КОРЖ ОЛЕКСАНДР ЮХИМОВИЧ (1903- 1984)
Про життєвий шлях Олексан¬дра Юхимовича Коржа відомо небагато. Народився 29 березня 1903 року в с. Огульці на Харків¬щині. Закінчив сільську школу, навчався в Люботинському заліз¬ничному училищі.
Своїй появі в літературі зав¬дячує В. Коряку, який помітив талант молодого Коржа і ввів його в харківське літературне середовище. Твори Олександра Коржа друкувались в популяр¬ному тижневику «Всесвіт» (три¬валий час працював його літре¬дактором), в журналах «Шлях мистецтва», «Червоний шлях», альманахах «Жовтень», «Гарт» та інших. У 1926 році вийшла збірка поезій «Борть», згодом збірка оповідань «Із степу». В ранніх творах простежуються футуристичні мотиви, але це бу¬ла пора дитячих захоплень мод¬ними течіями і з часом Корж по¬вернувся до класичних форм.
Перед О. Коржем відкривався шлях літератора, і хто знає, мо¬же, він посів би визначне місце серед літераторів Слобожанщи¬ни, України. Та сталося інакше. З соціально-політичних причин, а також через власний характер, він відійшов від літературної ді¬яльності й усамітнився в Огуль- цях (рідкісний вчинок для почи¬наючого письменника), але про¬довжував літературну працю. Напередодні війни у харківсь¬кому «Літературному журналі» було вміщено фрагмент поеми О. Ю. Коржа «Пушкін». Це ве¬лике епічне полотно, на напи¬сання якого письменнику знадо¬билось близько семи років. До- речі, сам автор був справним художником і намалював ілюст¬рації до власного твору.
На фронт О. Корж не був мо¬білізований за станом здоров’я. Німецькі війська зустрів у рід¬ному селі. Знайшлись такі «доб¬розичливі» односельчани, які розповіли німцям про свого су¬сіда, який напередодні війни в районній газеті надрукував вірш антифашистського змісту. Було гестапо, допити, та якось все обійшлося і його відпустили. Ді¬знавшись про існування газети «Нова Україна», О. Корж наві¬дався до її редакції. Аркадій Любченко пише [Літ. 59]:
«Був у мене в редакції Ол. Корж - живе в Огульцях під Валками - приніс (за ЗО км) нарис про село. Патлатий, уже з сивиною. Каже: «Думаю собі, ще восени, з ким я залишився тепер на Україні, чи є хоч один відомий письменник по той бік? І, признатись, дуже мене Це турбувало. Аж раптом доходить До нас число «Нової України» з вашою передовицею «Або - або». От і зрадів!» (21.05.1942).
До портрету письменника тих років додає такі рядки Василь Боровий [Ліг. 9]:
«В сіренькому костюмі, залата¬ному на рукавах, чорнявий, неви¬сокий і рухливий, він часто згаду¬вав Хвильового, і мені й сам нага¬дував ту легендарну постать. Ва¬бив шляхетністю у стосунках і без¬посередністю, якою так відзнача¬лось його покоління...».
Співробітником «Нової Украї¬ни» Олександр Корж так і не став, але оприлюднив в цій газеті деякі твори, наприклад, новелу «Дід Пармен», антисталінський «Зимовий псалом» та вірш «На батьківщині Сковороди», який по¬повнив сковородинінську поетич¬ну антологію ( Додаток).
Олександр Юхимович мав до¬сить велику бібліотеку, яка у 1943 році налічувала близько двох тисяч книг. Досить числен¬ним був і архів автора, в якому зберігались рукописи його вір¬шів, поем, оповідань, листи.
Виїжджаючи у 1943 році до Львова, О. Корж передав свою бібліотеку сусіду, сподіваючись на швидке повернення. Ллє сусід виявився ненадійним зберігачем: архів був повністю знищений, багато книг зникло.
У Львові О. Ю. Корж бере ак¬тивну участь у літературному та мистецькому житті міста. В газе¬ті «Нові дні» було опубліковано його статтю «Степова доля» одна з перших відвертих про го¬лодомор 1932 - 1933 років.
О. Корж майже єдиний пись¬менник, хто не захотів прямува¬ти далі, на Захід, сподіваючись, що все обійдеться і що тут, дале¬ко від Слобожанщини, його не знайдуть. Може, так би й стало¬ся, коли б не етнічні гени, що потягли до рідних Огульців. У 1949 році він приїхав до Огуль¬ців «на розвідку». Та знову знайшлися «добродії», на цей раз в особі голови сільради, який доніс «компетентним орга¬нам» про «злочинця» Олександра Коржа. Далі все пішло за тради¬ційним планом - арешт, суд і вирок - 25 років концтаборів.
Після амністії у 1956 році О. Корж вирішив не повертатись в Огульці, залишився на батьків¬щині дружини в с. Таврово, що на Бєлгородіцині, де безвиїзно жив до останніх днів свого життя. Помер письменник 16 квітня 1984 року. «Королем тавровської са¬моти» назвав його літературо¬знавець Іван Лисенко, який і відкрив творчість Коржа для сьогоднішнього читача.
О. Ю. Корж так і не зміг у пов¬ній мірі розкрити свій самобут¬ній талант, з власної волі зійшов зі шляху літературного діяча; в душі письменника над літерато¬ром переміг селянин. Трагедія Олександра Юхимовича в тому, що його світогляд так і не уста¬лився осгаточно. Треба зважати ще й на обставини часу: наступ сталінського тоталітаризму, «гі- тлеризму», арешт і заслання - все це значною мірою похитнуло творчу волю письменника з ори¬гінальним потенціалом.
На новому місці, в с. Таврово, добре, мабуть, було слобожан- цю - займався сільською робо¬тою (вирощував картоплю), по¬любляв рибалити, ходив до лісу відпочивати душею. В цей пері¬од О. Корж зробив другу редак¬цію поеми «Пушкін», яку сам і проілюстрував. Усамітнившись у власному невеличкому кабіне¬ті, він читав книги, а також від¬давався своїй давній пристрасті - гравіюванню. Дар художника у нього був безсумнівно.
Іван Лисенко часто відвідував О. Коржа в Таврово, вів з ним довгі розмови, намагався повер¬нути до літературного життя, запрошував до Києва, хотів по¬знайомити з впливовими літера¬торами. Та всі намагання щирого товариша були марними - Корж відмовлявся, посилаючись на «об’єктивні» причини. «Мій го¬норар - картопля», - казав він.
В Огульцях, у школі, де на¬вчався і працював художником О. Ю. Корж, було засновано музейний куточок письменника. У 2003 році в школі урочисто відзначили 100-річчя з дня його народження.
ДОДАТОК
КОРЖ
Харків, «НОВА УКРАЇНА», 1942 РІК
Зимовий ПСАЛОМ
Бушуй, метіль, і жалобно ридай –
Ридати буду я разом з тобою.
Бушуй, метіль, гілля перевертай –
Ридати будеш ти разом зі мною.
Старих пісень мені ти заспівай,
І заспіваєм ми удвох з тобою:
Про злидні, голод в урожайний рік,
Які створив нам «мудрий» чоловік,
Про болота далекі і канали,
Де тисячами гинув наш народ,
Про ту тайгу, де безвісті конали
Поет, священик, вчитель, хлібороб...
Та як дівчаток молодих карали,
Щоб не спізнились більше на завод,
Про все, про все, без хитрої прикраси,
І, може, спів наш дійде до Тараса.
Іще складемо пісню найновішу,
Як дьяволи пекельні залюбки
Живих людей палили щохутчіше,
Аби брат брату не подав руки,
Як нищили у злобі найлютішій
Культуру, що лишили нам віки.
Про все, про все, - і, може, пісня наша
До внуків дійде, дещо перекаже...
Бушуй, зимо, бушуй над нашим краєм
І чумний дух вивітрюй, слід занось.
О, зарости, пустеле, знову гаєм!
Дерзай, Вкраїно, оновись от гроз!
І нашим степом золотим, безкраїм
Хай прийде рідний польовий Христос,
А Божа Мати буде жать пшеницю,
І сяде голуб воду пить з криниці.
1 я - співець безвісний - опочину
Десь на межі, на лоні у вітрів
Згадаю тих, хто вмер за Україну,
Хто у снігах на самоті заскнів.
Я оспіваю рідную билину
І буду щасний, що в свій творчий спів
Не змушений вкладать неправди слово,
Що вільний я співати степ, діброву,
Що вільний я не славить душогубів,
«Партійну міць» та іншу підлість там,
Співати вільний - що для мене любе,
Але не те, що продиктує хам,
Пройду з привітом повз фабричні труби,
Вклонюся низько житнім колоскам,
Ридай, що можу врешті пригорнути
До серця слово гнане, незабутнє.
Минай, минай маріння час проклятий,
У безвість кань страхітній - в забуття!
Я відшукаю молодість розп’яту,
Схарчовану на сталінських крихтах.
В новім саду запахне знову м’ята
І уквітчає стомлене життя.
Нова доба, здолав ти жах розбою,
Нас приведе до праці і спокою.
НА БАТЬКІВЩИНІ СКОВОРОДИ
Тут залишки старих лісів.
Горби, вали, баюри...
Послухати про літ часів
Прийду сюди у бурю.
Цей дуб розлогий над ставком –
Йому не менш літ триста!
Я земно кланяюсь чолом,
Шуміти прошу листя.
Здається просто: ну, вода,
Старезний дуб і вечір...
Тут може був Сковорода,
З рибалкою вів речі,
Або читав на самоті
Любимого Плутарха...
І так плив листик по воді,
Й жовтіла дуба арка.
29 листопада 1942 року