Мій час тече, неначе туш з-під моїх вій
І моє сонце розміром з пропалену у шторі дірку
Заснув під сосновими гілками мій вартовий.
Вночі я вкотре читаю отриману влітку листівку.
"Скоро буду. Кохаю. Сумую. Цілую..."-
Важливі слова, а свічка вже щойно згоріла.
Давно в руках я нових листівок твоїх не тримаю.
"Не забувай мене, прошу"- до сонця молилась.
Напівстерта сльозами минулорічна дата.
І як діти живуть віч-на-віч зі своїми страхами,
Як плаче сирітка, шукаючи маму і тата,
Так само і я живу із твоїми листами.
Раз за разом вночі надвір вибігала,
Плутаючи шепіт вітру з твоїми словами.
Рівно у північ скажено твоє ім'я кричала,
Але у відповіть лише нічне ехо лунало.
І ось, разом з квитанціями і рекламками
Потріпаний конверт із знайомим ім'ям і адресою.
У конверті листок із запахом чаю і чимось заляпаний,
зі словами : "Вибач, знайшов іншу, більш не повернуся".
Така банальна і звична історія,
мов з книг і фільмів, лише під іншими іменами.
І сонце(розміром з дірку, пропалену в шторі)
шепоче тобі : "Ти приходь, я все рівно буду чекати".