Андрій Кромаренко сидів на підвіконні своеї двокімнатної квартири на дванадцятому поверсі, посьорбував міцну каву та спостерігав за хмарами, що повільно пересувалися у напрямку далекої телевежі. Понад ними, доволі швидко, майже під кутом у 90* у повітряном потоці на іншому шару повіттря також сковзило тонке мережеве павутіння пір'ястих хмар. Крізь цю дивовижної краси пілину сяяло коло повного місяця, жовто відблискуючи на металевих іржавих карнизах, білих кондиціонерах й дахах будинків, нижчих за його багатоповерхівку.
Але тут, на меньшій висоті (або ж на особисто його поверсі?) вітру не було взагалі і стояла така спекотна задуха, що, незважаючи на те, що він щойно прийняв душ, його спина вже встигла вкритися лепким гарячим потом.
Або ж справа була не в цьому.
- Ти розумієш, що це все! Все!! - кричала Вєра із глибини кімнати, хутко й зло збираючи валізи, а точніше, - кидаючи у свій рюкзак усі свої речи, які потрапляли їй до рук під час її броунівського руху по площині спальні.
Раптом вона зупинилась (спиною він почуяв її погляд, але не повернувся).
- Ну що ти мовчиш?! Ти кидаєшь мене?!
Місяць остаточно з'їла особливо темна та прожора хмара...
Вони познайомились десь півроку тому, холодного зимного вечора.
Андрій чалапав із спортзали, коли почув із якогось темного під'їзду невпевнені жіночі скрики. Щойно помітивши Андрія, наближаючогося швидкою, але впевнено-розв'язною ходою, малолітні покидьки розбіглися по кустах.
- Сумку ледь не відібрали! Козли! - зі сльозами на очах прошепотіла Вєра.
Він, як джентелмєн провів її до дому. Але, правду кажучі, джентельмєнство тут було ні до чого, - він не міг не скористатися такою нагодою познайомитися із вродливою дівчиною (принаймні, сьогодні, коли вона так вчасно побачила у ньому героя). По дорозі
вони розговорилися, і він ще майже годину простояв із нею біля її під'їзду, балакаючи на різні теми, переважно за кінематограф.
Потім вони ще раза три-чотири раптово перетиналися десь по вулицях і нарешті Вєра дала йому номер свого телефону.
У наступну зустріч вони вже пішли у кіно на нову стрічку Кім-Кі-Дука.
Тоді йому ще було прикро оманювати Свєту.
“Коли ти приїдеш?”, - пальці Свєти нервово вбивали у телефон смс до Андрія. Його телефон був вимкнений вже кілька годин. Він завжди так робив, коли від'їджав у відрядження, але його потяг прибув вже три години тому (Свєта дзвонила на вокзал) і Андій вже повинен був бути вдома. Та його ще не було.
Свєта підозрювала, що Андрій щось від неї приховує, та у зраду вона не вірила. Не хотіла вірити. Але на душі в неї три останні місяці шкребли кішки. Із кожною самотньою ніччю все сильніше та нахабніше у безсонні години вони шепотіли їй у вуха наполегливі думки про образливий стан ще не кинутої, але вже зрадженої жінки. І накочував відчай!
Свєта згадувала бабусю.
- Ніколи не заздри чужому щастю. Бо щастя й горе у Волі Господній. Вон, ходить хтось “гоголем”, такий весь зухвалий та самозакоханий, начебто у нього все само собою вдається, ніби-то живе у Бога у кишені та Його-ж ще й за бороду тримає. Та раптом із ним обов'язково якась біда станеться. Бо позаздрив або згордився у своєму невігластві, що в нього щось є, а в інших немає, і відбере Господь і хату, і гроші, і родину може забрати. А якби він навпаки, дякував би Богові за все те, що в нього є, та за те, що він має, нічого б не сталося., - повчала бабуся.
- Та як же?!, - здивовано запитувала маленька Свєта, - То який же Він тоді добрий та хороший, коли може таку біду людині вчинити?! То Він злий!
- Він не злий, а справедливий!, - бабуся підіймала палець вгору, - Бо люди у глупоті своєї, жадібності та самовпевненості вважають, що самі з вусами можуть керувати своїм життям, та все вважають власним досягненням і навіть потребують від Бога якогось їм покаяння за свічечку. Начебто Він їм винен! Та Бога не купиш..
І власним у людині нічого не може бути, вони голі приходять у цей світ та самотні його покидають!, - говорила бабуся семирічній онучці, - Бо навіть самоє життя — це вже Божий дарунок і вони не в змозі із нього з собою нічого узяти на той бік. Аби тільки душа, чиста або забруднена, повернеться до Бога, якому й належала із самого народження!
Ще бабуся знавалась на картах, якихось ворожіннях та чаклунствах, та напам'ять могла прочитати багато заговорів, викочувати яйцем та лікувати дрібні хвороби. Але, коли в неї питали, як же Боженька до того ставитиметься, коли прийде її час на особисту із Ним розмову, вона спокійно відповідала:
- Гадки та ворожіння не є гріх. Це майже як маленька щілина, крізь яку можно зазирнути у майбутнє, яке Бог дозволить мені побачити. А не схоче Він того, щоб я побачила, то я і не побачу нічого. Це навіть не диво і не якась магія, це життєві природні закони, які весь сучасний світ у своїй гордощі опанування наук не хоче бачити, бо тоді йому прийдеться замислитися про душу та інші речі та питання, які вони не розуміють і відповіді на які вони не знають. Замислитися про щось вищє за науку, за “світло скєптичного обезбоженного атеїзмом сприяття” і втямити, що вони й насправді і нічого не розуміють об цьому світі, засліплені самозакоханим знанням “природи”.
- Також із “чаклунством” та заговорами, - вони працюють, бо на то є Сила й Воля Божа та моя вєра в його всьомогутність. Ось, доньку мою бачите? Іде була ваша наука, коли я її майже із могили підіймала?! Коли циганка прокльонів їй наклала повну пазуху та почала вона сохнути та чахнути на очах. А за що?, - та за те, що донька її до хати впустити не схотіла! Але ж і якіхось харчів із собою дала і грошей їй винесла!
Лікари тоді похитали головами, ніби не розуміють нічого, що з нею коїться та й відвернулися. А Господь допоміг! Треба тільки знати, як його попросити про допомогу та вірити, всією душею вірити!..
І де була ваша наука? Де?!, - бабуся хворіла на астму та коли вона нервувалася, то починала тяжко дихати та хвататися за груди.
Якось під Різдвяну ніч, коли Свєта була майже дорослою, бабуся із хитрецею в очах, спитала її:
- Хочеш, чоловіка свого майбутнього побачити? Ходімо, поворожу тобі.
- Ага!, - зраділа Свєтка ті підскочила до бабусі.
- Але сиди тихо!, - таємниче та начебто суворо прошепотіла бабця...
Коли Свєта нахилилася над водою і зазирнула у неї, щоб побачити обличчя свого нареченого, раптом звідкілясь у воду, - прямісенько у саму середину віночку, впав величезний комар. Мертвий й сухий.
- Ху! А це що за таке?!, - відхитнулась бабуся, насупилась та почала щось шепотіти над водою.
Більше вона у той вечір ни з ким не розмовляла. Свєта бачила, що бабуся не в настрої та не хотіла їй заважати зайвими запитаннями.
Вона побоювалась бабусю. І дуже любила.
Вже лягаючи спати, Свєті чулося, як бабця бормотіла щось на кшталт:
- Під Різдво!.. Комар!.. Та щоб!..
Одного разу Вєра їхала з Андрієм, повертаючись потягом з його дачі у майже порожньому вагоні. Раптом до них зі спин підійшли якісь неприємної наружості люди. Вєра навіть не встигла попередити Андрія, коли один з них, самий страховидний, весь у наколках та шрамах, нахилився й агресивно спитав:
- Даш цигарку?!
Андрій повільно й впевнено підняв на нахабця погляд, тим часом непомітно й заспокійливо потиснув Вєрі руку та відповів:
- Ходімо. Зара' дам!, - й встав пружним спритним рухом...
- Андрій! Комар! Ти?, - раптом здивовано вигукнув той, зустрівшись із Андрієм поглядом - Вітька я! Звір! Згада'?!
Потім, коли вони вже йшли з вокзалу, Андрій весело розповідав:
- Жили ми разом, сусідами по койках були. У притулку. Він охоронця за ніс цапнув! Він тоді втекти намагався, та його спіймали. Ось він й збожеволів з досади. Як собака дика вчепився в обличчя, насилу відтягли! Тому й Звір., - він помовчав, а потім зітхнув, - Але як же його життя покидало!..
Далі вони йшли вже мовчки. Андій про щось замислився та пригадував, а Вєра здивовано думала, що вона таки насправді майже нічого й не знає про свого любого.
- А чому ти комар?, - несподівано навіть для самої себе спитала вона.
Андрій засмутився, але тихо й неохоче сказав:
- Та я коли малий був, гаркавив сильно. Не міг свого прізвищя назвати нормально. Кrомаrенко. Камаrенко виходило. Ну, відтоді й пішло собі. Я не образливий був. Комар та й Комар...
Андрія ще не було. Свєта вже втомилась чекати та їй залишалось тільки сподіватись, що в нього все гаразд, він запізнився на потяг, та просто загубив телефон, та... По щоці на подушку сповзло щось гаряче та солоне...
Свєта ще довго не могла заснути. Немовля болісно штовхалося, відчуваючи її настрій... Чомусь згадувалась бабуся та те далеке Різдво... Та серце билось з якоюсь дивною внутрішньою напругою. Ніби щось мало статися. Щось гірке й невиправне...
Коли подушка вже стала наскрізь мокрою, Свєта нарешті змогла неспокійно заснути. Їй снилися величезні комари із бабціним обличчям та засмаглива чорна циганка, що погрожувала їм покрученими артрозом перстами...
- Ну зрозумій, ластівко, - Андрій міцно обіймав Вєру за плечі, але вона ще була напруженою та навіть якоюсь скам'янілою (хоча, на щастя, вже не намагалася роздерти йому обличчя), - Я зараз не можу залишити Свєту... Вона вагітна і я не хочу, щоб вона через мене втратила цю дитину. Я кохаю тебе, я буду із тобою, але не зараз... Коли вже все більш-менш налагодиться, я зможу...
- Та що налагодиця?!, - розчервоніле від сліз та гніву обличчя Вєри завдавало йому ще більшого болю та залишало у голові мутну бездумкову порожнечю...
- Що ти хочеш налагодити!? Ти кохаєш мене, але я чекаю на тебе вже!.. - вона знов раптово залилась сльозами та різким рухом відштовхнула його від себе. Розгублений Андрій знов знесилено сів на підвіконня. У його душі панували раздрай та відчай від неможливості пояснити, переконати!..
- Ластівко!.. Сонечко!., - лише виснажено шепотів він, розуміючи свою невдалу й непотрібну спробу якось опанувати та заспокоїти цей руйнівний ураган емоцій. Він вже не мав ані слів, ані думок, й вже не хотілося нічого, аби тільки піти спати й вранці прокинутися, і щоб ця безглузда й непотрібна свара виявилася лише жахливим сновидінням, і щоб він знов міг підійти до неї, обійняти її, ніби нічого не сталося, й щоб все було добре!.. Як завжди...
Схліпуючи, зі схованим у долоні обличчям, Вєра сіла на ліжко та повільно сповзла на підлогу. Андрій мовчав. Вєра плакала...
Темний та ніби напівпрозорий, як вкритий пилом ліхтар, місяць вже перейшов зенит та непомітно прямував до іншого краю обрія...
Десь через півтори години гнітливого мовчання та схлипувань Вєра нарешті втомлено заспокоїлася й встала з підлоги. Довго дивилась Андрію в очі, а потім, ніби вирішивши для себе щось дуже важливе, тихо сказала:
- Гаразд. Я тобі вірю. Чини, як ти вважаєш потрібним. Я кохаю тебе і зрозуміла, що ти теж намагаєшся зробити так, щоб ми наприкінці змогли бути разом... Я згодна ще почекати. Ти для мене найдорожча людина і сподіваюсь, що ми будемо разом попри все, раз і назавжди!
- Звісно, сонечко!, - Андрій вже не міг повірити, що ця нескінченна ніч з її безглуздою сварою закінчилася...
У темній пустій кімнаті Свєта відвернулась на другий бік й крізь безпокійний сон несвідомо відчула якійсь укол...
Раптом Вєра зробила крок до Андрія:
-Ой!, - ...вона вдарила йому по плечу, - Комар!..
Не прокидаючись Свєта долонню плеснула по щоці, іще вологої від сліз...
У ту ж мить босі й спітніли ступні Андрія раптом безстримно просклизнули по гладкому білому пластику підвіконня та він, безпомічно перехитнувшись,..
Зіниці Вєри почали повільно розширюватися від розуміння, що...
Свєту наче підкинуло уві сні й вона прокинулася, ніби хтось виштовхнув її. Й останнє зі сну, що паралізуючим жахом завмерло в неї перед внутрішнім зором було те, що..
...бачила Вєра, - здивовані й сумні очі зникаючого у нічній пітьмі Андрія,..
Щось вологе розкаталось між пальцями.
Вона несвідомо опустила погляд.
На долоні розпливалася велика кривава пляма, у якої, наче розчавлена людина із ламаними кінцівками, лежав
- Комар... - беззвучно та здивовано прошепотіли побіліли жіночі губи.
2014.07.07
О.