ВАРАВВА ОЛЕКСА ПЕТРОВИЧ (ЛІТ. ПСЕВД. О. КОБЕЦЬ, АНДРІЙ ДУДКА) (1889- 1967)
Варавва - справжнє прізвище письменника, в літературі же він більш відомий як О. Кобець. В еміграції дістав прізвище Воронін.
Олекса Петрович Варавва сформувався як особистість і став письменником на Україні ще до жовтневого перевороту. Дебютував у 1912 році, але пер¬ша світова війна порушила всі творчі плани.
Під час боїв потрапив до авс¬трійського полону. В 1917 році повернувся до Києва, став реда¬ктором літературно-мистецького журналу «Громада», який об’єд¬нав кращі сили тодішньої укра¬їнської літератури. У 1925 році Варавва переїздить до Харкова, але його журнал (з невідомих нам причин) перестав існувати. Редактор перейшов до видав¬ництва «Сільський господар».
У 1931 році вийшла його кни¬га спогадів про першу світову війну під назвою «Записки по¬лоненого» - перший і єдиний твір в українській літературі на цю тему. Це твір свідомого укра¬їнця, патріота, гуманіста, стоїть вище більшості творів ІН¬ШИХ авторів, які писали про по¬дії цієї війни. Рефреном твору постійно звучить «Прокляття війні!» - гасло, актуальне на всі часи. Роман Олекси Кобця на¬писаний в мажорній тональності на відміну від всесвітньо відомо¬го твору Ремарка «На західному фронті без змін». Роман Варавви теж мав право на таку глобальну відомість, але йому не пощасти¬ло: не було належної реклами, твір видано малим накладом, до читачів книжка фактично не дійшла. Планувалось друге ви¬дання значно більшим накла¬дом, але воно не здійснилось. Мабуть, більшовики не хотіли протиставляти цей роман рсмар- ківському, який уже був визна¬ний всім світом і виданий в СРСР.
Роман Варавви фактично забули, і в літературі він зали¬шився тільки фактом.1 Історик за фахом Ігор Живолуп у листі до автора писав:
«У німців є Ремарк - у нас Варав- ва. Творчість цих письменників рів¬нозначна для суспільства. Рсмарк був «у моді», за радянської влади йо- ю підняли, бо Гітлер палив його твори. А Варавва - «клятий буржуаз¬ний націоналіст» іа ще й «посібник окупантам»... За його книжкою «За¬писки полоненого» просидів цілу ніч - не міг відірватися».
роман О Кобця був перевиданий вже 8 незалежній Україні, в 1993 році, але він швидко зник з полиць книгарень і знову став раритетом.
Окрім того, що Варавва пра¬цював над оригінальними тво¬рами, він надавав великої уваги перекладам російських творів українською мовою, що було в дусі тогочасної українізації - оперні лібрето, численні роман¬си для харківського радіоцент¬ру, твори російських класиків (М. Горького, М. Островського, Л. Толстого). Не цурався й ін¬ших жанрів - писав кіносценарії, дитячі казки, віршовані фейле¬тони (підписувався Андрій Дуд¬ка), тексти до радіопередач.
1934 року, після розгрому незалежних угруповань, була створена Спілка письменників України. Олекса Пегрович також прилучився до «колгоспної» пись- менницької сім’ї. Проте не брав участі в літературних вечорах, в обговоренні літературних робіт, в дискусіях - він перебував у складі спілки тільки номінально, а його найулюбленішим місцем був робочий стіл.
Караючий меч радянського правосуддя постійно «висів» над головою письменника Варавви, але якимось дивом він уцілів.
1941 рік. Війна, евакуація на схід. Варавва залишився в оку¬пованому Харкові, і коли зорга¬нізувалася редакція «Нової Украї¬ни», став її співробітником.
Він писав нотатки в газету, але переважно вірші. О. Варавві нібито належить маніфест твор¬чої інтелігенції Харкова «Сили невичерпальні», де с такі рядки:
«Українські музи не мовчать і в часи лихоліття. В найтяжчі часи іс¬питів долі, посиланих провидінням нашому народові українському, не згортав він сувоїв письменства, не кидав в закуток палітри й пензеля, не замикав у скриню голосних, співу¬чих музичних приладів» («Нова Україна», 7 березня 1942 року).
Письменник з досвідом, Олек¬са Варавва в тяжких умовах жит¬тя написав поезії, сповнені май¬стерності, образності. До таких творів відносимо «Христос во- скрес», «На світанку», «Над Дон¬цем», «їх слава буде пломеніти» (про трагедію під Кругами), «Мій Харкове», «Про що шепочуть му¬ри», «Двадцять два», «Ноктюрн», присвячений Шевченкові вірш «Хвала йому», що увійшов до «Шевченкіани» (див. Додаток 11)
Єдина «провина» поета, єди¬на «пляма» в його творчій біо¬графії - це вірш «Адольф Гіт- лер», який він надрукував у «Новій Україні». Так, непатріо- тично писати хвалебний гімн завойовнику й вбивцеві, але вчи¬тавшись уважно в текст цього вірша, з’ясувавши всі обставини його написання, можна дійти висновку, що поет зовсім не забруднив себе цим «панегіри¬ком» [Літ. 86].
В окупованому Харкові Олек¬са Варавва пережив всі злидні й негаразди окупаційного часу. Ходив на ринок, сподіваючись щось дістати з їжі. Про свою зу¬стріч з письменником в ті скрут¬ні часи писав в листі до автора Василь Боровий:
«Це мій, так би мовити, «хреще¬ний батько». Навесні, в страшний час голоду й холоду 1942, я дотелі- пався до Благбазу і продавав три великі цукрові буряки. Коли поба¬чив, як хтось на мене уважно ди¬виться. Він пізнав мене. Це був Олексій Варавва. Пригадалось, як рік тому, навесні 1941-го, у конфе¬ренц-залі «Соціальної Харківщи¬ни» відбувалась нарада молодих письменників Харківщини та Пол¬тавщини. По закінченні ми читали вірші - я був першим. Тоді я і по¬знайомився з Олексієм Вараввою... Всі письменники, з ким я мав роз¬мову, говорили про нього як про порядну людину».
Восени 1942 року припини¬лось толерантне ставлення нім¬ців до українців. З приміщення Міської управи зник українсь¬кий прапор, з логотипа «Нової України» усунено тризуб. В лю¬тому 1943 року радянські війсь¬ка наближались до Харкова, бу¬ло зрозуміло, іцо бої будуть жор¬стокі. Жах опинитись у лабетах НКВС не давав ніякої альтерна¬тиви, залишався один варіант - податись в еміграцію.
Втрата батьківщини залиши¬ла в душі О. Кобця глибокий слід, про що свідчать рядки з йо¬го вірша «Втікачі»:
Весь скарб у вузликах;
маленькі саночки,
Весь одяг на собі,
обмотки ганчір’яні; Глибокий сніг, і в ньому
грузнуть два синки,
‘з рідної землі в світи
з батьками гнані.
Короткі збори, і О. Варавва з Дружиною і двома синами з Ме рефи, де вони на той час жили в домі Петра Байбака, бургоміст¬ра Мсрефи, по снігу потягнули саночки до вокзалу Харкова, з якого починалась одіссея на Захід. Далі традиційний мар¬шрут: Харків - Київ - Львів - Німеччина.
Уникнув примусової репатрі¬ації, переїхав до США. Продов¬жував займатись літературною діяльністю. Його вірші дитячої тематики друкувались у журналі «Веселка».
У 1961 році здійснилась запові¬тна мрія О. Кобця - вийшла дру¬ком збірка усіх його дитячих тво¬рів під радісною і чистою назвою - «Сходить сонце». Ця велика за об¬сягом книжка (296 сторінок) має високу етичну і дидактичну вар¬тість, як у загальнолюдському, так і в національному розумінні. Збір¬ка стала хрестоматією для україн¬ських шкіл у США і Канаді. На жаль, ця книга в Україні не була перевидана.
Останні роки свого життя Ва- равва присвятив навчанню та вихованню дітей у місті Буфало.
Помер Олекса Петрович Ва- равва 5 вересня 1967 року. На смерть поста відгукнувся його товариш по перу А. Гак:
«Перестало битися серце довго¬літнього і невтомного трудівника на полі української журналістики й художньої літератури, - серце вір¬ного сина своєї Батьківщини».
Олекса Варавва завжди хотів написати свої спомини про жит¬тя в піднімецькому Харкові, та постійно його щось відволікало. На щастя, це зробив його син Олександр Воронін [Літ. 20].
Олександр Воронін - магістр богослов’я, працював редакто¬ром, автор чотирьох книг релі¬гійного змісту, найзначніша з яких - «Історичний шлях УАПЦ». У 1994 році приїздив до Харкова, з радістю і хвилюван¬ням відвідував пам’ятні місця: будинок «Слово», де жив з бать¬ком до війни і під час окупації, держархів, жадібно вчитувався в пожовклі сторінки «Нової Укра¬їни», де були надруковані вірші батька. Виступав у харківській «Просвіті», розповідав про сво¬го батька, про життя в Америці. Журналіст газети «Слобідський край» Л.Логвіненко зробив ре¬портаж про цю зустріч [Літ. 55].
У 1993 році в Черкасах у ви¬давництві «Сіяч» вийшла книга Олекси Кобця «Коли задзвонить великий дзвін», до якої увійшли оповідання й спогади, дбайливо зібрані вдячними земляками письменника у Каневі. Передмо¬ву до цього видання написав син письменника Олександр, після¬слово - Ф. Руденко. Багато ува¬ги дослідженням творчості О. Варавви присвятив доктор М. Лоза (США), який написав передмову до збірки поета «За¬писки полоненого» Мюнхенсь¬кого видання 1959 року. Олекса Петрович зустрічався з багатьма письменниками і залишив у їх пам’яті яскравий слід. Про нього писали Юрій Смолич, Анатолій Гак, Володимир Куліш, Дмитро Нитчснко та інші.
О. Варавва - єдиний письмен¬ник з числа харківських емігран¬тів, якому вже за часів незалеж¬ної України було присвячено ве¬лику кількість публікацій (21). Його творчість досліджують кия¬нин Дмитро Чередниченко, родич письменника Ігор Максимов, професор Володимир Погребняк та його донька (яка захистила дисертацію на тему табірної поезії Олекси Варавви), земляки письменника (краєзнавці з Кане- ва): Михайло Іщенко, Іван Со¬рокопуд, педагог Тамара Стрип- ко, журналіст з Кривбасу Мико¬ла Чабан та інші.
В місті Каневі у 1997 році бу¬ло створено музей братів Олек¬сія та Григорія Варавв, пись¬менників Олексія Кобця та Во¬лодимира Стеблика.
Варавва О. П. // Енциклопедія українознавства. - Т. 1. - Л., 1993. - С. 208.
/
Логвиненко Л. Виїхати, щоб повернутися (Репортаж про зустріч з О. Вороніним) // Слобідський край. - 1993. - 8 липня.
Лоза М. Передмова // Кобець О. (Варавва). Записки полоненого. - Мюнхен, 1959.
Рибальченко Р. К. Український Ремарк // Панорама. - 1998. -№ 39.
Рибальченко Р К. Чи винен поет? // Український засів. - 1996. -№ 4-6.
Воронін-Варавва О. О. У Харкові під час війни // Науково-теоретичні здобутки слобід¬ської України: філософія, релігія, культура / Збірник наукових статей за матеріалами конференції 22-23 листопада 2000 року. - X., 2000. - № 4.
Максимов І. Сходинки Олекси Варавви-Кобця // Дзвін. - 1996. - № 9.
ДОДАТОК
О.П. ВАРАВВА
Харків, «Нова Україна», 1942 рік
ХВАЛА ЙОМУ
(Пам’яті Т. Г. Шевченка)
Коли б не Він, давно б нас заклювали,
Коли б не Він, про нас не знав би світ:
В могилі забуття кістки б наші стлівали,
А до могили збур’янився б слід.
Хвала йому, Великому з Великих,
Що все життя народові віддав,
І душу краю рідного на віки й віки,
На смерть замучений, безсмергям заквітчав!
15 березня 1942 року
Їх слава буде пломенити
«...Нас тут триста, як скло,
Товариство лягло...»
Тарас Шевченко
Я перед сном Олегові-синкові,
За давнім звичаєм своїм,
Не фантастичні вигадки казкові, -
Про нашу дійсність розповім.
Триста древніх боронили прохід
В скелях гір, в ущелині малій,
І спинили орд ворожих похід
На порозі рідної землі.
Мужньо, гордо бились з чужаками,
Поки впав останній з вояків, -
Слава їх пережила віками
І буде жити сотнями віків.
Не одцвіли ще яблуні духмяні,
Не пишались вишнями сади,
Як рушали Юнаки-Кияни
Боронити села і хати.
Триста їх, як цвіт ясний весняний,
В снігових заметах залягло:
В їх серцях одне палке бажання
В лютий холод полум’ям цвіло:
Захистити Матір-Україну
Від орди червоних москалів.
Триста їх - спиняли орд лявину
На порозі рідної землі.
Крути, Крути! Вас нам не забути:
В мільйонах українських сердець
[Де тисячоліття буде пломеніти
Ваш славетний, мужній, героїчний грець.
Мужньо, гордо бились
Поки впав останній з чужаками, з юнаків...
Слава їх пережила роками,
Й буде жити тисячу віків!
Я перед сном Олегові-синкові,
За давнім звичаєм своїм,
Не фантастичні вигадки казкові, -
Про героїчні Крути розповім...
ДВАДЦЯТЬ ДВА
Чи ви не забули за двадцять два роки,
Що нині Святвечір на землю спаде,
І мир, і блаженство, і спокій глибокий
У змучений війнами світ приведе?
Прийдуть волхви поздоровляти
В убогих яслах Немовля,
І тихо посміхнеться Мати,
І радісно зітхне земля...
Чи ви не забули за двадцять два роки,
Що дзвони повітря вночі розітнуть,
І юрми людей, мов бурхливі потоки,
До церкви стражданні серця понесуть!
Над ними широко розкине
Покров ніч синьозолота,
І в церкві лагідно зустріне
їх лик розп’ятого Христа...
Чи ви не забули за двадцять два роки,
Як соняшно пахнуть свічки воскові,
Як душу чарують цілющі їх соки –
Степів українських дари вікові?
Згадайте, хай собі лютує
Сибіру дикий дар - мороз...
Від мук життя вас урятує
Новонароджений Христос...
Чи ви не забули за двадцять два роки,
Що нині в пожежі палає весь світ,
А наш український юнак синьоокий
На варті Вітчизни з мечем не стоїть?
Згадайте: юність мусить стати
На варті рідної землі
І рідну землю оспівати,
Її і радощі й жалі:
«Земле моя, кров’ю предків полита,
Земле в осадках - у вікнах!
Скільки топтали ворожі копита
Лоно твоє у віках!
Били тебе, шматували,
Села за димом пускали,
В ярма народ твій лигали,
Дочок в гаремах зганяли...
Та підіймалась ти з диму і згарищ,
Та всі стихії міцніш:
Гнала і гуна, ляха й татарищ
Геть за свій рубіж.
В праці народ твій - титани:
Квітла ти, згоївши рани,
Поки десь нові тирани
Нишком кували кайдани...
Квітла, безсмертною славою вкрита –
Никли твої вороги...
Земле моя, кров'ю предків полита,
Краю ти мій дорогий!
Вмів ти творить і будувати,
Кривди страшні забувати,
Краще майбутнє кувати...
Вмів ти любить і прощати!
Нині ти знову, мій краю, розкутий,
Стань і скажи без вагань:
Правда ж, довіку тобі не забути
Роки червоних знущань?!
Били тебе, мордували
1 колективізували:
Душу чобітьми топтали,
Разом з Христом розпинали...
Земле моя, повна мук і страждання,
Земле в тернових вінках!
Пам’ять про двадцять два роки знущання
Ти пронесеш у віках!..
Будеш творить, будувати,
Будеш любить і прощати,
А від червоного ката
Волю мечем захищати!»
Чи ви не забули за двадцять два роки,
Що нині Святвечір спаде,
І мир, і блаженство, і спокій глибокий
У змучений війнами світ приведе?
Згадайте й хай собі лютує
Сибіру дикий дар - мороз...
Від ворогів наш край врятує
Новонароджений Христос!
7 січня 1942 року