Топчій ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ
Ще до війни Леонід Іванович Топчій ствердив себе як поет (писав російською мовою). Жив у Харкові, був членом Спілки письменників. Твори поета пе¬рекладали українською мовою В. Свідзинський, Т. Масенко. До¬сить часто його ім’я можна було побачити на сторінках «Літера¬турного журналу», який виходив у Харкові.
Коли почалась війна, до Чер¬воної армії Л. І. Топчій не по¬трапив через часткову втрату зору. Він не евакуювався, а за¬лишився у Харкові.
Письменник намагався брати активну участь у літературному житті міста. 18 грудня 1941 року в «Новій Україні» було опублі¬ковано його вірш з емоційно- патріотичною назвою «Україно, вітчизна моя!» (див. Додаток 17). Але не дуже добре склались від¬носини між Л. Топчієм і А.Люб- ченком. Останній дещо упере¬джено ставився до російсько¬мовного поета. Через це Леонід Іванович перестав бувати в ре¬дакції газети; частіше його мож¬на було побачити в обшарпано¬му одязі на вулицях Харкова. Жив з того, що заробляв на ви¬падкових роботах (був вантаж¬ником, малював вивіски).
Коли радянські війська повер¬нулись на територію Харкова/ напівсліпого письменника було заслано в Сибір. Після звільнення Л. І. Топчій жив у Казані, обій¬мав посаду літконсультанта в піонерській газеті. В тому, як склалась його доля, нікого не звинувачував, %ив спокійним, розміреним життям.
Леонід Топчій захоплювався поезією С. Єсеніна. Не полишав і власної літературної роботи. У 1964 році вийшла його збірка поезій «Разговор с читателем», у 1974 - «Живу не для себя», остання, посмертна збірка поета «Моя золотая осень» вийшла у 1983 році.
Як зазначали письменники Татарстану, Леонід Топчій зав¬жди вважав себе сином України.
У 1992 році управління ново- створеної Служби безпеки Укра¬їни, передаючи до фондів Хар¬ківського літературного музею особисті речі репресованих пись¬менників, зазначило:
«Із перелічених у запиті (з музею) осіб, котрі немовби звинувачуються у зраді Батьківщині, є Топчій Леонід Іванович. За матеріалами архівно- кримінальної справи Топчій у 1941 — 1943 рр. працював у редакції про¬фашистської газети «Нова Україна», яка виходила у Харкові під час оку¬пації,
друкував у ній свої вірші, у яких підтримував новий фашистський по¬рядок в Україні. Топчій не реабіліто¬ваний, доля його невідома».
Поет Василь Боровий назвав цю відповідь штампованою від¬пискою, попросту фальшивкою.
ЛІТЕРАТУРА
Боровий В. І. Доля його відома// Боровий В. І. В аркані Каєркана. -X., 2001
«НОВА УКРАЇНА», 18 ГРУДНЯ 1941 РОКУ
УКРАЇНО, ВІТЧИЗНА МОЯ!
Я щасливий, що в ріднім краю
Знов співатиму пісню свою.
Я щасливий, немов би я зміг
Знов побачити рідний поріг.
Де живе моя рідна сім’я, -
Україно, вітчизна моя!
Це нічого, що гай не шумить,
Це нічого, що листя летить.
Що уранці сивіють лани, -
Я побачив весну восени,
І в душі моїй радість буя,
Україно, вітчизна моя!
Нам казали, що вільний ми клас.
Нам казали, що правда - між нас.
Нам казали, що сонце - в Кремлі,
Та його не було на землі.
Чи колись нам воно засія,
Україно, вітчизна моя?
Так! З’явились від Райну ріки
Непоборні могутні полки,
Що несуть на багнетах своїх,
На своїх прапорах бойових
Сонце правди, що нам засія,
Україно, вітчизна моя!