Просто посміхнутись. Комусь невідомому в натовпі, знаючи, що не зустрінетесь більше ніколи. Просто посміхнутися на останньому дзвонику в школі дівчинці тій першокласниці, взяти її на руки. Хай вона в дзвоник старий калатає. Через десять років ти її не впізнаєш: красуню з тугими грудьми-пуп'янками. Та і вона, скоріше всього, тебе не помітить у юрбі тих, що зібралися на зустріч з випускниками. Бо списались давно кольорові пастельки, які дарував ти їй двадцять четвертого травня якогось там року. І затерлись сліди твої в школі під товщею кроків. І нові уроки приходиться вчити щоб жити нівроку.
Просто посміхнися. Чуєш, як губи твої променять любов і ласку, ніжність, дотульність. Як ніби знову мама читає тобі казку: тобі солодко і затишно. Життя буде довгим і ніхто не помре, бо ти винайдеш пігулку безсмертя. Посміхнися просто. Не треба нічого казати...