АНТІПІЄНКО АНАТОЛІЙ ЯКОВИЧ (літ. псевд. Анатолій Гак, Мартин Задека, Антоша Ко) (1893- 1980)
Анатолій Гак - так його зна¬ли як літератора, Мартин Задека - цс його ім’я як гумориста, але справжнє прізвище - Антіпієнко.
Народився Анатолій Якович Антіпієнко 20 червня 1893 року на Запоріжжі, поблизу Гуляй- поля, в заможній селянській ро¬дині. Писати почав у 16 років, тоді надрукував свій перший твір у газеті «Рада».
Закінчивши школу прапор¬щиків, потрапив до діючої цар¬ської армії, де співпрацював з армійською газетою, познайо¬мився з відомим адвокатом і по¬літичним діячем Миколою Міх- новським.
Повернувшись у 1919 році з фронту, вступив до Київського інституту народної освіти, але через хворобу переїхав до Хар¬кова, де і почалась його літера¬турна кар’єра.
Пише численні твори різних жанрів: вірші, гуморески, п’єси, статті. На нього звернули увагу літератори і запросили до спілки письменників «Плуг». Членами спілки тоді вже були Андрій Го ловко, Володимир Гжицький, Остап Вишня, Петро Панч, Докія Гумсина, Григорій Епік, Іван Сенченко та інші.
У 1922 році написав комедію «Студенти», яка була схвально сприйнята літературною та теат¬ральною громадськістю. Заохо¬чений успіхом, пише інші твори: «Родина пацюків», «Людина в окулярах», «Робітниця Юля». Майже щороку виходять збірки його гумористичних оповідань: «Лопанські раки», «Свиняче са¬ло», «Роман з партійкою» та інші. У 1933 році видав роман «Молода напруга».
У А. Гака був власний непов¬торний літературний стиль. Пи¬сав швидко, майже не перероб¬люючи написане. Мова його чітка, прозора, твори читаються легко, в них немає суму - все в мажорі.
Анатолій Гак багато читав, був різнобічно обізнаною люди¬ною, цікавим співрозмовником, з ним завжди було весело, з його обличчя не сходила привітна усмішка. Сумним думкам ніколи не дозволяв полонити себе, як тяжко часом йому не було б.
Письменник встиг до війни написати роман «Золоті ворота» (1941). Рукопис був уже в редак¬ції, і автор очікував непоганий гонорар, але почалась війна, рукопис роману згорів під час бомбардування, та й сам автор тоді дивом залишився живим.
1941 рік. Німецькі війська швидко окуповували країну, на¬ближались до Харкова. Коли вже стало зрозуміло, що місто не утримати, почалась евакуація підприємств* установ, населення. Огримав евакуаційний талон і А. Гак, він мав виїхати до Ка¬захстану. Але він не хотів зали¬шати Харків, до евакуації поста¬вився легковажно і «спізнився до потягу», як сам казав жартома (те ж сталось і з А. Любченком, О. Вараввою та іншими).
Довелось «розпаковувати ва¬лізи», починалось нове життя: 25 жовтня частини 6-ї армії німців під командуванням генерал- фельдмаршала фон Рейхенау увійшли до Харкова.
В перші місяці окупації Ана¬толій Гак, живучи на Панасівці, часто ходив до центру міста, заходив до Олекси Варавви, хотів зустрітись із Аркадієм Любченком. Тоді він дізнався, що зортнізувалась редакція газе¬ти «Нова Україна». Не маючи ін¬шої професії, крім професії літе¬ратора, Гак пішов до редакції і там нарешті зустрів Любченка. Той розповів йому, що має вийги
перше число газета з його статтею «Україна живе».
А. Гак запропонував редакції послуги фейлетоніста, і невдовзі вийшов його твір «Кремлівське сонце», з того часу його гумо¬рески часто можна було бачити на шпальтах часопису.
У газеті «Нова Україна» (№24) А. Гак вперше оприлюд¬нив свої спогади про зустріч з М. Міхновським, а згодом вони увійшли до його мемуарної кни¬ги «Від Гуляй-поля до Нью- Йорку» [Літ. 21].
Співпрацюючи з «Новою Україною», Анатолій Гак отри¬мував певні кошти та харчі, але цього не вистачало. Часом ходив «на мінку» до села. Такі подо¬рожі були нелегкими і небезпеч¬ними, але для багатьох городян це був єдиний шанс не померти від голоду. Серед його супут¬ників одного разу був і пись¬менник Дмитро Нитченко. їм обом цікаво було йти разом: спомини, обговорення подій і традиційне «Що буде далі?». Слово за словом, і долати доро¬гу було легше.
Пізніше А. Гак написав спогади про зустрічі з Любченком, про співробітництво з газетою «Нова Україна», про Харків воєнних часів - «Аркадій Любченко, «Нова Україна» і я», яка стала главою
Книги споминів «Від Гуляи-поля до Нью-Йорку» (див. Додаток 10).
у 1943 році А. Гак емігрував на Захід. В повоєнні роки пра¬цював в Ульмі, в газеті «Україн¬ські вісті». У 1947 році видав книгу «Міжпланетні люди».
1949 року Анатолій Якович залишив Європу і переїхав до США. У листі до Д. Нитченка в Австралію він згадус ці хвилини:
«Нарешті десь 3-4 травня виру¬шили за океан. Виїжджаючи з Єв¬ропи, навіть не подивився в бік єв¬ропейських берегів - такі ми були весь час байдужі до неї.
Аж приїхавши до США, з нами сталося те, що й з Вами: ми так су¬мували за всім, що здасться пішки пішов би назад, аби тільки пустили».
Спочатку працював найми¬том у лікаря, але не був задово¬лений умовами та знайшов іншу роботу. В подальшому життя налагодилось. Анатолій Гак про¬довжував видавати фейлетони і оповідання, працював над голов¬ним твором свого життя «Від Гуляй-поля до Нью-Йорку». Ці прецікаві спогади не були пере¬видані в Україні, нема їх і в ХДНБ ім. В. І . Короленка. Авто¬рові вдалося надрукувати в
«Українському засіві» (1994, № 6) частину цього твору - гла¬ву «Аркадій Любчемко, «Нова Україна» і я».
Живучи в Філадельфії, вже наприкінці свого життя Анато¬лій Гак друкувався в «Українсь¬ких вістях», написав комедію «Спадкоємці і міс Піліпсон», яка встигла побачити сцену.
Помер Анатолій Якович Гак у 1980 році.
Гак А. Я. Від Гуляй-гюля до Нью-Йорку. - Філадельфія: Новий Ульм. 1973.
Боровий В. І. Стаття про А. Гака // Літературна Харківщина: Довідник. - X.: Майдан,1995
ДОДАТОК
А. Я. ГАК
ГОВОРІТЬ, УКРАЇНЦІ! МАЛИЙ ФЕЙЛЕТОН
ХАРКІВ, «НОВА УКРАЇНА», ч. 1,7 ГРУДНЯ 1941 току
Щоправда, багатенько хто з українців за останні дев'ять років розучи¬лися своєї рідної мови. То воно й не диво. Жили ж ми, українці, не в якійсь там «тюрмі народів», а в СРСР, де умови, щоб «розучитися» україн¬ської мови, були прекрасні.
Заходите ви, було, в якусь державну установу. Роздивляєтесь. Сотні українських вишиваних сорочок - цілий квітник! - і ні однісінького укра¬їнського слова. Здивовані з цього, ви знаходите серед службовців «зем¬лячка». Починаєте з ним розмову. Як же це, мовляв, так? Держава ж на¬ша, кажуть, українська, і уряд же наш, кажуть, український, і сорочки на всіх нас українські, а мова - російська?!
«Землячок» затремтів увесь, затрясся:
Тише прошу, ані гу,
Бо почує ГПУ!
Ну, коли ви почуєте про ГПУ, то вам теж почнуть вилітати з рота, правда, поки іцо мішані з українськими, російські слова.
За якусь годину ви потрапляєте до вищої школи. Самі колись у ній вчилися. Увіходите до авдиторії і, вражені, витріщаєте очі: К-во викладає свою лекцію російською мовою. Ви - після лекції, звичайно, - звертає¬тесь до професора. Як же це, мовляв, так? Держава ж наша, кажуть, укра¬їнська, і уряд наче наш, кажуть, український, і школа ваша українська, а мова - російська?!
Тише, прошу, ані гу,
Бо почує ГПУ!
Ну, коли вам сьогодні вже вдруге нагадають про ГПУ, то з вашого рота починають злітати, правда мішма з українськими, цілі російські фрази.
Після ви простуєте до місцевої - української! - газети. Квітник україн¬ських сорочок! І ні однісінького українського слова! Ви знаходите «зем¬лячка 2». Звертаєтесь до нього. І як же це воно, мовляв, так? Держава ж наша, кажуть, українська, і уряд наш теж, кажуть, український, і газета ваша українська, а мова - російська?!
«Землячок 2» полотніє зляку:
Тише, прошу, ані гу,
Бо почує ГПУ!
Увечорі ви сидите в українському драматичному театрі. Дивитесь п’єсу. Актори просто чарують вас українською мовою. Під час антракту ви поспішаєте за куліси. Вам хочеться поговорити з акторами. Пересту¬пивши через поріг, ви, здивовані, спиняєтесь: всі актори, які щойно про¬мовляли з кону по-українському, тут розмовляють виключно російською мовою. Як же це, мовляв, так? Держава ж наша українська, і уряд теж наш український, і театр український, а мова - російська?!
Тише, прошу, ані гу,
Бо почус ГПУ!
Ну, коли вам сьогодні вже четвертий раз - та ще проти ночі! нагаду¬ють про ГПУ, то ви, повернувшись з театру додому, кажете до своїх: «Від сьогодні ніхто й не писни по-українському!».
От яка справа! От чому багато українців розучилися своєї рідної мови. Та тепер то вже минуло. Отож говоріть, українці, своєю рідною мовою, говоріть усюди: дома, на вулицях, в установах.
Говоріть, українці!