Виктор Меркушев. Коричневые тени на белых площадях (Оригинал произведения можно прочитать на сайте "Изба-читальня")
Брунатні тіні на майданах білих
Взагалі-то Маріо був життєлюбом. Йому до душі були футбол, легке червоне вино, рум'яна піца і, зрозуміло, жінки: блондинки, брюнетки - не важливо. Йому подобалися всілякі жінки, і для кожної у Маріо були напохваті ніжні слова і трішечки тепла від його щедрої душі і здорового тіла.
Коли Маріо ні за ким не волочився, він доскіпливо спостерігав за вулицею, сидячи біля свого вікна і ретельно сортуючи всіх, хто проходив повз. За ким стежив Маріо - зрозуміло, зауважимо тільки, що хоча мінімум одежі ним, безумовно, вітався, він не оминав увагою і широкі спідниці. Особливо коли вони були з тонкої тканини, і вітер зухвало смикав їх хвилясті краї. Тут фантазія нашого героя виявлялася настільки бурхливо, що нам лишень залишається пошкодувати за тим, як безглуздо, часом, розпоряджається доля сплячими в людях талантами, адже не постань перед очима Маріо звабливі і бажані форми, він, без сумніву, міг би стати непоганим художником або поетом.
Але залишимо цю, повну напруження та емоційної строкатості, сторону життя молодої людини і звернімося до тих дивацтв, що з певного часу почали з Маріо відбуватися.
А усе спричинив цей триклятий вулкан, що надумав прокинутися на самому краю Європи, розполохуючи повітряні лайнери та нагортаючи щільні пилові хмари, що стрімко розбігалися по всіляких закапелках Землі.
Втім, не виключено, що саме вулкан тут був і ні при чому, а вся справа полягала в людях, за якими чомусь починали повзти брунатні тіні. А ще вони несамовито підкидали догори в дикому вітанні праву руку, репетуючи при цьому щось незрозуміле. Звичайно ж, якби вони любили життя і рум'яну піцу так само, як Маріо, нічого подібного б з ними не відбувалося.
У всякому разі Маріо в цьому був абсолютно переконаний.
Він не намагався розібратися в причинах настільки дивного явища, але таких людей знаходилося все більше і вони ставали все більш помітними.
У містечку, де жив Маріо, їх було зовсім небагато, - вони іноді збиралися на центральній площі і там навіщось відчайдушно підскакували, галасливо скандуючи прокльони і злостиві речівки.
«Навіщо вони це роблять?» - дивувався Маріо. - «І чому вбранням афішують ці нестерпні обтяжливі фарби війни?» - не міг второпати наш життєлюбний молодий чоловік.
Переконаний прихильник широких спідниць і відвертих «міні», він цього зовсім не розумів. Не кажучи вже про те, що коричневі тіні його неабияк бентежили, особливо коли за самим Маріо і всіма його веселими подружками ковзали винятково різнокольорові.
Найдивовижніше, що ніхто, крім нашого героя, не остерігався цих дивних людей.
Їх намагалися або не помічати, або бездумно заспокоювали себе словами тутешнього бургомістра, мовляв, ці люди будують для себе світле майбутнє десь там, далеко, може, в тій місцині, де лютий вулкан викидає в небо темні сердиті хмари.
Маріо не сумнівався, що бургомістр також не мав на їх рахунок жодної власної думки, адже йому було достеменно відомо, що бургомістр нічим кращим за нього, Маріо, не вирізнявся, позаяк теж полюбляв перехилити склянчину-другу доброго червоного вина, пристрасно вболівав за місцеву футбольну команду і був не проти позалицятися до вподобаної красуні у відвертій «міні» ...
Однак як тільки справа доходила до підстрибуючих громадян, бургомістр робився надзвичайно серйозним і всіх закликав брати з них приклад. Всіх, без винятку, включно з такими легковажними життєлюбами, як Маріо.
Маріо спочатку навіть трохи попідскакував, але не знайшовши в цьому нічого приємного, без жалю покинув це заняття.
Не вбачаючи в барвах і відтінках особливого змісту, тим не менш, наш життєлюб узагалі не визнавав нічого брунатного. Ні коричневого одягу, ні бурих будівель, ні зрудавілої тіні.
Проте зрозуміти і осягнути сенс і значення настільки нелюбого ним кольору Маріо таки довелося. І про це буде наша наступна розповідь.