Еміграційни хвилі 1942-1943 років
Становище в окупованому Харкові з середини літа 1942 ро¬ку стабілізувалось, але війна про¬довжувалась і найближче май¬бутнє було непсредбачуваним. Надії на швидке закінчення боїв вже не було, вермахт все глибше поринав у затяжну війну. Все яс¬нішою ставала приреченість вер¬махту на поразку, неминучість відступу і повернення радян¬ського ладу. Ці настрої, поголос¬ки постійно кружляли серед насе¬лення. Були сподівання і на те, Що радянці стануть ліберальні- шими, будуть з повагою стави тись до української культури та її діячів.
Більшість харківської інтелі¬генції не вірила в зміни. Обереж¬ність, інстинкт самоврятування брали верх, і вони еміїрували. Ті, хто залишився, побачили на власні очі, що побоювання не були безпідставними (Василь Боровий, Олександр Корж, Інна Христенко).
Наприклад, ще у 1942 році емігрували до Німеччини Дмит¬ро Кленовський з дружиною (по війні став відомим поетом), Йосип Гірняк. Та еміграція в цей рік не набула виразного явища, це були лише поодинокі виїзди.
Справжня еміграційна хвиля, спочатку до Львова і далі на За¬хід, почалась на початку лютого 1943 року, коли загроза захоп¬лення Харкова Червоною армією стала реальною. Тоді установи міста і чималу кількість їх пра¬цівників було перевезено до Полтави (наприклад, редакцію газети «Нова Україна»). Насе¬лення ж потягами попрямувало до Києва, потім до Львова, Ні¬меччини. Про цю еміграцію, або втечу, потім напише Юрій Шеве- льов [Літ. 114]:
«6 лютого 1943 року офіційно проголошено евакуацію міста. Ре¬чей не може бути більше, ніж скіль¬ки особа може пронести. Вокзалу ніякого, були платформи, були рей¬ки - це все. На платформі стояв хвилину або дві на пероні нікого вже не було, крім мене з матір’ю з нечисленними клунками.
Ніколи не забуду цих хвилин самоти на пероні, чекаючи, що ось- ось поїзд відійде - без мене, без нас. Було таке відчуття жаху, як я не мав перед тим за все життя і рід¬ко мав пізніше.
І тут, як deus ex machina, з'явився порятунок. В одному з ва¬гонів розчинилися двері і Оксана Литварьова покликала нас, кажу¬чи, що вони притиснуться і візь¬муть мене з матір’ю. Так і сталось. За якийсь час поїзд рушив на Лю- ботин, на Ворожбу й Бахмач, у дуже повільну й довгу подорож. У невідоме».
Остаточна хвиля еміграції з Харкова відбулась влітку 1943 року, і масова, з Полтави і Харко¬ва, на початку вересня 1943 року.