звідти чутно голоси.
На вулиці світило сонечко, було вже, мабуть, по обіді.
«От соня, - подумала про себе Карина, - все проспала. Мабуть, щось цікаве робиться, раз Боча має такий загадковий вигляд».
- А це що таке? – почула вона голос Сема і щось впало на підлогу.
- Обережно, онучку. Ця скринька – це сімейна реліквія. Вона для мене дуже дорога, - відповів голос баби Віри.
- Яка ж вона дорога? Геть обідрана, стара, - розчаровано протяг Сем.
- Дорога як пам ;ять, - зітхнула бабуся. – Вона моїй мамі дісталась від її бабусі. А тій від її і так далі.
- Ого! То скільки ж їй років?
- Не знаю. Та й ніхто в роду не знав. Знали тільки, що дуже стара.
- Чому вона закрита? Де ключ?
- Ключа немає. Ще у війну загубився.
- То це її ніхто з тих пір і не відкривав? – допитувався Сем.
- Ніхто, - підтвердила баба Віра.
- А ви не знаєте, що там?
- Не знаю. Але моя мати говорила, що у війну ця скринька врятувала нам життя.
- Як цікаво. Розкажіть, - попросив Сем.
- Мені тоді був майже рік. Звичайно, нічого не пам ;ятаю. Але мати розповіла, коли я вже підросла. В селі стояли німці. Одного дня вони зранку почали зганяти людей до сільської ради. На той час це була найбільша споруда в селі. Наїхало багато поліцаїв. Їх було навіть більше, ніж німців. Люди зрозуміли, що прийшла остання година їх життя. Бо вже тоді ходили чутки, що спалили людей по сусідніх селах. Дуже вже лютували фашисти, коли наші почали наступати та гнати їх з рідної землі.
Карина вийшла з кімнати і стала поряд з Бочею. Бабуся почула шурхіт в коридорі, виглянула.
- О, і ви вже прокинулись? То заходьте до нас, - запросила вона.
В кімнаті стояв великий стелаж, на поличках – безліч скляних баночок з засушеною і подрібненою травою, якоюсь маззю.  Через всю кімнату була протягнена вірьовка, на якій, наче білизна, висіли пучки зв ;язаної трави. Посеред кімнати стояв Сем і тримав у руках просту дерев ;яну скриньку: потерту, невизначеного кольору, розміром трохи більшу за звичайну книжку.
- Доброго ранку, - сказала Кара і чхнула. – Ой, пробачте.
- Нічого, до цього запаху треба звикнути, - усміхнулась баба Віра.
Боча теж привітався і втупився в скриньку.
- Бабусю, розповідайте далі, - Семові очі блищали від збудження.
- Так от. Коли мама побачила, що поліцаї женуть людей наче скотину, вона зрозуміла, що треба тікати. Схопила щось із одежини, скриньку, мене на руки і побігла до лісу. Їй бабуся колись розповіла, що ця скринька може здійснювати бажання. Тож вона загадала скриньці, щоб та допомогла нам врятуватись. Не знаю, що допомогло – скринька чи випадок, але ми тоді врятувались.
- А ключ? – у Дениса очі стали як у риби, витягнутої з води.
- Ключ? Він, мабуть, загубився, коли ми тікали. А хата наша уціліла. Вона стояла на околиці, далеченько від села.  Тож поліцаї спалили майже все село, а нашу хатку не зачепили. Після війни ми з мамою туди повернулись. Не було їжі, але було, де жити. Згодом на тому самому місці, де стояла стара хата, побудували нову.
- І що? Відтоді взагалі скринька не відкривалась? – запитав Боча.
- Не відкривалась, - підтвердила баба Віра.
- А якщо там якісь документи? – Сем потряс скриньку і прислухався, чи не шелестить.
- Воно так, але ламати скриньку не хочеться.
- А ви щось загадували? Скринька виконувала ваші бажання? – зацікавився Боча.
- Та ні. Я не дуже вірю цим байкам про здійснення бажання. Моя мати померла не так давно. Якби вона розповіла мені про особливості скриньки в молодості, може, я б і спробувала, а зараз… Я вже дуже багато прожила на цьому світі, щоб вірити в нісенітниці. Та і вам не раджу, - бабуся обвела поглядом принишклих дітей. – Свої бажання людина повинна здійснювати сама. Тоді вони будуть мати якусь вагу. А зараз виходьте, я повинна замкнути кімнату.
Діти, не змовляючись, всі зайшли в кімнату до Карини. Вони довго мовчки дивились один на одного, доки Сем не порушив мовчанку.
- Навіть не думай, - повернувся він до Бочі.
- А тобі самому не хочеться?
- Але ламати скриньку я не дам.
- А ми й не будемо ламати. Просто загадаємо бажання. Може, воно й так здійсниться.
- І яке ж бажання ми загадаємо? – подала голос Карина.
- Тут треба добре помізкувати, - Боча почухав потилицю. – Хочеться багато чого. Але ж вона, мабуть, не всі бажання виконує? О! Придумав! А якщо ми попросимо скриньку, щоб вона відправила нас в часи війни, в той день, коли твої бабусі втікали з села?
- Навіщо? – здивувалась дівчинка. – Хочеш, щоб нас спалили живцем?
- Ні! Ти не розумієш! Ми просто знайдемо ключик, подивимось туди-сюди, та й повернемось. А тут відкриємо цю скриньку і знайдемо, наприклад, мапу, де помічено скарб.
- Боча, ти вже у восьмий клас перейшов, а розуму не додалось, - пирхнула Карина. – Це ж треба придумати про мапу скарбів.
- І чому тобі так подобається мандрувати? – запитав Сем. – Краще вже загадати щось матеріальне, відчутне.
- Ага, купу грошей, щоб купити кудись путівку. Краще зразу вже туди податись. Та й по путівці ж не попадеш у минуле, - не здавався Боча.
- Ні, ви як собі хочете, а на війну я не згодна. Я стільки страхіття начиталась про Другу Світову війну,  що аж мурахи по шкірі повзають. Ні, куди завгодно, тільки не на війну.
- Каро, ти ж знаєш німецьку мову. Тобі, як то кажуть, і карти в руки. Будеш з німцями, як своя, «шпрехати».
- Про що? Та і не дуже я вже ту мову знаю. Так, ходила на факультатив. Але, щоб вільно говорити, треба ще багато практики. Та і розмовляли тоді, мабуть, з другим акцентом. Нас зразу вирахують. І де ми одяг того часу візьмемо? Не ходили тоді в таких шортах та кросівках з підсвіченням, як у Сема. Ще розстріляють, як шпигунів. Що тоді будемо робити?
- Як розстріляють, то вже точно нічого, - розсміявся Сем. – А якщо серйозно, то я теж не хочу на війну. І ти подумав, як ми звідти вибиратись будемо?  Це тобі не агентство мандрівок, де сидить такий собі Дмитро. І де гарантія, що ми взагалі повернемось?
- Які ви нудні, - відвернувся ображено Боча. – Нічого з вами не зробиш. Того не хочу, того не буду. Мені здається, чи вам насправді по сто років? Ви тільки подумайте, у нас з ;явилась унікальна можливість побувати в справжньому минулому. Не віртуальному, як у Камелоті, чи в джунглях, а дійсно в справжньому минулому. Побачити все своїми очима.
- Слухайте, чого ми сперечаємось? – Кара перевела очі з Сема на Бочу. – Можливо, ця скринька зовсім нічого не вміє робити. Бабуся Віра достеменно ж не знає. Можливо, вона нам переказала просто легенду, звичайну сімейну легенду, яка передається кожному наступному поколінню. А ми тут зараз посваримось.
- Точно. В принципі, можна і перевірити, - задумливо промовив Сем.
- Як ти перевіриш? – зацікавлено перепитав Боча.
- Потрібно загадати якесь малозначуще бажання, яке можна перевірити зразу ж. Якщо скринька виконає його, тоді вже можна загадувати і про мандрівку.
- А ти знаєш, як її треба просити? – підняла голову Карина.
- Звичайно, ні. Але можна спробувати кілька варіантів.
- А як ти проникнеш у ту кімнату?
- Просто візьму у бабусі ключі.

19

- Все! Більше блазнювати я не буду, а ви як собі хочете, - Сем витер спітніле чоло. – Ви ж не думаєте, що їй треба боки потерти і вилетить джин?
- Якщо треба, то й потру, - Боча майже вирвав скриньку з рук товариша і заходився натирати одну сторону, щось стиха примовляючи.
Вже був пізній вечір. Баба Віра спокійно собі відпочивала в своїй спальні, навіть не підозріваючи, що діти, скориставшись її майже халатністю (залишила ключі на столі, а Сем, не питаючись, відділив один потрібний ключик), спробують випробувати можливості скриньки.
 Весь сьогоднішній день був витрачений на придумування способів примусити скриньку виконати бажання. Діти зразу після сніданку пішли в ліс, прихопивши з собою кошика з їстівними припасами, але нічого не збирали - ні грибів, ні ягід. Просто знайшли красиву галявину, яку з усіх боків закривали зарослі ліщини, розстелили покривало та розляглись на ньому, як на пляжі. Після кількох спроб придумати «пароль», щоб скринька відкрилась, Кара запропонувала записувати всі варіанти, щоб потім, коли скринька буде в їх руках, довго не плутатись. Так і зробили.
Сем спробував уже всі варіанти, але скринька лежала собі спокійно і нічого не відбувалось. А загадали вони всього лише, щоб один раз гримнув грім. Якщо скринька виконає це бажання, тоді вони погодились з Бочею, що все таки помандрують у минуле.
- Досить! – знову не витримав Сем. – Це дійсно тільки легенда. Казка для таких, як я.
- Або все ж таки треба, щоб вона була відкрита, - виказав свою думку Боча. – От якби Дмитро зміг нас закинути саме в той день і в те місце, щоб ми змогли знайти ключа…
- Нісенітниці! – різко відповіла Кара. – Ти ж прекрасно знаєш, що той світ – віртуальний. Не зможе він нас нікуди «закинути». Тим більше, так точно. Так що і не мрій!
- Тоді всі наші спроби марні, - зітхнув Боча.
Карина взяла скриньку до рук, довго вертіла її навсібіч.
- Ех, скринька, скринька. Зроби так, щоб зараз гримнув грім.
- Ага, на наші вмовляння не піддалась, а на твої…, - почав Боча і раптом застиг з відкритим ротом: на вулиці блимнула блискавка і через мить вони почули протяжний гуркотливий грім.
- Ого! Оце, що називається – грім серед ясного неба! Невже спрацювало? – Сем схопив скриньку і притулив до губ. – Рідненька моя, запрацювала!
- Не радій передчасно, - стримала його запал Карина, - це дуже ймовірний збіг. Просто починається літня гроза.
- Звідки їй початись? – не здавався Сем. – За весь день ні хмаринки, а ти говориш – гроза. Це спрацювала скринька. Точно я вам кажу!
- Щоб перевірити, треба ще щось забажати, - запропонував Боча.
- Наприклад?
- Наприклад? – перепитав Боча, дивлячись прямо Карині у вічі. – А, наприклад, скринька, скринька, зроби так, щоб Кара чхнула.
- Ну й бажання, - скривилась дівчинка і раптом голосно чхнула.
- Будь здорова! – весело в два голоси побажали їй хлопці.
- Значить, працює. Та ще й так просто, - підсумував Сем, - а ми тут купу паролів придумували, якісь заклинання.
- Я ж казав, що все спрацює. То що, загадуємо?
- А якщо скринька тільки три бажання виконує, як у казках? То виходить, що два бажання пішли в трубу? – запитала Кара.
- А ми перевіримо. Скринька, скринька, - почав Боча.
- Стоп! – швидко зупинила його дівчинка. – Що ти хочеш загадати?
- Невже ти не хочеш дізнатись, що там всередині?
- Хочу. Але ж можна просто попросити скриньку, щоб вона сама відчинилась.
Боча перезирнувся з Семом.
- Ні, це буде нецікаво. Куди цікавіше, коли ми помандруємо в часі та знайдемо справжній ключик, - твердо промовив Боча.
- А як ми повернемось додому? – не здавалась Карина.
- Треба зразу загадати на кілька хвилин…
- Ні, кількох хвилин нам не вистачить, - перебив друга Боча. – Спочатку треба знайти ключ. Невідомо, скільки часу нам на це буде потрібно. Потім треба подивитись своїми очима на ту війну…
- Ага, повоювати з німцями, - кепкуючи, усміхнулась Карина.
- Якщо треба, то й повоювати, - ніби не помітив кпину Боча. – Тільки треба підготуватись.
- Як ти підготуєшся? – не втримався від усмішки й Сем, але в його голосі чулась зацікавленість.
- Треба підготувати якусь запалювальну суміш, щось на зразок гранати.  Ех, як шкода, що у нас немає сучасної зброї. Ми б їм там показали!
- Або нам би показали, - зітхнула дівчинка.
- Слухайте, у мене пропозиція! – очі Сема заблищали. – Давайте переодягнемося інопланетянами. Німці їх ніколи не бачили, тому перелякаються, а у нас буде час щезнути з їх очей, якщо попадемось, звичайно.
- Але ж перелякаються і наші, - зауважила Карина.
- А нашим ми скажемо, щоб не боялись, - не здавався Боча. – Вони ж зрозуміють нашу мову, а німці – ні.
- Знаєте, тут на горищі можна знайти, що завгодно. Давайте завтра зранку поліземо на горище, зробимо собі костюми, підготуємось, а тоді вже й загадаємо бажання, - запропонував Сем.
- Згода, я теж підготуюсь, - підозріло швидко погодився Боча.
Карині нічого не залишалось, як кивнути на знак згоди.
Діти розійшлись по своїх кімнатах, тільки Боча довго не міг заснути. Він крутився на ліжку, обличчя його було зосереджене, хоча цього ніхто  не бачив: Сем спокійно спав поруч.
Через кілька хвилин Боча, прислухаючись і щосекунди озираючись на товариша, підвівся, швиденько натяг шорти і вислизнув з кімнати. Він крадькома прошмигнув через весь коридор, навшпиньках пройшов біля відчинених дверей бабусиної кімнати – ніде нікого. У дворі до нього зразу підбігла собака, але не загавкала, а почала леститись, намагаючись лизнути руку хлопця. Боча погладив собаку і тихенько наблизився до дверей сараю.
Ще вдень він запримітив там купу інструментів, багато потрібних йому речей, що в безладі валялись прямо на підлозі, висіли на вбитих в стіну цвяхах, лежали на полицях. Включив світло, не боячись, що хтось помітить. Він знав, що з будинку ніхто не побачить, а якщо сусіди запримітять, то яке кому діло, що там баба Віра вночі робить у своєму сараї. Тим більше, що сусіди були далеченько від садиби баби Віри.
Боча шукав щось, відоме тільки йому. От усміхнувся полегшено – знайшов! Заходився щось майструвати. На це майстрування пішла майже вся ніч. Тільки коли півень у хліві затяг свою вранішню пісню, Боча схаменувся. Він швиденько привів все до ладу, вдоволено озирнувся, чи не забув щось, і також тихцем повернувся до своєї кімнати.


20

Зранку трохи нахмарилось небо, але дощу не було. Баба Віра приготувала дітям сніданок, а сама готувалась  до лісу збирати якісь, тільки їй відомі, трави. Запросила і дітей, але вони дружно відмовились. Стара тільки плечима здвигнула – не хочете, не треба. Тільки закрилась хвіртка за бабусею, як Боча потяг своїх друзів до сараю.
- Дивіться, - він відкинув стару ковдру, яка лежала в кутку, і перед очима Карини та Сема відкрився цілий військовий арсенал.
- Звідки? – здивовано запитав Сем і потягся рукою до пляшки з затичкою невідомо з чого.
- Стоп! Руками нічого не торкатись! – крикнув Боча. – Зараз я вас проінструктую.
- Ого, ти навіть такі слова знаєш? – з усміхом промовила дівчинка.
- А ти не смійся, - без тіні образи відповів Боча. – Ось дивись. Оце бачиш?
Він провів рукою над цілим рядом пляшок, заповнених якоюсь рідиною. Всі вони були закриті:  яка своєю пробкою, яка – затичкою з паперу, обмотаного шматками ганчірок.
- Що це? – запитала Карина, дивуючись, де її товариш роздобув стільки пляшок.
- Це пляшки з запалювальною сумішшю. Такі робили під час війни і кидали під танки, - спокійно пояснив Боча.
- І де все це ти знайшов? – здивувався Сем.
- Все, що треба, валяється у вас під ногами. Треба тільки знати, як і куди його пристосувати, - гордо пояснив Боча.
- І з чого ти робив цю суміш?
- Секрету великого немає. Знайшов трохи бензину. Он стоїть в каністрі. Трохи ацетону. Стояла пляшка на поличці. Добавив скипидар. Ще трохи залишилось. І ще один мій маленький секрет.
- І ти думаєш, що воно буде вибухати? – запитала Карина. – Ще ж треба, мабуть, якийсь запал? Воно ж від чогось повинно загорітись.
- Загориться. Мій секрет його запалить.
- І ти думаєш з оцим іти проти німців? – з сумнівом у голосі запитав Сем.
- Не тільки з цим. У мене ще є дещо.
Боча відкинув ковдру далі і перед дітьми з ;явилась хитра конструкція, яка нагадувала велику мишоловку.
- Це що – капкан? – здогадалась дівчинка.
- Капкан, тільки для фашистів. Вони полізуть до хати, а ноги їм і поперебиває. А оця штучка приведе в дію оцей механізм, - показував Боча, - і пролунає вибух. Так от!
- Ми ж не зможемо все з собою взяти, - засумнівався Сем.
- А ми пляшки складемо в великий кошик, а за капкан просто візьмемось руками, коли будемо переміщатись, - заспокоїв друзів Боча. – То як, готові?
Кара з Семом перезирнулись.
- Слухайте, давайте хоч попоїсти з собою візьмемо. Невідомо, скільки ми там пробудемо, - запропонувала дівчинка.
- Давайте, - погодився Боча. – Ти йди в будинок, приготуй що-небудь, а у мене ще є маленьке діло.
- А я візьму німецький словник, десь у бабусі бачив, - і Сем також побіг до будинку.
Через кілька хвилин діти знову зібрались у сараї. Карина вдягла теплу кофтину, Сем також, хоча надворі  було дуже тепло.
- Ви чого так вирядились? – округлив очі Боча. – Піджаритись хочете? Ми ж не на Північний полюс зібрались.
- Я й тобі светрик  захопила, одягай, - Карина простягла йому теплий светр. – Невідомо, куди попадемо. Краще там роздягтись, чим замерзати.
- Добре, - погодився Боча, вдягаючи светра. – Ой, зразу жарко стало.
- Що? Поїхали? – Сем тримав у руках скриньку.
- Давай. Тільки зразу загадуй повернення… через скільки? – Карина повернулась до хлопців.
- Як тільки захочемо, - підказав Боча.
- Добре. Скринька, скринька, перенеси нас у той час, коли мої бабусі втікали з села і поверни нас назад, коли ми попросимо, - проговорив Сем.
Хвилинку нічого не відбувалось, діти заціпеніло сиділи мовчки, взявши в руки кошик з пляшками, капкан і торбу, за яку міцно тримався Боча. Раптом в очах всіх трьох потемніло, а коли прояснилось, вони вже сиділи в тій самій позі, тільки не в сараї, а в хаті.  Діти потроху приходили до тями. Першим отямився Боча. Він підвівся і кинувся до маленького вікна, щоб виглянути на вулицю.
По вузькій протоптаній доріжці, яка вела до густого лісу, бігла молода дівчина з дитиною на руках. Широка спідниця невизначеного кольору плуталась в ногах, заважаючи бігти. Дівчина весь час озиралась, мабуть, боячись погоні.
- Сем, дивись, мабуть, то твоя прабабця біжить!
Сем недовірливо подивився на Бочу, але все ж підбіг до віконця. Він побачив, як дівчина вже досягла лісу і раптом зникла з очей. Коли Кара виглянула у вікно, то вже нікого не побачила.
- Слухайте, а ми вже в тому часі, - з гордістю в голосі промовив Боча.
- Якщо це той момент, коли мої бабусі втікають, то  ключик десь тут валяється. Давайте шукати.
Сем і Карина заходились оглядати всі шпаринки в хаті, а Боча почав розставляти капкан біля вхідних дверей. З вулиці почулись поодинокі постріли. Що це саме постріли, діти здогадались відразу, знаючи, де вони знаходяться. Сем зупинився перед рамкою на стіні, де були розміщені фотознімки якихось людей.
- Сем, мабуть, це твої родичі. Може, знімеш? Потім бабусі подаруєш.
Сем мовчки зняв рамку і швидко вийняв світлини. Засунув в глибоку кишеню шортів. Роздивився навколо, що б ще прихопити. Але оселя була дуже бідною. Коло печі стояла рогатина, якою виймають горщики, висіла якась ганчірка. З їжі зовсім нічого не було видно, тільки в кошику лежало три-чотири картоплини та й по всьому. На столі, накритому світлою скатертиною, стояв глечик з простою водою, стояла жерстяна кружка. Під стіною стояло металеве ліжко та навпроти – груба дерев ;яна лавка. Біля столу – дерев ;яна табуретка.
- Господи, що ж вони їли? – з сльозами на очах запитала Карина. – Вони ж зовсім голодні.
- Головне, що вони залишаться живі, - тихо проговорив Сем. – Давай швидше шукати того ключа.
Діти заходились нишпорити по всій хаті.
- Є! – голосно крикнув Сем. – Мабуть, це він.
Хлопець тримав у руках маленького жовтого ключика, розміром підходящого для скриньки.
- Добре, - майже прошепотів Боча, - ховай його швиденько і всі сюди.
- Чого ти шепчеш? – голосно перепитала Кара.
- Тихо! До нас наближаються гості.
- Хто? – вже тихіше запитала дівчинка.
- Схоже на поліцаїв. Вже близько. Семе, подавай сюди кошик з пляшками, - наказав Боча. – Їх двоє.
Поки Сем підтягував кошика до Бочі, поліцаї підійшли впритул до дверей. Двері Боча перед цим закрив на засув.
- Ей, відьма, відчиняй! – закричав один із поліцаїв. – Ми знаємо, що ти вдома!
- Ага, так ми тобі і відкрили, - прошепотів Боча. – Тільки сунься.
Поліцаї почали гатити в двері прикладами гвинтівок.
- Відчиняй, а то живцем спалимо, як і належить відьмі! – зареготав другий поліцай.
- То твоя прабабка була відьма? – тихо запитала Кара у Сема.
- Звідки я знаю? – здвигнув плечима хлопець. – Може, то вони так просто обзиваються?
- Відчиняй, а то стріляти будемо!
- Зараз відчинимо, - пробурмотів Боча. – Сем, відсунь засув.
- Ти що, збожеволів? – прошептав Сем. – Так вони постукають та й підуть, а інакше…
- Що – інакше? Почнуть стріляти? Так війна ж, звичайно, почнуть. І так просто вони нікуди не підуть.
У Карини зуб на зуб не попадав від страху. Вона зіщулилась біля стіни і зляканими очима дивилась на хлопців. Поступово спокійна впевненість Бочі передалась і їй. Вона бачила, як він бере в руку звичайну новорічну петарду, яку дістав з торби і прицілюється у відкрите вікно, куди попрямував один поліцай.
Боча спокійно чекав, коли голова поліцая з ;явиться у вікні. Він це передбачив  і, коли кашкет запроданця замаячив перед очима, запалив гніт. Петарда розірвалась майже в руках хлопця, той відсахнувся, а поліцай схопився за око і завив наче вовк. Другий поліцай кинувся товаришу на підмогу і вистрілив  у вікно. Поки він перезаряджав рушницю, Боча встиг кинути прямо в нього пляшку з запалювальною сумішшю. Пляшка не вибухнула, як сподівався Боча, і поліцай ногою відбив її, наче м ;яча. Але відбив недалеко, а удар носковою частиною грубезного чобота розбив пляшку на друзки, суміш потрапила на чобіт  і  раптом спалахнула прямо на поліцаєві. Той кинув рушницю, з якої так і не встиг вистрелити в другий раз, і заволав не своїм голосом.
- А-а-а! Партизани! Партизани! Рятуйте!
Він біг по вулиці до села як палаючий смолоскип. Навіть не здогадався впасти на землю та збити полум ;я. Другий поліцай побіг за ним, теж волаючи про допомогу. З боку села назустріч їм бігли другі поліцаї. Німців не було видно. Можливо, їх і зовсім не було в селі.
- Треба вшиватись, - промовив Сем, спостерігаючи за перебігом подій.
- Ні, ще трошки повоюємо, - збуджено прошепотів Боча. – У нас ще багато боєприпасів. Хай тільки ближче підійдуть, а то не докину. Що я – дарма готував ту суміш? Хай спробують гостинця з майбутнього.
Чоловік шість молодих хлопців з пов ;язками на рукавах і з старими гвинтівками  бігли до їх хати. Вони розтягнулись півколом  і залягли недалеко в садку, який оточував хату.
- Партизани, виходьте! – крикнув один із них.
- Все одно викуримо вас звідти! – додав другий голос.
- І відьму нам віддайте! Її взагалі треба живцем спалити! – крикнув перший голос.
- Щось твоя бабка їм зробила, що вони такі злі на неї, - прошепотів Боча, звертаючись до Сема.
- Що молода дівчина могла зробити поліцаям? – теж прошепотів Сем.
- Слухай, Денисе, - Кара повернулась до хлопців, що сиділи під стіною, - а запусти в них ще петарду. У тебе ж, мабуть, ще не одна є?
- Звичайно, є. Залишав на ніч, щоб ефектніше вийшло, та добре. Запущу зараз, до вечора ми, мабуть, не протримаємось.
Він заходився порпатись у своїй бездонній торбі. Знайшов великий фейерверк, кілька петард трохи менших розмірів, розклав  на підлозі. Поліцаї щось кричали, та діти вже не дослухались до них. Боча взяв запальничку, підповз до вікна.
- Сем, подавай по черзі, від більшої до меншої. Зрозумів?
- Ага, візьми, - Сем простягнув Бочі найбільшу петарду, той запалив гніт, трохи потримав у руці і швиргонув крізь відчинене вікно.
Петарда впала біля одного з ворогів і почала швидко крутитись на місці, вибухаючи і вивергаючи потоки кольорових іскорок. Поліцай схопився на ноги і кинувся навтіки. Боча зразу ж запалив другу і шпурнув. По вікнах почали стріляти, тому він вже не бачив, куди вона впала. Але по тому, що постріли швидко згасли, діти зрозуміли, що вони таки налякали противника. Боча ще кинув петарду, щоб закріпити успіх.
Трохи згодом він виглянув у вікно і зразу ж пролунав постріл. Боча ледве встиг відсахнутись, як куля впилась в стінку. Вороги не відійшли. Вони трохи відповзли, отямились від незрозумілого явища, але покидати позиції не збирались.
- Що ж, хочете повоювати? – промовив сам до себе Боча. – То повоюємо. Семе, давай пляшку!
Боча одна за одною жбурнув у вікно дві пляшки. Вони вибухнули, бо діти це почули. Зразу почулася голосна лайка, зойки і стогін. Боча кинув ще одну трохи в іншому напрямку і знову та ж реакція. Що там робилось, вони не бачили, могли тільки здогадуватись.
- Залиш на потім, - встиг сказати Сем, але Боча кинув ще одну. – Чим далі будемо відбиватись?
- Ще дві залишились. Шкода, що немає автомата. Одна черга і цих зрадників уже не було б на світі.
- Боча, а ти кровожерливий, - зауважила Карина.
- Ні, я бажаю смерті тільки зрадникам, - серйозно відповів хлопець.
Він обережно виглянув у вікно і побачив, як четверо поліцаїв тягнуть двох до села. Вони були вже на значній відстані від хати.
- Ого, то ми їх відбили! – здивовано промовив Боча.
- Серйозно? – Сем теж виглянув у вікно. – Нічого собі. Я не думав, що дорослі дядьки злякаються якихось хлопчаків?
- По-перше, ми вже давно не хлопчаки, а по-друге, вони ж не знають, хто тут засів. Думають, що партизани. Мабуть, за підмогою пішли.
- Дивись, що це там? – Сем показав рукою на стовп диму, що здіймався в центрі села.
- Ви пам ;ятаєте, що розповідала баба Віра? – підійшла до них Кара і наважилась виглянути у вікно. – Вона говорила, що в той день поліцаї і німці спалили майже всіх жителів села.
- Невже це?... – промовив Сем і замовк на півслові.
- Мабуть, так, - відповів Боча. – А ми навіть допомогти не можемо.
Діти стояли біля вікна, раптово подорослівши. Біль і смуток відбились на чолі Сема, опустились кутики рота у Бочі, зволожились очі у Карини.
Вітер повернув в бік лісу і доніс до них запах піджареного м ;яса. Вони не чули криків, бо до села було далеченько, але ясно представляли муки людей, приречених на жахливу смерть від вогню.
- Ех, треба було нам переміститись трохи раніше і попередити людей! Вони б всі повтікали і залишились живі, - промовив Боча.
- Ні, історію не зміниш. Їх усіх давно спалили, - відповіла Кара.
- Чому ти так думаєш? А якщо ми повернемось назад, а потім забажаємо, щоб скринька нас закинула сюди за день до цієї події? Розумієте? Ми виведемо людей у ліс.
- Ти думаєш, нам хтось повірить? Навіть бабуся Сема не повірить, тобто, прабабуся, - поправилась Кара.
- Якщо на те пішло, то за допомогою скриньки можна було б і війну попередити, - сказав Сем.
- Хлопці, хай вас не заносить. Я ще раз кажу – історію не зміниш. Щось би трапилось з нами, але події розвивались би все одно по тому ж сценарію. Хай з маленькими змінами, але загальна картинка була б тою самою.
- Ти думаєш? – недовірливо подивився на неї Боча.
- Так. Якби ми щось змінили, нас би просто не було. Розумієте?
- Не дуже, але, мабуть, ти права, - погодився з нею Сем.
- Ого, заговорились ми з вами. Ви тільки погляньте! – Боча кивнув на вікно.
- Нічого собі!
- Що там? – Карина висунула голову у вікно і зразу відсахнулась. – Хлопці, треба звідси забиратись.
З боку села їхали два мотоцикли і цепом бігли озброєні люди. Діти зрозуміли, що поліцаї ведуть підмогу, щоб викурити «партизанів». З такою кількістю вояків їм, звичайно, не впоратись.
- Зараз, - Боча поклав дві пляшки, які ще залишились невикористані, поряд з капканом. – Хай їм буде сюрприз.
- То що? Забираємось звідси? – перепитав Сем, поглядом обвів хату своїх предків. – Прощавайте. Скринька, скринька, забери нас звідси і перенеси додому.
Мить ніяких змін. Діти перезирнулись.
- Давайте бігти до лісу, може, не помітять? – запропонувала Кара, тремтячи всім тілом.
- Виходить, що скринька дійсно виконує тільки три бажання, - сказав Боча.
- Оце влипли, - Сем безпорадно розвів руками.
- Сем, у тебе ж є ключ! Відкривай скриньку!  Негайно! – наказав Боча.
Сем почав порпатись у кишені. Мотоцикли зупинились недалеко від хати. Всі поліцаї і німці залягли навколо.
- Партизани, здавайтесь! – крикнув хтось із них.
- Семе, швидше, - Карина присіла коло стіни.
- Зараз, - Сем уже вставив ключик.
Скринька відкрилась і залунала ніжна музика. Це було так несподівано, що діти заціпеніло втупились у скриньку. Виявилось, що це була музична шкатулка. На невеликій підставці кружляла тендітна балерина в сніжно-білій пачці. Боча недовго роздивлявся балерину.
- Скринька, скринька, перенеси нас додому, - промовив він.
Вже через мить вони сиділи в сараї баби Віри.

21

- Оце, я розумію, пригода, так пригода. Не те, що джунглі, - Боча навіть скривився, згадавши мавпу і неприємний запах з її пащеки. – Жалко, що нам ніхто не повірить.
- А ти зібрався всім розповісти, чим ми на канікулах займались? – полегшено зітхнула Карина.
Вона вже заспокоїлась і зараз спокійно поправляла своє пишне волосся, стоячи перед великим дзеркалом, яке якимось чином з ;явилось в сараї. Воно було покрите товстим шаром пилу та павутиною. Кара не пам ;ятала, щоб воно тут раніше було, а може, просто не помітила.
- Розповідати не буду, але дуже хочеться похвалитись, хоча б перед пацанами з нашого двору. Думаю, що ніхто з них нічого подібного не робив. Невже вам не хотілось би комусь про це розповісти? – Боча обводив очима сарай. – Нічого не розумію.
- Чого ти не розумієш? – перепитав Сем, теж крутячи головою.
- Щось тут не так. Цього столика тут не було. Що, за час нашої відсутності баба Віра все поміняла?
- Ага, і дзеркала теж не було, - підтвердила Кара. – Та і взагалі, таке відчуття, що ми в чужому сараї.
- Слухайте, може і в чужому. Вийду на розвідку, - Боча швиденько шмигнув на двір.
У дворі, закритому з усіх боків великим парканом, ходили кури. Посеред двору стояла баба Віра і сипала їм зерно.
- О, Денис, де це ви весь ранок були? Сніданок давно вже чекає на вас.
- Та ми тут до лісу ходили, - промовив Боча, озираючись.
- Так далеко? Коли ж піднялись? Ото ранні пташки.
- Хіба ліс дале…, - почав говорити Боча і раптом замовк.
Він побачив, що поруч з двором стоїть ще якийсь будинок, з іншого боку – другий. Він прожогом кинувся на вулицю. Будинок баби Віри, який ще вчора стояв біля лісу в гордій самотині, чомусь знаходився майже посеред села. По вулиці проїхав автомобіль, вдалині йшли якісь жінки.
- «Чортівня якась», - подумав про себе Боча та кинувся до сараю.
- Не баріться там! – крикнула вслід йому баба Віра. – Все зачахне.
- Добре! Зараз! – відповів Боча і майже влетів в сарай. – Ви тільки не лякайтесь. Але трапилось щось неймовірне.
- Що? – перелякано запитала Карина.
- Ми вдома і ніби не вдома, - незрозуміло пояснив хлопець.
- Не напускай туману, - Сем хотів вийти, але Боча перегородив йому дорогу. – Пусти!
- Слухайте, на дворі все змінилось. Зараз вийдемо, але робіть вигляд, що вас ніщо не дивує.
- Та добре вже, ходімо, - Сем відсторонив Бочу і вийшов надвір.
Друзі мовчки пішли за ним. Вони отетеріло дивились на чужий двір, на таку знайому бабу Віру, яка, здивовано зиркнувши на дітей, зайшла до будинку. Будинок був зовсім інший. Гарний, дорогий, але інший. Інша архітектура, інше оздоблення. Зовсім інший двір. Але головне, що він стояв не біля лісу, а посеред села.
- Тепер розумієте? – Боча озирнувся на друзів.
- Нічого не розумію. Бабуся Віра залишилась такою, як і була, а все інше стало другим. Як це можливо?
- Виходить, що ми своїм втручанням щось змінили в історії? – протягла дівчинка.
- Ти сама говорила, що історію змінити не можна. Значить, тут щось зовсім інше, - почав говорити Боча, але в цей час баба Віра визирнула з будинку.
- Де ж ви ходите? Скільки вас можна чекати?
- Ходімо в дім, - тихо промовив Сем. – Робимо вигляд, що все добре.
У великій кімнаті, яка примикала до кухні, на столі стояли тарілки, з яких ще йшов пар. Баба Віра ще щось поставила на стіл.
- Сідайте, дітки, буду вас відгодовувати. А то на міських харчах геть блідненькі. А треба, щоб рум ;янець на всі щоки. Щоб всі зрозуміли, що ви в селі  канікули провели.
- Бабусю, а ви завжди в цій хаті жили? – пішов у наступ Боча.
- Скільки себе пам ;ятаю, то в цій. У війну наша хата стояла біля самісінького лісу, але німці її спалили. Тож довелось будувати нову. Мати захотіла жити серед людей.
- А вона вам не розповідала, як ваша хата згоріла? - запитала Карина.
- Трохи розповідала. Говорила, що там була якась дивна історія. Коли німці з нашими поліцаями зігнали всіх людей з села в одну хату, щоб спалити живцем (вони до цього в сусідніх селах вже таке зробили), то моя мати схопила мене в оберемок та втікла до лісу.  А в цей час, мабуть, прийшли партизани та засіли в нашій хаті. Коли фашисти прийшли за мамою, ті відкрили по них вогонь. Але, коли німці все ж зайшли до хати, то нікого там не знайшли. Але щось вибухнуло і хата згоріла дощенту. Ось така історія, - баба Віра присіла до столу. – Я, звичайно, нічого не пам ;ятаю, бо мала зовсім була, але мама мені часто про цей випадок розповідала.
- А скринька? – Боча вже поснідав  і дивився з цікавістю на бабу Віру.
- Яка скринька? – здивовано перепитала стара.
- Яка виконує бажання. - Під столом Сем добряче штурхонув Бочу, той аж сіпнувся. - Ви нам показували скриньку.
- Хлопчику, ти часом мухомора в лісі не пробував? – Баба Віра притулила руку до лоба Бочі. – Наче холодна.
- Бабусю, не звертайте на нього увагу, - усміхнувся Сем. – Він зранку всілякі дурниці верзе. Ми підемо, відпочинемо. А то сьогодні піднялись дуже рано, не виспались.
- Ідіть, дітки, досипайте, - баба Віра погладила по голові Сема. – Ти сьогодні молодець. Отак би і завжди. І всі ви молодці. Мабуть, чисте лісове повітря творить чудеса.
Діти, подякувавши, швиденько вийшли з кімнати.
- Нічого не зрозумів. За що мене бабуся похвалила? – здивовано сказав Сем.
- І де ми повинні досипати? – тихо запитала Карина. – Ми навіть не знаємо, де наші кімнати.
- Треба пройти по всіх кімнатах. Де лежать наші речі, там нас і поселили. А ви хоч зрозуміли, що з того моменту хід історії трохи змінився? Не для всіх, а тільки для моєї рідні. Я навіть не знаю, мої батьки ті ж самі, чи, може, зовсім інші люди?
- Семе, не хвилюйся. Раз ти не змінився, значить, все інше те ж саме, - заспокоїла його Карина.
Вони знову зайшли в дім, заглядаючи у всі двері, поки не зіткнулись з бабусею.
- Що ви всі сьогодні, як неприкаянні? Перегрілись на сонці, чи що? Чому досі не спите?
- Бабусю, проведіть Дениса до його кімнати. Треба його швидше в ліжко покласти, а я ганчірку намочу, щоб до лоба йому прикласти, - швидко знайшла вихід Карина.
- Добре. Ходімо, дитинко, - і бабуся, притримуючи Бочу під руку, завела його до ближньої кімнати. – Вікторе, допоможи мені.
Коли Бочу вклали на диван, бабуся махнула рукою на сусіднє ліжко.
- Ти також лягай, я зараз Карині допоможу.
Дівчинка вже йшла з мокрою чистою ганчіркою.
- Я зараз сама. Мені допомагати не треба. Краще занесіть оце в мою кімнату, а я йому лоба протру, - і Карина подала бабусі светра.
Та, постоявши хвильку, пішла до сусідньої кімнати.
- От і знаємо тепер, де живемо, - тихо прошепотіла дівчинка. – Добре, давайте дійсно трохи поспимо. Потім все обговоримо.
Але про який сон ішлося? Хлопці тихо перемовлялись між собою, поки Карина, якій не спалось, не прийшла до них у кімнату.
- Не спите? – запитала тихо.
- Ні, сідай, - Сем трохи посунувся, пропонуючи дівчинці місце на своєму ліжку.
- Я тут думаю, що ж ми наробили?
- Та нічого страшного і не наробили, - відповів Боча. – А ви не подумали, що ми потрапили просто в паралельний світ?
- Що ти хочеш сказати? Що десь є другі такі ж люди, як і в цьому світі? Що є другий я? Що є друга Кара або другий Боча? Ти це хочеш сказати? – піднявся Сем.
- Оце я і хочу сказати. Що ми потрапили не додому, а саме туди, де є другі ми, - спокійно фантазував Боча.
- Ти що? Віриш у паралельні світи? – здивовано перепитала Карина.
- А чом би й ні? Уявляєте, десь ходить такий самий хлопець, як і я. І в нього така ж мама, як і в мене.
- Якщо це так, як ти говориш, - почав Сем, - то кожної миті сюди можуть зайти другі ми. Ви про це подумали?
Діти злякано перезирнулись між собою.
- Слухайте, я знаю, що ви верзете дурниці, але … але все може бути. І що ми тоді будемо робити? – Кара переводила розширені очі з одного на іншого. – Та ні, цього не може бути, - тут же заперечила сама собі. – Бабуся побачила б, що ми в іншому одязі. Не може ж так бути, щоб другі ми ходили в такому ж вбранні. Цього просто не може бути.
- А ви звернули увагу, в що одягнена бабуся Віра? – раптом запитав Сем.
- Точно. На ній зовсім інший одяг, ніж учора, - Боча сів на дивані, звісивши ноги.
- Вона могла просто переодягнутись. Не думаєте ж ви, що бабуся весь час ходить в одному і тому ж самому одязі, - заперечила Кари.
- Твоя правда, - погодився Боча. – Як же нам перевірити, чи є другі ми?
- Не знаю, - здвигнув Сем плечима.

22

- О, ви вже виспались? – почулось раптом під вікном.
Діти миттю кинулись до вікна. Боча сильно стукнувся коліном об куток  дивану, але тільки потер забите місце. Посеред двору стояло троє підлітків, в яких діти з жахом пізнали себе. Вони явно прийшли з лісу. Дівчинка, як дві краплі води схожа на Карину, тримала в руках букетик польових квітів. Її волосся розсипалось по плечах і було воно значно довше, ніж у Карини. Видно, волосся вона не підстригала. Другий Боча був ошатно одягнутий, а от Сем… Сем був повною протилежністю тому Семові, який дивився на свого двійника з вікна. Порвані шорти, якась невизначеного кольору футболка, незрозуміла зачіска. Таке враження, ніби вони з Бочею помінялись місцями.
- Ба! Щось пошамати є? – почули вони голос другого Сема.
- А ви що, не наїлись? От що свіже повітря робить! Зараз, дітки, зараз. Ідіть у їдальню, зараз накрию стіл, - баба Віра якось дивно подивилась на дітей, та все ж пішла на кухню.
Діти пішли слідом за старою. Сем номер два по дорозі стукнув ногою по великому гарбузу, приготованому, мабуть, для корови. Гарбуз не розбився, тільки перекотився на другий бік, а хлопець грубо вилаявся, схопившись за ногу. Друга Карина усміхнулась дурнуватою посмішкою, тільки другий Боча якось трохи скривився, сплюнувши на землю.
- Ви бачили? – прошепотів Сем. – Невже мій двійник такий… такий, - Сем не знайшов потрібного слова, щоб виразити своє невдоволення поведінкою Сема номер два.
- А вона… вона якась дурнувата, - додала Карина. – Замість того, щоб зауважити йому, вона усміхається. Господи, невже це друга я?
- А мене бачили? – в захваті зашепотів Боча. – Я тут якийсь дуже вже інтелігентний. Невже я можу таким бути?
- Мабуть, з цієї трійці ти самий нормальний, - зробила висновок Карина і Боча вдоволено усміхнувся.
В цей час щось клацнуло і на стіні засвітився великий прямокутник. Діти злякано дивились, як в тому прямокутнику з ;явилось лице бабусі і раптом зникло, ніби нічого і не було.
- Що це було? – Кара переводила очі з одного хлопця на другого.
- Схоже на величезний компьютер, - прошепотів Сем.
- Бабуся подивилась прямо на нас! Вона зрозуміє, що ми не ті, за кого себе видаємо, - розпачливо промовила дівчинка. – Нам треба терміново переміщатись!
- Куди? – спокійно запитав Боча. – Ми вже перемістились.
- У паралельний світ! – майже крикнула Карина.
- Ага! Вже повірила?
Сем уважно обдивлявся кімнату. Він зазирнув навіть за штори, понишпорив за великою картиною.
- Що ти шукаєш? – запитав Боча.
- Шукаю камеру. Повинна ж бути тут камера стеження?
- Може, немає ніякої камери. Ми ж не знаємо, які зараз технології. Можливо, зараз за нами спостерігає весь білий світ.
- Ну, Боча, ти загнув. Весь білий світ, - повторила за ним Карина. – Не знаю за весь світ, а от як перед бабусею будемо виплутуватись? Вона вже точно зрозуміла, що ми – двійники.
- Вона стара. Подумає, що це у неї старечий маразм починається, - заспокоїв усіх Боча. – Ні! Ви собі як хочете, а я повинен все тут роздивитись. Невже вам не цікаво, як ми живемо у паралельному світі?
- Звичайно, цікаво. Тільки куди ми заховаємось? Зараз ті, інші, поснідають і прийдуть у цю кімнату. А ми їм що – здрастуйте, ми – ваші привиди? Чи ти пропонуєш сказати щось інше? – Сем навіть руками розвів.
- Семе, у тебе скринька. Давай не мудрувати, а просто перемістимось додому. Треба тільки бажання чітко сформулювати, - Карина благально взяла Сема за руку.
- Я теж такої думки. Думаю, що з нас пригод достатньо, - хлопець трохи нехотя вивільнив руку та потягся до своєї торбини, яка висіла через плече.
- Стоп! – Боча підняв руку в попереджувальному сигналі.
Відкрились двері і в кімнату зайшла баба Віра. Вона уважно оглянула  дітей, які миттєво завмерли, ніби впали в ступор.
- Не бійтесь мене, я знаю, хто ви і звідки, - тихо промовила стара.
- Як ви здогадались? – запитав Сем, дивлячись прямо в такі знайомі і рідні очі своєї бабусі, а може, й не своєї.
- Я – пряма наслідувачка справжньої відьми, - спокійно заговорила баба Віра. – Мені зовсім недавно було видіння, що діти ніби роздвоїлись. І голос розповів, що до мене прийдуть діти з іншого світу.  Тільки я вас побачила, зразу зрозуміла, що це ви. Ви зовсім інші.
- Кращі чи гірші? – зразу запитав Боча.
- Які, не знаю, але інші, зовсім інші, - баба Віра задумливо переводила погляд з одного на іншого.
- Я вам говорила, що не треба ні в що вмішуватись, - гарячково заговорила раптом Карина. – Саме з того моменту, як ми перемістились, почалось викривлення простору і хід історії для певної групи людей пішов в другому напрямку. Розумієте?
- Звідки ти цього нахапалась? – повернув до неї голову Боча. – Начиталась, чи що?
- Може, й начиталась! Але точно знаю, що ми не повинні були…
- Повинні, чи ні, але зробили, - сказала стара. – Мені цікаво, як друга Віра прожила своє життя? Розкажіть, будь ласка.
- Ви знали про…? – почав Сем.
- Звичайно. Мені моя мати все розповіла. Я вже говорила, що вона відьма. Вона все знала, царство їй небесне, - баба Віра набожно перехрестилась.
- А я чула, що відьми не хрестяться, до церкви не ходять. Вони ж спілкуються із всякою чортівнею, - з округленими очима промовила дівчинка.
- Не треба всьому вірити, - відповіла стара з усмішкою.
- То ви, мабуть, не відьма, а екстрасенс, - здогадався Боча.
- Називайте, як вам зрозуміліше, - погодилась баба Віра. – То що, розповісте?
- Семе, давай, - повернулась до хлопчика Карина. – Це ж твоя бабуся, ти про неї все знаєш.
- Бабуню, а моя  бабуся теж відьма? – швидко запитав Сем і знітився.
- Не соромся, що так сказав, - лагідно посміхнулась баба Віра. – Все правильно: твоя бабуся там. А у мене другий онук. Але, бачить Бог, як би я хотіла, щоб він був схожий на тебе не тільки зовнішньо.
- Добре, слухайте, - і Сем, збиваючись, хвилюючись, все ж розповів коротко про життя своєї бабусі Віри. Він знав, як стало зрозуміло дуже скоро, не так багато.
- Спасибі тобі, онучку. Ти хороший хлопчик. Не треба перетворюватись на…, - вона замовкла, тільки кивнула в бік дверей. – Я повинна тобі щось подарувати на згадку про мене.
Баба Віра пройшла в куток кімнати, понишпорила в шухляді якогось горбатого комода і повернулась до дітей.
- Візьми оце.
На її долоні лежала маленька  пласка коробочка, схожа на мобільний телефон.
- Спасибі, бабусю, - Сем взяв коробочку і хотів відкрити.
- Стій! – майже викрикнула баба Віра. – Відкрити її можна тільки в разі великої небезпеки. Це модулятор рятівних хвиль.
- Що? – всунув голову між бабусею і Семом Боча.
- Ми називаємо його рятівником. Якщо людина взяла його в руку, він миттєво настроюється на частоту сердечного ритму даної людини. Якби Сем зараз відкрив цей модулятор, ми всі лежали б отут без свідомості. У нас навіть маленькі діти вміють ним користуватись.
- Ого! – тільки й зміг сказати Боча, висловлюючи своє захоплення.
- Він діє в радіусі трьох метрів, так що ним користуються, в основному, рятуючись від агресивних собак. Їх у нас дуже багато розвелось.
- Та і у нас їх достатньо, - не зводячи погляду з пристрою, відповів Боча.
- А от я не розумію, - заговорила раптом Карина. – Якщо простір викривився, то других «ми» зовсім не повинно бути.
- Це ж чому? – насторожився Боча.
- Бо тоді змінилось все навкруги. Будинок згорів. Загинули якісь люди, хоч вони й запроданці.  Отже, прабабуся Сема повернулась на друге місце. У вас, бабусю, пробачте мені, повинні були бути інші знайомі. Значить, ви покохали б іншого чоловіка і батько Сема народився зовсім би інший. А можливо, його і зовсім би не було, а народилася б дівчинка. Чому в паралельному світі існуємо всі ми? Навіть з такими самими іменами. Оце мені зовсім незрозуміло.
- Чому ти думаєш, що у мене повинні були бути інші знайомі? Ми ж повернулись в те саме село, тільки хата наша розташована трохи не там, де була раніше. А люди навкруги ті ж самі. Тоді загинуло кілька поліцаїв. Але вони й так би зникли з села, бо наші вже наступали, і їм діватись було б нікуди. Так що ніщо друге не змінилось, - пояснила бабуся.
- Тоді як все-таки вийшло, що з ;явився паралельний світ, а в ньому з ;явились всі ми? – не вгавала допитливість Карини.
- Цього я пояснити не можу, - розвела руками баба Віра.
Раптом за дверима щось грюкнуло. Почулась лайка другого Сема.
- Дітки, швидко збирайте речі, зараз я відправлю вас додому. Дуже рада була познайомитись, - баба Віра притягнула до себе Сема та поцілувала кудись у волосся. – Якщо зможете, з ;являйтесь ще. Щасти вам!
Тільки діти вхопили свої речі, баба Віра щось прошепотіла,  в очах їх потемніло і вони миттєво опинились у другому місці.

23

- Ух, ти! – в захваті промовив Боча, навіть веснянки на обличчі потемніли. – Оце пригода! Цікаво, а зараз ми дійсно вдома?
Він озирнувся навколо. Сарай був схожий на той, з якого вони «стартували». В кутку під великою кроквою висіло лахміття величезної павутини. Біля стіни стояли пусті каністри з-під бензину, пляшка з-під ацетону.
- Мабуть, все-таки вдома, - полегшено зітхнула Карина. – Якби мама знала, що ми виробляємо, нізащо не відпустила б мене з вами.
- Невже ми такі погані? – Сем з усмішкою зазирнув в очі дівчинки.
- Не погані. Просто вас завжди чомусь тягне на якісь афери.
- Не вас, а нас, - поправив її Боча. – Ти ж теж приймаєш активну участь в цих, як ти сказала, аферах. Тільки ніяких афер я не бачу. Не все ж літо на пляжі валятись та в дурня різатись. Зате потім буде що згадати.
- Ага, тільки розповісти нікому не можна – не повірять, - піддакнув Сем.
- Тут ти, звичайно, правий. Нікому розповідати не можна. Але дуже й дуже шкода, - зітхнув Боча. – Семе, дай роздивитись ту штуку.
Сем протягнув товаришу модулятор, а сам став роздивлятись скриньку.
- Що ти хочеш там побачити? – не втрималась Карина.
- Хочу зрозуміти принцип її роботи, - Сем уже відчинив скриньку і сарай наповнився ніжною музикою. Маленька балеринка закружляла в танці, відбиваючись в усіх шматочках маленьких дзеркалець, вмонтованих під незначним кутом всередині кришки. Сем довго роздивлявся, як все було влаштовано всередині. Потім його брови трошки піднялись в здивуванні.
- Тут є якась кнопочка.
- Семе, обережно! – тільки встигла сказати Карина, як він вже натиснув на цей маленький, ледве помітний виступ.
Музика припинилась, балеринка почала повільно падати, а підставка, на якій вона стояла, раптом відсунулась набік.
- Тут щось є, - майже прошепотів Сем, ніби боявся когось налякати.
Три голови нахилились над скринькою.
- Не заважайте. Каро, у тебе є якась голка чи щось подібне?
- Зараз, - дівчинка витягла з кишені заколку для волосся. – Може, оце підійде?
Сем обережно гострим кінцем заколки витягнув з отвору клубочок білої тканини. Вона розпрямилась і діти побачили, що це маленька  батистова хустина, до того ж в якихось плямах.
- Фу, я думав, там щось цікаве, - Боча відвернувся і махнув рукою. – Невже не могли заховати там, наприклад, діамант?
- Ага, тобі зразу діаманти подавай, а оце не хочеш подивитись?
Сем розвернув повністю трохи поруділу хустинку і роздивлявся те, що на перший погляд здавалось просто плямою.
- Слухайте, це ж мапа! – майже крикнула Карина.
- Схоже на те, - відповів Сем, розгладжуючи хустину на старому столі. – Тільки мапа чого?
На тонюсінькій хустині були намальовані хімічним олівцем якісь лінії, позначки, а в одному місці стояв хрестик.
- Слухайте, це ж мапа скарбів, - не втримався Боча.
- Ага, може й скарбів. Тільки де ж ти їх шукати будеш? Треба в бабусі спитати, - Сем підвів голову, - можливо, вона щось чула про цю мапу?
- Це навряд, - відповіла Карина, - вона навіть ніколи не відкривала цю скриньку. Звідки ж вона про мапу буде знати?
- А ви не забули, що баба Віра – наслідувачка відьми? – підняв палець догори Боча. – Вона повинна все знати.
- Це друга баба Віра наслідувачка, а моя бабуся – звичайна жінка, - заперечив Сем.
- Звідки ти знаєш? По-перше, вона живе сама, на околиці села, далеко від людей…
- То й що? – перебив Бочу Сем.
- Не перебивай. По-друге, ви ж були в тій кімнаті й самі бачили…
- Що? – не втрималась Карина.
- Та не заважайте, а то до кінця свою думку так і не скажу. Так от, вона збирає різні трави. Для чого? А щоб ворожити та різні заговори там робити. А по-третє. Ви пам ;ятаєте, про що кричали поліцаї? Вони кричали про те, що треба відьму спалити живцем, - сам собі відповів Боча. – Отже і ця баба Віра теж відьма. Можливо, екстрасенс. Значить, вона все повинна знати.
- Можливо, ти й маєш рацію, - погодився Сем. – Тоді цю мапу ми повинні показати бабусі.
- Ходімо? – Карина обсмикнула платтячко, поправила пишне волосся.
- Мені цікаво, скільки часу пройшло, поки ми «мандрували»? – задав слушне питання Боча. – Раптом все відбувалось в дійсному часі. – Що ж ми бабусі тоді скажемо?
- Розповімо, як все було насправді, - рішуче відповів Сем.
- А якщо не повірить? – Карина стояла вже біля дверей.
- Повірить. Вона ж моя бабуся, - з гордістю сказав Сем. – Ходімо.
Баба Віра сиділа на ганку та перебирала траву. Вона розкладала її на купки, квіточка до квіточки, стебельце до стебельця. Квітчаста хустка впала їй на плечі, відкривши сиве волосся, зібране в тугий пучок. Побачивши дітей, вона здивовано запитала:
- Де це ви ховались? Я щойно заходила до сараю і вас там не бачила.
- Бабусю, - сміливо почав Сем, - ми повинні вам все розповісти.
- Що ж ви таке накоїли, що хочете сповідуватись? – посміхнувшись, запитала стара.
- Та не дуже вже й накоїли, - Боча вмостився поруч та заходився допомагати розкладувати траву.
- Не переплутай! – попередила баба Віра.
- Не бійтесь, я ж можу відрізнити одну від другої. От як називаються ці квіточки, я не знаю, але на вигляд відрізнити можу, не бійтесь, - заспокоїв її Боча.
- Розповідайте вже, не треба ходити околяса, - бабуся відірвалась від своєї трави, склала руки на фартух і уважно подивилась на дітей.
Семові аж лячно стало від того погляду, так він був схожий на погляд другої бабусі, але він набрався хоробрості і почав розповідати. Почав здалеку, ще з тої подорожі-мандрівки у віртуальному часі. Бабуся не перебивала, тільки Боча та Карина щось додавали, якщо Сем забував. Так вони проговорили дуже довго.
- Що ж, - нарешті промовила баба Віра, - цікаві у вас канікули. Звичайно, я навіть не здогадувалась, що десь живе ще така сама жінка, як я. Дуже цікаво. А от про мапу я нічогісінько не знаю. Моя мати розповіла мені тільки про скриньку, та й то перед смертю. А про мапу, виходить, і вона не знала.
- Це ж яка стара ця мапа? – здивовано промовила Карина. – Якщо і ваша мати не знала, то могла і її мати теж нічого не знати. Інакше вона б розповіла доньці, а та своїй. Так би й до вас дійшло.
- Думаю, ти маєш рацію. Мапа дійсно дуже стара. Тому допомогти я вам нічим не зможу, - і баба Віра спокійно продовжила розпочату справу.
- Треба знайти велику мапу цього району, - запропонувала Карина, - потім покласти зверху хустину. Десь щось і співпаде.
- А ти впевнена, що  саме  цей район на мапі? Та й за роки тут все змінилось, - похитав головою Сем.
- І де ти таку мапу дістанеш? – якось зверхньо подивився на дівчинку Боча.
- Не знаю, мабуть, в якійсь крамниці продається, - здвигнула плечима Карина.
- А от я знаю! – Боча обвів очима всіх присутніх. – В Інтернеті. Семе, треба просто відкрити твій ноутбук та й подивитись.
- Точно! Як я не здогадався? Я зараз, - Сем вже біг до будинку.
Баба Віра посміхнулась.
- Невже в тому вашому Інтернеті все є?
- Майже все, - серйозно відповіла Карина. – Зараз побачимо, чи дійсно ваш район намальований на цій хустині?
Сем вже ніс ноутбук, на ходу відкриваючи його. Три голови майже притислись одна до одної, щоб нічого не прогавити.
- Не заважайте, - покрутив головою Сем. – Дайте хоч підключитись.
На кілька хвилин повисло мовчання. Затамувавши подих, діти чекали, поки відкриється потрібний сайт. Сем переводив стрілку з одного об ;єкту на інший, але нічого подібного поки що не знаходилось.
- А можна і мені подивитись? – баба Віра з цікавістю спостерігала за дітьми, аж самій закортіло поглянути на ту дивовижу – Інтернет.
Боча звільнив місце для старої і вона втупилась в монітор ноутбука.
- Невже це наше село? – не втрималась вона.
- Так, бабусю, це так село виглядає з космосу, - пояснив Сем.
- До чого прогрес дійшов? В наш час навіть телевізор був диковинкою, а тут…, - вона не договорила, бо на очі набігла сльозинка. Баба Віра непомітно змахнула її, щоб діти не помітили, бо не зрозуміють. – А чому ви думаєте, що на мапі саме наше село?
- Тому що всі наші предки жили саме тут. Чи я чогось не знаю? – Сем запитливо подивився на бабусю.
- Так, майже всі жили саме тут. Але мені розповідала моя мати, що якісь наші предки, по материнській лінії, жили за кордоном.
- Де? – три голоси злились в один.
- В Німеччині. Ще у вісімнадцятому столітті. Батько моєї прапрапрабабки був бароном. Потім її віддали заміж за руського князя, чи що. А потім ще одна прапрабабка не послухалась батьків, та втекла з простолюдином, бо дуже його кохала. Відтоді в нашому роду все просто. Кого покохаєш, за того й заміж можна виходити.
- То, може, скринька саме звідти? З Німеччини? – запитав Боча.
- Можливо й так. Не знаю, та й придумувати не хочу. Все можливо.
- То на мапі може бути Німеччина? – розчаровано протягла Карина.
- Все може бути, - повторила баба Віра.
Діти похнюпили носа, а Боча про щось замислився, навіть ластовиння потемніло. Раптом йому прийшла в голову якась думка і він усміхнувся.
- Треба, значить, пошукати в Німеччині.
Сем зосередився на пошуках, а Боча відійшов убік, присів на дерев ;яну лавку, замислився.
24

На пошуки ідентичних позначок на мапі, яка була намальована на хустині, та порівнянні з мапою Німеччини, у Сема пішло кілька днів. Карина з Бочею тинялись без діла, ходили разом з бабусею до лісу, збирали гриби, ягоди, а він сидів, втупившись в монітор. Передивився всі куточки країни, нічого подібного не знаходив, але не здавався. Часом його змінювала Карина, але марно. Боча знервувався, підганяв друзів. В його очах була така жвава зацікавленість, що вона передавалась всім оточуючим. Пройшов ще тиждень безплідних пошуків. Поступово діти втрачали цікавість, почали займати себе іншими справами. Навіть на танці до сільського клубу зібрались.
- Ото вирядилась! – незрозуміло, в захваті, чи з насмішкою відреагував Боча на появу Карини в білому коротенькому платті.
Вона заколола своє волосся і зразу стала ніби старшою за свій вік.
- А що, тобі не подобається? – повернулась дівчинка на всі боки, демонструючи стрункі ніжки в черевиках на середньому підборі.
- Хто тобі сказав? – чомусь почервонів Боча, а Сем, який тільки-но зайшов до кімнати, підняв догори брови, що в нього означало захват і здивування.
- А тобі я подобаюсь? – повернулась Карина до Сема.
Чому так запитала, навіть сама не знала, але зразу стало ніяково і вона відвернулась, щоб хлопці не помітили зрадливих червоних плям на щоках.
- Дуже, - тихо але виразно відповів Сем.
Від його відповіді дівчинка зашарілась ще дужче, але стало так приємно, як ніколи. Вона, не дивлячись на друзів, майже побігла до дверей, щоб швидше опинитись на свіжому повітрі, бо від усвідомлення того, що сама примусила Сема висловити своє відношення до неї, їй стало соромно. Біля хвіртки стояв уже Артем Наріжний, який чекав нових знайомих, щоб разом піти до клубу.
- А ти чого тут? – Боча вийшов слідом за Кариною та здивовано втупився в Артема.
- Зайшов за вами, - спокійно відповів хлопець.
- Близький світ, - пирхнув Боча, бо справді від села до їхнього будинку, що стояв майже біля лісу, було таки далеченько.
- О, і цей приперся, - тихо відреагував на появу знайомого Сем. – Привіт! – додав уже голосніше.
- Привіт! То пішли?
- Пішли, - за всіх відповів Сем.
Він старався не дивитись в бік дівчинки, яка йшла спереду разом із Артемом, та про щось жваво з ним розмовляла. Сем бачив, що Карина подобається місцевому ловеласу, і від того, що вона так привітно спілкується з ним, у нього занило серце. Вони мовчки шли позад них з Бочею. Той щораз спльовував на запилену дорогу, аж поки Карина не повернулась та докірливо не глянула на нього. Боча винувато усміхнувся.
- Будеш ще шукати? – запитав він Сема, ніби тільки що розмовляли на цю тему.
- Буду, - зітхнув Сем. – Тільки я вже всю Німеччину передивився. Немає там нічого подібного.
- Ти ж не забувай, що все змінилось. Стільки часу пройшло. Нові дороги збудували, нові міста з ;явились, села. Треба шукати щось подібне, але воно може бути й не таке.
- Ти сам розумієш, що сказав? – посміхнувся Сем. – По тій мапі, що намальована, і так важко зрозуміти, що до чого, а ти пропонуєш шукати тільки подібне. Та воно й так недосконале! Мені здається, що нічого ми не знайдемо. А якщо і знайдемо, то як ми опинимось в Німеччині?
- А Дмитро з його агенцією навіщо?
- Ти хочеш сказати…
- Атож, - Боча знову сплюнув на дорогу. – Поїдемо додому, зайдемо в агенцію. Думаю, що він нас закине туди, куди попросимо.
- Але ж у нього, ти сам знаєш, може не бути такої програми. Та що там – не бути? Точно такої немає. Та і в яке століття нам потрібно? – Сем навіть зупинився.
- Слухай! – Боча ляснув себе по лобі. – Що ж ми робимо? Чорт, стільки часу витратили!
- Ти чого?
- Та нічого. Розумієш, треба ж брати мапи тих часів. Наприклад, сімнадцятого століття, потім вісімнадцятого і так далі. Розумієш?
- Звичайно, - протягнув Сем. – Чого ж я не докумекав? Але де їх взяти?
- А в Інтернеті таких немає?
- Не знаю, треба спробувати.
- То повертаймось і спробуємо, - запропонував Боча.
- А Кара?
Хлопці дивились, як дівчинка з Артемом віддаляються. От вони зупинились, Кара озирнулась.
- Хлопці, здоганяйте!
Сем з Бочею перезирнулись.
- Давай все ж за ними, - зітхнув Сем. – Не хочеться їх удвох залишати.
- Не хочеться, - теж зітхнув Боча. – Пішли на ті дурнуваті танці.
Цілий вечір хлопці сумно просиділи біля стіни. Боча хотів пограти в доміно, але йому не залишилось місця. Танцювати вони не хотіли, тому тільки спостерігали, як танцює Карина, яку Артем цілий вечір не відпускав від себе. Тільки коли пролунали останні звуки музики, друзі підвелись, щоб піти додому. Артем взявся проводжати Карину, але Боча непомітно відвів його вбік, щось йому сказав, і хлопець відстав.
Сем йшов поряд з дівчинкою, та не знав, про що з нею розмовляти. Щось змінилось в їх відношеннях після того, як він сказав, що вона йому подобається. Сам від себе такого не чекав. Та й вона його явно соромилась. Так мовчки і дійшли майже до самого будинку. Боча теж йшов мовчки на значній відстані від них, щоб дати змогу поговорити. Вже підходячи до дверей, Сем раптом наважився:
- Може, підемо погуляємо?
- Ага, - тільки й спромоглась відповісти Карина.
- Ви собі, як хочете, а я йду спати. Гуд бай, - Боча, не дивлячись в їхній бік, прошмигнув у двері.
- То ходімо? – запропонував Сем.
- Ходімо, - погодилась дівчинка.
Вони не зговорюючись повернули до лісу. Тут було темно, хоч око виколи. Карина зразу ж спіткнулась і була б впала, якби руки Сема вчасно не підхопили її. Він з замиранням серця тримав її за руку. Відчуття були зовсім інші, ніж раніше. Скільки разів за час їхнього знайомства він тримав її за талію, коли вони танцювали, але ніколи так не калатало в грудях, як зараз.
 В лісі було тихо, але так тільки здавалось. Зверху шуміли крони дерев від легкого вітру. Щось тихо цвіріньчало, мабуть, цвіркун. Десь далеко ухала сова. Тріснула гілка під чиїмось ногами, або лапами звіра. Карина мимоволі притиснулась до Семового плеча.
- Навіщо ми до лісу зайшли? Могли б і так десь погуляти.
- В лісі вночі так романтично, - тихо промовив хлопець, обнімаючи її за плечі.
- Але так страшно, - прошепотіла дівчинка і зарилась лицем кудись йому в груди.
Сем міцніше притиснув до себе Карину. Тепло розлилось по всьому тілі, навіть пальцям ніг стало жарко. Він обережно провів губами по волоссю, вдихнув його аромат і раптом в його голові щось попливло і він почав сповзати вниз, ніби втрачаючи свідомість. Потягнув дівчинку за собою, і вони вдвох просто впали на м ;яку траву. Навіть несвідомо Сем не відпустив від себе Карину. Вони так і лежали обнявшись. Коли Сем прийшов до тями і зрозумів, що з ними, зразу перелякався. Він боявся, що Карина неправильно його зрозуміє і просто втече. Але з дівчинкою, мабуть, творилось те саме, що й з ним. Через деякий час вона заворушилась, але Сем не помітив спроби втечі.
- Що з нами? – прошепотіла Карина.
- Не знаю, - так же тихо відповів хлопець. – Ти мені дуже подобаєшся.
- Ти мені теж, - призналась Карина.
Сем наважився і знайшов своїми губами її губи. Вони були ніжні та м ;які. І за смаком нагадували полуницю з бабусиного городу. До цього часу він ніколи не цілувався з дівчиною, тому його поцілунок був невмілим, несміливим. Для Кари це теж був перший справжній поцілунок з хлопцем. Вони лежали, притиснувшись губами один до одного та не знали, як бути далі. Раптом прямо над їхніми головами щось зойкнуло і діти відсахнулись.
- Що це? – прошепотіла злякано дівчинка.
- Якась пташка, напевно, - відповів Сем, підводячись.
Він допоміг встати Карині та знову обняв за плечі. Йому дуже хотілось її знову поцілувати, але він боявся, що вона не відповість йому. Та Карина сама потягнулась до хлопця і він, вже не замислюючись про наслідки, впився в її губи.  Другий поцілунок був ще приємніший від першого.
Вже коли почало світати, вони отямились. Губи в обох напухли та горіли вогнем, але обоє були щасливі, що врешті по-новому знайшли один одного.

25

- Треба їхати в місто, - твердо сказав Боча, - нічого ми тут не знайдемо. Треба йти в бібліотеку та шукати ці чортові мапи.
- Я оце думаю, а чому ми вирішили, що це повинно бути саме в Німеччині? Тільки тому, що хтось з предків був звідти? Ця мапа могла бути змальована з любого куточка земної кулі. Нам довіку не знайти це місце, - відповів  Сем, з ніжністю дивлячись на Карину.
Боча помітив погляд друга, непомітно зітхнув.
- А якщо відсканувати мапу та запустити в пошук? – не здавався хлопець. – Можливо й вийде щось?
- Треба спробувати, - погодився Сем. – Завтра повинен приїхати батько.
- От і добре. Значить, завтра поїдемо додому.
Залишок дня пройшов непомітно. Діти збирали свої речі, готувались до від ;їзду.
- Чого це ви зриваєтесь? Пожили б ще, я б вас відпоїла свіжим молочком, а то за літо в місті зовсім зачахнете, - намагалась відговорити їх баба Віра.
- Бабусю, а ви можете подарувати мені цю скриньку? Якщо не подарувати, то хоч дати на якийсь час? – запитав Сем, тримаючи в руках заповітну скриньку.
- Чому б і не подарувати? Її все одно треба передавати в спадщину. Тільки от моя мати говорила, що треба передавати дівчинці.
- І де ж ту дівчину взяти? – засміявся Сем. – Я ж у вас  єдиний спадкоємець, чи не так?
- Так, Вітюшо, так, - усміхнулась бабуся. – Хоч ти й не дівчинка, та начебто й хлопець непоганий. Бери, онучку, володій. Тільки з розумом. Ти мене зрозумів?
- Дякую, бабусю, - Сем поцілував стареньку в зморшкувату щоку.
Увечері діти сиділи на великій колоді, що лежала впритул до паркану. Вони дивились у нічне небо, і кожен думав щось своє.
Сем тримав Карину за руку і очі його були мрійливо прикриті. Дівчинка відчувала тепло руки Сема і їй було невимовно приємно від цієї близькості, яка відучора панувала між ними.
 Боча не думав ні про яку ніжність. Він подумки вибудовував план дій в разі, якщо вони знайдуть нарешті  місце захоронення скарбу. Що на мапі був хрестиком помічений саме скарб, він не сумнівався ні хвилини.
- Слухайте! – Раптом вигукнув Боча. – Які ж ми дурні! Можна запросто знайти місце, де закопаний скарб.
- Це ж як? – навіть головою струснув Сем, щоб прогнати якесь приємне видіння та перестроїтись на хвилю Бочі.
- Та невже ніхто не додумався? – засміявся хлопець. -  А от я здогадався. Треба попросити скриньку, щоб вона перенесла нас у той час і в потрібне місце, коли скарб будуть ховати. Що? Не здогадались? А?
Боча навіть зліз з колоди і почав підтанцьовувати, з усмішкою позираючи на своїх друзів. Кара щиро розсміялась, дивлячись на хлопця.
- Боча, ти наче маленький хлопчик.
- Ні, я вже не маленький. Я – чоловік. А от, коли знайдемо скарб, то буду ще й багатим чоловіком. То як, я правий?
- Ти майже завжди правий, - погодилась Карина, зручніше вмощуючись на колоді, та не виймаючи свою руку з руки Сема.
- Давайте спробуємо, але завтра, коли будемо вже вдома, - погодився Сем, погладжуючи своїми пальцями долоню дівчинки. Від того дотику в обох по спині бігали мурашки, але вони робили вигляд, що нічого не відбувається. Навіть Боча прикидався, що нічого не бачить.
Цілий вечір вони обговорювали свої плани, не знаючи, куди і в яке століття потраплять. Цього разу, навчені досвідом, старанно обмірковували всі дрібниці: який одяг потрібно знайти, взуття, що взяти з собою. Коли план був старанно опрацьований, пішли спати.  Карині з Семом не хотілось розлучатись, але попередню ніч вони майже не спали, то зараз, не змовляючись, мовчки розійшлись по своїх кімнатах, де зразу провалились у глибокий сон.
На другий день вже зранку приїхав батько Сема та забрав дітей додому. Домовились зустрітись після обіду на своєму звичайному місті – у скверику.

26


- Де це ми? – прошепотіла Карина, озираючись.
Боча й Сем мовчали. Вони нишком оглядали кімнату, де щойно опинились. Скринька все-таки перемістила їх кудись, а от куди?...
Вони знаходились в кімнаті старої хати, але чисто прибраної. Дерев ;яна підлога була чисто вимита, аж блищала жовтизною. На ній лежали домоткані доріжки. Під стіною стояла довга лавка,  відполірована до блиску  від частого сидіння. На стінах в простих рамочках було багато світлин якихось людей в старовинному одязі. На всіх рамках висіли рушники, розшиті українським орнаментом. На столі, який стояв посеред кімнати, на чистій скатертині лежала велика мапа. В кутку стояло величезне ліжко, гаптоване покривало якої звисало до самої підлоги. Ціла гора подушок, складених одна на одну,  висилась, наче вежа. За вікном тихо лунала пісня.

                За горами, за долами
                Жде синів своїх давно
Батько мудрий, батько славний,
                Батько добрий наш – Махно…


- Тихо! – наказав Сем, хоча в кімнаті й так було чутно, як дзижчить муха, яка билась об віконне скло, намагаючись вилетіти на простір. – Чуєте? На українській мові співають.
- Ну, слава Богу, - сказала Карина, - добре, хоч на Батьківщині.
- Ага, воно то добре, - почухав потилицю Боча, - але в якому ми часі?
- Та в якому б не були, зате хоч порозуміємось, якщо доведеться з кимось спілкуватись, - Карина прислухалась до пісні. – Здається, співають про Махно.
- А коли був той Махно? – запитав Боча, роздивляючись світлини на стінах.
- Знаю тільки, що в 1921 році його банди розгромили.
- Значить, це зразу після Жовтневої революції, - задумливо промовив Боча. - Тільки цікаво, де ж ми зараз?
- Ідіть сюди, - Сем поклав скриньку на стіл і роздивлявся мапу. – Це мапа нинішньої Запорізької області. Ось Гуляйполе. Я вже напам ;ять вивчив всі річки й гори України. Тільки мапа дуже стара, назви міст інші. Ось річка Гайчур. Постривайте!
Він відкрив скриньку, дістав хустинку, розпрямив її.
- Ой, здається, знайшли! – вигукнула Карина, порівнюючи кривульки на хусточці та лінії на мапі. – Це точно Гуляйполе.
Діти з подивом втупили погляди в хустинку, з якої прямо на їхніх очах зникали намальовані лінії. Ось вона зовсім розгладилась і стала сніжно-білою.
- Оце чорт! – майже прошипів Боча. – Що ж це відбувається?
- Не лякайтесь, - заспокоїв друзів Сем, - я можу намалювати це навіть уві  сні. Але, що це значить?
Пісню за вікном доспівали і почувся якийсь шумок. Діти кинулись до вікна. Прямо під стіною на призьбі сиділо кілька чоловіків. Було дещо прохолодно і вони були вдягнуті в куртки, хтось був у шинелі. Головні убори – від простої шапки до папахи. Поряд лежала зброя. Що там було, діти не роздивились, бо прямо до групи людей наближався чоловік, обличчя якого здалось їм дуже знайомим. Він був у короткій куртці з шинельного сукна. На грудях нашиті широкі перемички, ніби в гусара. На голові – сіра каракулева папаха, з під якої вибивалось довге пасмо густого темного волосся.  Чоловіки швидко піднялись і виструнчились.
- Вільно, - спокійно промовив чоловік. – Грицько, зайди до мене.
- Слухаю, Несторе Івановичу! – один з чоловіків попрямував слідом за ним.
- Слухайте, це точно Махно. Я зовсім недавно бачив кіно «Дев ;ять життів Нестора Махно». І вони йдуть сюди, - з жахом закінчив Сем. – Треба ховатись.
- Куди? – в розпачі Карина навіть присіла.
- Під ліжко! – крикнув Боча і вже закотився під покривало, яке тут же його заховало. – Швидше сюди!
Діти стрімголов кинулись під широке ліжко. Там було багато пилюки і Карина зразу ж чхнула.
- Тихо, ти! – прошипів їй на вухо Боча і саме вчасно: в кімнату, широко ступаючи, майже вбіг Махно.
Він зупинився біля столу і втупився в мапу. Діти через дірочки в гаптуванні мали змогу спостерігати за ним. Він скинув куртку, зарипіла портупея. З силою розстебнув гудзика на гімнастерці біля шиї, майже рвонув його. Схопив хусточку, на якій раніше була намальована мапа і витер піт з чола, хоча в кімнаті було дуже прохолодно.
- Гм, - щось муркнув собі під ніс чоловік, який вже деякий час тупцював на порозі кімнати, щоб якось нагадати про свою присутність.
- А-а, Грицько… Проходь, сідай. Поговорити треба.
- Слухаю Вас, батьку, - промовив чоловік, вмощуючись на лаві.
- Ти оце бачив? – Махно витяг з чобота газету і кинув Грицькові.
Той на льоту підхопив її, розгорнув.
- Що читати?
- Оце! – тицьнув пальцем. – Можеш вголос. Ще раз послухаю цю гидоту.
Нестор Махно стояв посередині кімнати, широко розставивши ноги.
- «Не устояли махновские шайки перед регулярными частями Красной Армии, банды были разбиты и разогнаны. Жизнь в городе и уезде после того, как миновал призрак махновщины, вошла в нормальную колею».
- Нас називають шайкою, бандою і тому подібне, - перебив Махно чоловіка. – Нас, бачите, разігнали. А ми ж існуємо! Мало того, що  у нас кілька загонів  воїнів, та ще  яких воїнів. Таких у Червоній  Армії ще пошукати. А скільки бійців з тої армії перейшло до нас? Хто рахував?
- Несторе Івановичу, я думаю, що нам все ж треба було погодитись на передислокацію…
- Що?! – майже заревів Махно. – Щоб я перевів свої війська на Південний Кавказ? Ти що, не зрозумів? Ми ж просто стали не потрібні Червоній Армії, не потрібні більшовикам. Але я точно знаю, що ми потрібні своєму народові!
- Але нас обложили по повній. Треба спішно приймати якесь рішення, або…
- Що – або? Хочеш сказати, що нас можуть розгромити? Ні! Мене вони не спіймають. Люди не здадуть, - він з силою стукнув кулаком по столі, аж скринька підскочила.
- Що ж робити будемо? – запитав чоловік.
- Я все розумію. В Гуляйполі не можна затримуватись. Нас хочуть ліквідувати, а ми просто втечемо звідси. Треба вийти тихо, щоб ніхто навіть не здогадався, що ми відходимо. А потім побачимо, часи міняються.
- Але, як ми прорвемось?
- Не вийде по-тихому, прорвемось з боями. А поки що, Грицю,  треба владнати ще одну справу. Дуже делікатну, я б сказав.
- Для вас, батьку, все, що завгодно, - шанобливо відповів чоловік.
- Ти ж знаєш, та й для всіх – не таємниця, що ми возимо з собою купу скарбів. Не мій одноосібний цей скарб, а наш. Для нашого правого діла призначений. Але дуже вже шкода буде, якщо він попаде в руки більшовиків. Не для того ми забирали золото в різних буржуїв, щоб отак запросто віддати.
- Згоден, - підтакнув чоловік.
- А якщо згоден, то заховай його тут, у Гуляйполі. Але так заховай, щоб ми тільки вдвох знали про нього, а більше ніхто. Ти зрозумів?
- Та зрозумів, - кахикнув Грицько, - не дурень.
- Іди сюди, - покликав Махно Грицька, - дивись. Ось на мапі Гуляйполе, ось тут Дібрівський ліс. Бачиш?
- Бачу.
- Я отут поставив відмітку. Закопай в цьому місті та постав якусь зарубку, щоб потім не помилитись. Зробиш?
- Зроблю, батьку.
- Постривай, перемалюю собі, хай буде. Невідомо, коли ми зможемо сюди повернутись.
Нестор Махно усівся на краєчок стільця, кинув погляд навкруги, щось шукав. Потім взяв хустинку, олівець, послинив його і заходився перемальовувати мапу. Грицько мовчки чекав.
Під  ліжком було дуже незручно лежати. Затерпли руки й ноги. У Карини ніби мурашки бігали по тілі, весь час хотілось чхнути. Вона затуляла собі ніс, терла перенісся. Боча підсунув їй під носа кулак, ще й помахав ним. Вона й сама розуміла, що навіть малесенький шурхіт видасть їх з головою. А що може бути потім, можна тільки здогадуватись. Тим більше, що скринька, яка могла б їм зарадити, зараз лежала на кінчику стола, за яким батько Махно старанно вимальовував мапу.
- Візьмеш тачанку. Золото стоїть у світлиці під ковдрою. Там кілька відер.
- Прямо у відрах закопувати?
- А в чому ж іще? Прикрий там чимось, щоб землі не насипалось. Я не думаю, що це надовго. Скоро повернемось, розкопаємо. Знадобиться на благе діло. 
- Несторе Івановичу!
- Що ще?
- Треба б хлопців кудись відволікти. Знаєте, береженого й Бог береже.
- Зрозумів. Зараз відправлю. А ти поспішай. А то червоноармійці можуть нагрянути вже сьогодні. Сам знаєш, оточили колом все Гуляйполе.
- Добре, батьку. Все зроблю, як треба, не хвилюйтесь. Жодна душа не взнає.
- Давай, Грицько. Сподіваюсь  на тебе.
Грюкнули двері, вийшов Грицько. Нестор Махно накинув куртку, вийшов слідом. Через хвильку діти почули його голос.
- Командирів до мене!
 Заметушились воїни, аж у хаті було чутно тупіт їхніх чобіт. Махно віддав якесь розпорядження і солдати кудись подались. Діти вже хотіли вилізти з-під ліжка, коли скрипнули завіси дверей і до кімнати повернувся Махно. Він важко опустився на стілець, зітхнув, трохи посидів в задумі. Потім взяв до рук скриньку, довго роздивлявся її, відчинив, послухав музику. Діти бачили, як він заштовхав до отвору хустинку.
- Гей, хто там є?! – крикнув кудись у простір.
- Слухаю, батьку! – на порозі виструнчився якийсь юнак.
- Поклич мені Катерину. Тільки швидко.
- Слухаю, батьку!
Через хвилину на порозі з ;явилась струнка молода дівчина з довгою косою. Її широка спідниця сягала долівки, закриваючи ноги. Вона зиркнула на молодого командира і на щоках її з ;явився рум ;янець.
- Звали? – промовила вона мелодійним голосом.
- Так, Катрусю, - відповів Махно. – А ти чого зінки вилупив? – крикнув він на посильного. – Марш звідси!
Посильний позадкував, а Махно підійшов до дівчини.
- Катрусю, я хочу тобі подарувати ось цю скриньку. Це дуже гарна музична  скринька. Я хочу, щоб ти її тримала весь час біля себе, бо вона магічна.
- І яка ж магія тут, Несторе Івановичу? – несміливо перепитала дівчина.
- О, магія дуже велика. Я тобі подобаюсь? – раптом запитав він.
Дівчина зовсім почервоніла, збентежилась.
- Не відповідай. І так бачу, що подобаюсь. Так от. Ця скринька виконує бажання. Але тільки тоді, коли людина кохає по-справжньому. Розумієш мене? Мені зараз треба тебе покинути, бо взяти з собою не можу. Ти повинна мене чекати. Я обов ;язково повернусь до тебе. Але тільки в тому разі, якщо скринька буде з тобою. Будеш мене чекати?
- Буду, Несторе, буду.
Махно пригорнув до себе дівчину і поцілував.
- А зараз мені вже час. Ти ж сама знаєш, пояснювати не треба.
- Знаю, - зітхнула дівчина.
- Бережи скриньку. В разі чого передай своїй майбутній доньці. І накажи їй, що ця скринька повинна передаватись тільки по жіночій лінії. Зрозуміла. А я тебе знайду. Бувай, моя хороша.
Він ще раз поцілував дівчину і вийшов із кімнати. Якийсь час було зовсім тихо, і раптом дівчина впала ниць на ліжко і зайшлась в істеричному плачі. Вона плакала довго, потім тільки хлюпала носом, аж поки зовсім не заспокоїлась. Діти лежали тихше мишок. Вони боялись поворухнутись, щоб не видати себе, не налякати дівчину. Вони чули, як дрижала земля під копитами коней. Чули вигуки махновців, які прощались з місцевими жителями, які висипали на вулицю проводжати їх.
- Цікаво, як же ця скринька виконує бажання? – почули вони раптом голос дівчини, і зрозуміли, що вона розмовляє сама з собою. – Пошуткував Нестор Іванович, пошуткував, - зітхнула вона, - але берегти тебе буду. А він прийде, обов ;язково прийде. І я буду з ним щаслива.
Діти почули, як вона вийшла з кімнати. Довго було тихо і вони, нарешті, наважились вибратись з-під ліжка.
- Фу, стільки пилюки, - випльовуючи пилюку з рота і обтрушуючись, сказав Боча. – Така гарна дівчина, а під ліжком не миє. Треба їй сказати.
- Ага, іди, скажи, - усміхнувся Сем, - вона тобі «спасибі» скаже.
- А куди вона скриньку поклала? – Карина завжди була реалісткою.
- Та он вона лежить. Семе, а тобі не здається, що це твоя прапрапрабабка? Ти не знаєш, як твою прапра- звали?
- Не знаю, - здвигнув плечима Сем.
- Треба при нагоді у бабусі Віри запитати. Вона повинна знати.
-  Не обов ;язково. Може й не знати. Тим більше, що у війну вона була зовсім маленька, а її бабусі уже не було. То може й не знати, - відповів Карині Сем.
- То що будемо робити? – нетерпеливилось Бочі.
- А що ти пропонуєш? – Сем взяв скриньку до рук. – Так от звідки ця хустинка з мапою.
- Ага, самого Нестора Махно! – Карина з подивом розглядала скриньку, ніби вперше побачила.
- Досить теревенити! – різко перебив Боча. – Зараз сюди може хтось зайти. Треба йти до лісу за тим Грицьком.
- Ага, він на тачанці, а ми бігом за ним, - пирхнула Карина, - я чітко уявляю цю картину. А половина мешканців Гуляйполя біжить за нами.
- Та годі уже, - зрозумів свою помилку Боча. – Тоді давайте скриньці бажання загадаємо, щоб відправила нас на місце.
- Стій, Боча. Невже ти не розумієш, що скарб ще навіть не закопаний. Куди скринька нас може закинути? І знаєте, хлопці, я чомусь все більше боюсь, що скринька перестане виконувати наші бажання. Раптом у неї ліміт вичерпається? Можливо, вона нас і перенесе кудись, а назад вже не зможе. Ми ж тоді навік застрягнемо десь у минулому. Ви тільки собі уявіть, - Карина навіть очі ширше розкрила, уявивши своє майбутнє у минулому. – Невже із-за якогось жовтого металу ми навічно залишимось тут? Де не буде наших батьків, де не буде наших друзів? Де не буде нічого, до чого ми звикли?
- І що ти пропонуєш? – запитав Сем.
- Повернутись додому, допоки не пізно.
- Ну, ти даєш, - хотів навіть сплюнути Боча, але вчасно стримався. – А як же скарб? Він же реально існує!
- Ми знаємо, де він знаходиться. В нашому часі приїдемо сюди і пошукаємо.
- Та за цей час той же батько Махно повернеться і забере його, - сердився хлопець.
- Не повернеться! Історію треба хоч трохи знати, - навіть скривилась Карина. – Махновців виженуть із країни.
- Значить, Грицько повернеться і забере, - не здавався Боча.
- Досить сперечатись, - перебив їх Сем. – Давайте вже вирішувати, що ж будемо робити?
- Мою думку ви знаєте, - дівчинка відвернулась від хлопців і визирнула у вікно. – Ой!
- Що там? – кинувся до неї Сем.
- Дивіться, - чомусь пошепки промовила Карина. – Ого!
По вулиці, на якій стовпом стояла пилюка, їхав загін озброєних вояків. Чоловіки були стомлені, це було видно навіть за клубами рудої пилюки, яка огортала людей і коней. Командир, який їхав на вороному коні, махнув рукою і загін зупинився саме біля їхнього двору. Червоноармійці, а це були саме вони, зіскакували з коней, обтрушували пилюку зі свого одягу, шуткували. Командир ще щось вигукнув і вояки, ведучи за собою своїх коней, почали розходитись по дворах.   Чималий гурт подався саме до будинку, де перебували діти. Червоноармійці поприв;язували коней до паркану та зібрались заходити в хату.
- Сюди йдуть, - промовив Боча, - треба ушиватись.
- Треба, - тихо підтвердив Сем. – Зараз буду просити скриньку.
І ще ніхто не встиг щось йому відповісти, як він підняв кришку скриньки та вимовив прохання.

27

У скверику було гамірно. Голосно сміялись діти на дитячому майданчику. З гучномовця линула якась сучасна пісня. На паркових лавках сиділи бабусі та молоді мами з візочками, в яких мирно спали немовлята. Все було так, як і до мандрівки в минуле.
- Добре, що в нас літо, - промовила Карина, мерзлякувато здригнувшись.
- Ага, а там була холодна весна, - тихо відповів Боча, не зводячи застиглого погляду від якогось предмету, який тримав у руках.
- Що це в тебе? – здивовано запитав Сем.
- Сам не знаю, мабуть, мимоволі прихопив, - Боча розкрив долоню. На ній лежав старовинний медальйон.
- Мабуть, золотий, - Карина затримала на ньому погляд. – дай подивитись.
Вона довго роздивлялась золоту прикрасу, виконану в формі сердечка, поки медальйон не клацнув і не відкрився. Карина навіть здригнулась з несподіванки. Всередині була малесенька світлина дівчини.
- О, це ж Катерина, якій Махно подарував скриньку. Семе, дивись, це твоя прапрабабка! – Боча вже оговтався та тягнув медальйон до себе.
- Треба віддати його твоїй бабусі Вірі, - Карина відвела руку Бочі та простягнула медальйон Семові. – Візьми, якби ми його не забрали, він повинен був би дістатись твоїй бабусі.
- Звідки ви взяли, що це моя родичка? Можливо, вона ніякого відношення до мене не має?
- А тоді, як же скринька опинилась саме у твоєї бабусі? – спокійно запитала дівчинка. – Ні, ота Катерина – це точно твоя родичка. Не знаю вже, в якому коліні, але точно вона твоя бабуся.
- А я оце думаю, - задумливо промовив Боча, - навіщо ми перемістились назад? А що ж зі скарбом буде?
- Знаєте, я от теж подумала, - почала Карина, - можливо, той Грицько і не встиг закопати відра із золотом? Все відбулось дуже швидко. Не встигли махновці від;їхати, як зразу ж в Гуляйполе вступили червоноармійці. Скоріше за все, Грицько разом із золотом кудись подався. Тому я вважаю, що в тому лісі ми нічого не знайдемо. 
- А для чого ж у нас є скринька? – не вгавав Боча.
- Ні, хлопці, ви собі, як хочете, а я в такі ігри більше не гуляю, - майже різко відповіла дівчинка. – Я не хочу застрягти десь, невідомо де, і доживати своє життя  в якомусь іншому часі без своїх рідних. Ви теж подумайте. Якби ця скринька дійсно була така невідмовна, то чому Нестор Махно не скористався її чарами? Він же міг забажати свою перемогу над ворогами і правити цілим світом? Міг! Але чомусь цього не зробив. Я думаю, що з нашим переміщенням щось не так. Мені підказує жіноча інтуїція, що переміщує нас зовсім не скринька, а якась інша сила.
- Каро, ти що? Яка ще інша сила? – Боча навіть почервонів від самої думки про те, що скринька тут ні до чого. Він скуйовдив свою чуприну і витер спітнівши долоні об штани. – Невже ти насправді так думаєш?
- Так, думаю.
Сем з-під лоба дивився на дівчинку і про щось зосереджено думав.
- Семе, а ти що скажеш? – повернувся Боча до товариша.
- Знаєте, якщо добре подумати, то, можливо, Кара має рацію. Згадайте, скільки заклинань ми проговорили, поки скринька почала виконувати наші бажання? Безліч! І ні на яке вона не відреагувала. Тільки з часом, коли ми вже зневірились, раптом вона почала реагувати. Чому б це?
- Слухайте, у мене є тільки одне пояснення – Мерлін, - сказала Карина. – Більше нікому.
- Мерлін? – здивовано перепитав Боча. – Але як?
- Не знаю – як, але тільки він зміг би зробити те, що з нами відбулось. Можливо, я помиляюсь…
- Помиляєшся, чи ні, це вже не важливо, - промовив Сем. – Але я дуже йому вдячний за наші неймовірні канікули. Таких канікул у мене ще ні разу не було.
- Ага, згоден, - додав Боча. – Але ж канікули ще не закінчились…
В цей час якийсь дідусь з довгою сивою бородою, який стояв недалеко від дітей за високим густим кущем бузку, хитро посміхнувся, відвернувся  від дітей, стукнув товстою палкою по землі і раптом щез, ніби його ніколи і не було…


         Вересень 2011 р.
Кривий Ріг